Історія Ісмаїла
Ісмаїл Рамазанов вийшов на свободу три роки тому ― 14 липня 2018 року. Йому закидали екстремізм ― намагалися звинувати в участі у війні на Сході «проти мирного російського народу», підкинули патрони, «екстремістську літературу», заборонену та все ж надруковану в самій Росії. 35-річний Ісмаїл працював провідником на залізниці.
― У Криму зараз немає слів «справедливість», «алібі» чи «права людини», ― каже Ісмаїл, коли ми сидимо в одному з київських парків. Попри все, вироку він не отримав. ― Я не знаю, що трапилося. Нічого не заважало порушити проти мене статтю 205 ― я ж допомагав родинам політв’язнів, організовував релігійні свята.
Ісмаїл вважає, що разом зі щасливим випадком допомогла робота адвоката Олексія Ладіна, правозахисників з «Крим SOS» і медійність – він відкрито розповідав про катування в СІЗО і погрози батькам. Поки тривало слідство, статтю «екстремізм» у Росії декриміналізували (перше звинувачення – адміністративне, друге таки кримінальне), й Ісмаїлові змінили умови утримання, а потім і зовсім закрили справу.
До його дому продовжили приходили силовики, його та батьків допитували, переслідували, часто телефонували і викликали для надання пояснень. Він домігся виключення себе з російського списку екстремістів і терористів, зібрав відмови й документи від окупаційної «влади», щоб подати їх як докази у ЄСПЛ.
― Єдине, що їм вдалося ― примусити мене виїхати з Криму, ― говорить Ісмаїл.
За тиждень до виїзду з Криму йому зателефонувала помічниця прокурора прокуратури Сімферопольського району Вікторія Миронець і викликала для вручення попередження про підозру в причетності до організації акцій на підтримку організації «Хізб ут-Тахрір». Це було вже звичним, проте в самій прокуратурі, куди Ісмаїл приїхав з адвокатом, вони почули незвичну прямоту: помічниця прокурора сказала, що його активність їх не влаштовує, а в Україні він має можливість свою позицію захищати – й уточнила, що це не пропозиція, вихід тільки один. Тиждень він роздумував, і таки поїхав. Попри закриту кримінальну справу, Ісмаїл є політичним в’язнем.
У Києві Ісмаїл не мав де жити. Заощадження для оренди квартири швидко закінчилися ― з 2014 року він полишив роботу на залізниці в Криму, щоб не співпрацювати з окупантами.
Ісмаїл переїхав на кілька місяців до будинку активістки Наталії Лютікової. Почався локдаун. Працював вантажником, та довго не витримав ― під час катувань російські силовики стрибали йому на спину і травмували. Робота таксистом не склалася ― не мав власного авто. Омріяний правозахист був тільки волонтерством:
― Людина не може існувати просто за рахунок своєї боротьби, ― каже Ісмаїл. Зрештою, у друзів він безкоштовно живе і на них же працює ― що саме робить, розголошувати не хоче. Проте це теж неофіційна праця.
Ісмаїл мріє отримати юридичну освіту – правозахисні питання з ним тепер назавжди. Проте коштів нс навчання на юридичному факультеті не має. Тож сподівається на можливість перекваліфікації завдяки закону про політичних в’язнів.
― Усе тримається на громадських організаціях і правозахисниках ― від них отримував трохи коштів, часткову психологічну реабілітацію, ― каже Ісмаїл. ― Але від держави не було ані психологічної, ані медичної допомоги, не кажучи вже про житло. Без закону «Про політв’язнів» ми не можемо себе ніяк захистити, і з цим зіштовхнуться всі хлопці, яких звільнять або які відсидять свій термін.
Відсутні для держави
― Ну от, Ісмаїл Рамазанов ― яскравий приклад того, що відбувається після звільнення з в’язниці, ― говорить Сергій Мокренюк, голова Регіонального центру прав людини. – Коли людину звільняють, інтерес є ще кілька місяців. Якщо людина виходить на волю сама, то вона відразу нікого не цікавить.
Ця громадська організація працює над проблемами ув’язнених у Криму – і «звичайних» в’язнів, і політичних. Експерти досліджують їх переміщення окупованим півостровом і Росією, надають юридичний супровід.
― Цих людей можуть або повернути в межах обміну, або вони звільняються через те, що відсиділи термін. Але коли вони потрапляють на підконтрольну територію, суть проблем що в політичних, що у кримінальних ― однакові, ― говорить Сергій Мокренюк. – Людина приїхала, а її ніхто не помічає. Їх сотня людей, ніхто не хоче витрачати на це час, суспільству це не цікаво.
Сергій пояснює, що в усіх однаково виникають проблеми з житлом, роботою, грошима, документами. Першочергово ― стоматологічна допомога, яку теж не надають. Якщо є волонтерська підтримка в реабілітації, то вона не достатньо тривала, бо ж доводиться боротися з хронічними хворобами.
На полицях шафи ― фотографії політв’язнів, книги, грубі картонні папки з документами. Тільки в липні експерти підготували 15 скарг до ЄСПЛ у справах засуджених з релігійних мотивів ― наприклад, через нібито участь у «Хізб ут-Тахрір». На одній з тумб ― зав’язаний чорний пластиковий пакет. Це речі одного з політичних в’язнів, що вийшов на свободу по завершенню «терміну», а наразі проходить реабілітацію за кордоном. Такі ж пакунки для в’язнів у ванній кімнаті.
Роман Мартиновський, адвокат Центру, просить не згадувати імен, і розповідає історію про політв’язня, чиї речі складені в пакеті:
― Людина відсиділа більше п’яти років, і повернувшись, просто не знала, як правильно піти в магазин, як зробити онлайн-замовлення, як використовувати нові мобільні застосунки, як отримати послугу в ЦНАПі. Він не міг отримати обіцяні 100 тисяч гривень, бо ПриватБанк не видавав карток кримцям ― а довірена особа уже саме в тому банку отримала гроші на рахунок, переводити в інший не можна, бо надто велика комісія, а кожна копійка дорога. Питання вирішили тільки після втручання заступниці одного з міністрів. Так сам по особистих зв’язках з головою міграційної служби отримували закордонний паспорт, щоб він міг виїхати і на запрошення міжнародних організацій розповісти про пережите, а потім потрапити на реабілітацію. Чекати не можна було ― житла він не мав.
Коштів на житло в організації не було ― донори це не фінансують, адже подібні ситуації вкрай складно передбачити. Та й донорів у Центру небагато ― фонд «Відродження», і тільки один раз фінансував ПРООН.
― Поки цього політв'язня не забрали у військовий шпиталь, ми прилаштували його у кімнату директора гуртожитка, що дозволив йому там поспати на дивані і ходити в душ до інших кімнат, ― продовжує Роман. ― Зараз ми звернулися до Володимира Кличко з проханням дати йому дозвіл на проживання у гуртожитку. Знаєте, чому відмовили? Він не зареєстрований як ВПО. На ньому піарилися, поки він відбував покарання, а тепер він нікого не цікавить. Таке відношення до людей просто ганебне.
Особливого юридичного статусу ті, хто вийшов з російських в’язниць через закінчення «терміну» в політичній справі, не мають.
Та Роман Мартиновський пояснює, що навіть з певним статусом надати допомогу було би складно: дехто зі звільнених перебуває під адміністративним наглядом у Криму. Це ще вісім років фактичного обмеження волі поза власне в’язницею. Виїхати з Криму або коментувати власне становище ці люди не можуть. Отримати допомогу, окрім фінансової ― теж. Проте наразі рішення не шукають.
― Ті, хто повернувся з в’язниці, випадають з поля зору держави, ― говорить Роман Мартиновський. ― Вони не мають для цього медійного ресурсу.
Адвокат наголошує, що є й інший вимір: оскільки Україна не визнає вироків окупаційних судів, кримські в’язні ― не політичні ― юридично просто не існують після 2014 року. Таких наразі є понад 12 тисяч, і це 99% засуджених у Криму. Близько тисячі з них отримують допомогу від Центру. Вони могли би користуватися можливостями ЗУ «Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання», але через відсутність юридичного статусу не є суб’єктами закону. Разом з колегами Роман Мартиновський працював над пропозиціями відповідних змін у законодавстві, проте Міністерство юстиції їх не взяло до уваги. Роман каже:
― Вони просто знімають з себе відповідальність за долі цих людей.
«Все погано, і це не відносно». Як працюють зі звільненими з полону і як це повинно змінитися
Механізм, розроблений робочою групою з питань реінтеграції і так і не втілений, усе одно не можна було би застосовувати до ув’язнених за політичними мотивами. Єдине, на що вони можуть сподіватися ― гуманітарні механізми допомоги, наприклад, обміни. В українському законодавстві міг би спрацювати закон про політичних в’язнів, проте його досі не прийняли.
При цьому, пояснює Роман, відомі ситуації, коли ув’язнені за нібито звичайними кримінальними статтями виявлялися політичними в’язнями ― наприклад, одному з них підкинули наркотики через пости про допомогу українській армії, іншого засудили нібито за погрози вбивством, проте це виявилося помстою за активну участь у акції 9 березня 2014 року.
― Якщо людина хоче повернутися на підконтрольну територію України й отримати допомогу, наразі краще було би залишатися у статусі «звичайного» в’язня ― ми не полишаємо надію на те, що запропоновані нами механізми запрацюють, ― говорить Роман Мартиновський. ― А щодо політв’язнів… У нас уже майже два роки немає обмінів, і, думаю, їх найближчим часом і не буде, у тому числі через тиск на Медведчука. Ми ж нібито втратили «головного переговорника».
Роман додає, що із законом про політв’язнів уже спізнилися на 3-4 роки, так само як і зі змінами до законодавства щодо звичайних в’язнів ― середній вирок від початку окупації становить близько шести років, тож проблема вже почалася.
― У нашій країні не буде нормального ставлення до політичних в’язнів, поки не буде нормального ставлення до «кримінальних». Бо у словосполученні для більшості головне все ж слово «в'язень», а не «політичний», на жаль. Держава вже демонструє, що ця приставка їй корисна тоді, коли з цього можна отримати репутаційні дивіденди.
Недоліки законодавства
І Роман Мартиновський з Регіонального центру прав людини, і Ольга Куришко, юристка Крим SOS наголошують, що така ситуація виникає через відсутність закону про політичних в’язнів. Роман додає, що простіше і наразі швидше було би внести зміни в уже згадуваний закон «Про соціальну адаптацію» з розширеними можливостями допомоги для політв’язнів: так можна було би отримати тимчасове житло, роботу, їжу.
― Сподіваюся, питання закону про політичних в’язнів вирішать напередодні Кримської платформи, ― каже Ольга Куришко. ― Наразі немає статусу, але є критерії, яким повинна відповідати людина, щоб отримати допомогу.
Ці критерії зазначені у Постанові Кабміну №1122: по-перше, людину позбавили зараз або раніше особистої свободи, по-друге, це було зроблено незаконними збройними формуваннями або окупаційною владою і, по-третє, це зробили через політичну або громадську діяльність. Під ці критерії потрапляють і ті, хто отримали умовні вироки або ж були виправдані, як от Ісмаїл Рамазанов. Ольга Куришко каже, що в законі про політв’язнів буде кілька категорій і схожі критерії, проте логіка законодавчого процесу порушена:
― Юридично саме закон повинен задавати певну рамку, і відповідно до нього повинні розробляти різні нормативно-правові акти. Тобто першим мусив би бути закон, а вже потім постанова ― її ж впровадили раніше на вимогу громадського сектору, щоб надати допомогу звільненим з полону. Тож постанови перевантажені, бо містять і терміни, і визначену допомогу, і поєднуються між собою.
Також юристка додає, що достеменно невідомо, як саме впливатиме закон про політичних в’язнів на тих, хто вже вийшов на свободу по завершенню «терміну».
Наразі ж вона вважає, що первинна проблема в тих, хто виходить на волю ― юридично це зафіксувати. Немає чіткого переліку документів, які необхідно надати для підтвердження статусу політичного в’язня, тим паче для людей з виправдальним вироком. А заяву про допомогу в Міністерство реінтеграції повинна подати звільнена людина або ж особа за довіреністю. Ті, хто перебуває в Криму під адміністративним наглядом, не можуть це зробити. І загалом у цьому випадку Україна як держава зіштовхується з проблемою в реалізації допомоги загалом:
― Людина, яка не може виїхати з окупованої території, не може отримати допомогу. Їй фізично треба бути на неокупованій території. Це могла б змінити можливість подавати документи онлайн, але її не надають, ― говорить Ольга Куришко. ― Але якщо чесно, я не знаю, як би мусили цю допомогу реалізувати. З одного боку, можна було б надавати кошти на психологічну допомогу безпосередньо в Криму, але чи там є потрібні спеціалісти, що не матимуть проросійських поглядів? Прогнозувати складно. Має бути зв'язок звільнених з державою, але Україна ініціює цей контакт тільки на підконтрольній території. З тими, хто перебуває на окупованій можна мати зв’язок тільки через громадські організації. І, якщо чесно, я розумію в цьому державу, бо інакше ми не маємо інструментів і можемо ще й створити більшу для них загрозу.
Роман Мартиновський вважає, що можна було б організувати медичну допомогу, передаючи кошти на лікування самому політв'язню або ж довіреній особі, адвокату. Отримані кошти можна було би витрачати на півострові на ліки. Проте законодавство такого механізму не передбачає.
Ольга Куришко каже, що для тих, хто вийшов на волю після 5-6 років незаконного ув’язнення, довелося коригувати вже поточні документи по мірі того, як проблема виникала. Але системного рішення немає досі:
― Цих людей зараз небагато ― тільки 12. І вони не роблять погоди. Через це немає розуміння їхніх потреб. Але чим більше політв’язнів будуть виходити на волю, тим більше, сподіваюся, влада розумітиме, як вчинити.