Черговим яскравим втіленням цієї філософії став Оулу з концепцією «Cultural Climate Change». Цей проєкт об’єднує 32 муніципалітети Північної Фінляндії, доводячи, що навіть віддалені арктичні регіони здатні генерувати контент високого рівня. Через мистецькі ініціативи, як-от світловий дизайн для боротьби з полярною темрявою чи унікальну велосипедну культуру, що функціонує навіть за низьких температур, місто пропонує власну історію креативності. Мені було надзвичайно цікаво, чим саме впродовж року Оулу збирається нас здивувати — окрім статусу високотехнологічного хабу (тут започатковані бездротові технології), наймолодшого населення Європи (через студентство), північного сяйва та неординарних фестів на кшталт Air Guitar World Championships.
З того, що я побачила та почула, амбіція стати потужним голосом у глобальному діалозі, перетворюючи свою географічну віддаленість на джерело натхнення для всієї Європи, здається виправданою.
Погода, до слова, збентежила: від +1 до −4 °C. Абсолютно не притаманна цій місцині температура взимку. Недарма їхня програма крутиться навколо кліматичних негараздів, як-от артпроєкт Climate Clock — колаборація фінських і міжнародних митців, що інсталюватимуть свої твори в природному середовищі. «Кліматичний годинник цокає, лід тане…».
Водночас це метафора й для концепції «Cultural Climate Change». Генеральна директорка Фонду «Оулу-2026» Пііа Рантала-Корхонен пояснила, що кожен виклик міста — як-от жорстка периферійність, соціальний дисбаланс та суто технологічний імідж — має «дзеркальну відповідь» у темах програми. Тому програма розкриватиме три вектори: «Хоробра глибинка», «Дике місто» та «Круті контрасти», аби «перепрошити Оулу» для більшого балансу через створення творчих робочих місць, інтеграцію мистецтва в техносферу, фокус на молодь та екологію.
Також, коментуючи геополітичні фактори, директорка була відвертою: маючи спільний кордон з Росією, вони готові до всього. У цьому сенсі дуже потішила у програмному списку дискусія «TRENČÍN 2026: How to Create a European Capital of Culture with Russia at Your Back». Словацький Тренчин теж став ЄСК-2026, привізши до Оулу кілька цікавих подій.
Попри хуртовину, неймовірна кількість людей зібралася на Oulu2026 Opening Festival, що відбувся 16–18 січня. Близько 200 подій на 20 локаціях — програма вражала різноманіттям: від концертів до тюнінгу авто, від інтелектуальних дискусій і виставок до запальних танців просто на снігу. Слоган відкриття — «On Your Marks, Get Set, Oulu!». І стартанув він приголомшливо: на сцену вийшов хор «волаючих чоловіків» у костюмах — Screaming Men's Choir (Huutajat), які войовничо вигукували речитативи.
У їхньому репертуарі немає жодної «нормальної» пісні: це мікс із національних гімнів, дитячих пісеньок чи міжнародних договорів. Хор заснували наприкінці 1980-х; група з 20–40 чоловіків зненацька заходилася «волати» в публічних місцях і поступово стала унікальним культурним явищем Оулу. Подейкують, якщо учасник втомлюється від костюма, він має право виступати голим, але тоді його не пускають до першого ряду.
На відкриття завітав президент Фінляндії Александр Стубб. Він зауважив, що культура саами (єдиного корінного народу Євросоюзу) дуже помітно представлена в програмі, адже зміна клімату першою чергою трансформує саме їхнє середовище проживання.
Саами: мистецький вимір
Мені дуже відгукнулася опера «Ovllá» (композиторка — Сесілія Дамстрьом, лібрето — саамська драматургиня Сірі Брох Йохансен). Це перша в історії повноформатна опера північносаамською мовою. Сюжет фокусується на трагічних подіях 1960–70-х років, коли саамських дітей примусово відправляли до фінських шкіл-інтернатів, забороняючи рідну мову. Це історія про втрату коріння та глибокий сором за свою ідентичність. Жорстка музика фінської «державної машини» тут контрастує з автентичним саамським співом — йойком. Особливу роль у збереженні культури відіграють дуоджі (duodji) — традиційні ремесла, що слугують живим архівом знань.
Масштабна виставка саамського мистецтва «Eanangiella – Voice of the Land» в Oulu Art Museum стала для мене відкриттям. 70 художників рефлексують над тим, як їхня духовність вижила після 400 років колоніалізму (куратори – саамські художники: Інга-Вікторія Паве, Фредрік Прост та Айлу Валле).
Виставка включає шість тематичних напрямків: «Предки» – зв'язок сучасності зі спадщиною, «Шляхи пам’яті» – дослідження історії та особистих розповідей, «Між світами» – поєднання фізичного, духовного та культурного світів, «Земля» (навколишнє середовище), «Зелений колоніалізм» – розв'язання проблеми сучасного екологічного визискування, та «Прикраси життя» — акцент на дуоджі.
Серед експонатів нашу увагу привернув обʼєкт саамського митця та куратора Томаса Колбенгтсона, що є омажем ритуальному барабану із зображеннями духовного етосу саамі. Це реконструкція оригінального бубна, який був заборонений та конфіскований шведською церквою у 1723 р. у Вестерботтені.
Як це працює? Кидаєш сакральний предмет на барабан і стукаєш фрагментом рогу — куди просунеться предмет, там й шукай відповідей про свою долю. Цей стук вводив шаманів у транс, забезпечуючи зв’язок з предками. Я теж постукала — мене це привело до духу, що допомагає розібратися в собі. Що сказати, це завжди корисно.
Деякі медійники теж ризикнули й стався курйоз: журналістка з Австрії хапає калатало і несамовито колотить та марно — предмет просто підскакує на порожньому від зображень місці. Вона з претензією до Томаса — чому так? Той тихо — ви, мабуть, з Німеччини? Вона не розчула — що кажете? Тоді він її прямо спитав — звідки вона. Почувши про Австрію, посміхнувся — ясно. І пояснив, що за часів шведської колонізації-християнізації шаманізм заборонявся, сакральні предмети частково знищувалися, а частково збиралися до колекцій екзотики. Шведська влада дарувала їх дипломатам та іншим почесним гостям. Найбільша кількість наразі зберігається в музеях Швеції та Німеччини. На наївне питання латиського журналіста — а чого не вимагаєте назад — митець тільки знизав плечима. Довелося мені прокоментувати, як неохоче навіть під суспільним тиском європейські музеї розглядають питання реституції награбованого.
Пригадався фільм «Sometimes it was beautiful» (Christian Nyampeta) в рамках виставки «Структури взаємності» у Jam Factory Art Center (2024) — складний сюжет, де червоною ниткою йде розповідь про фільм «Слідами відьмака» шведського кінематографіста Свена Ніквіста, який він зняв у Конго між 1948 і 1952 рр., очима сучасних політиків, постколоніальної теоретикині, правозахисниці, драматурга та кронпринцеси Швеції Вікторії (їх грають актори). В одному з епізодів вони оглядають експозиції етнографічного музею Стокгольма й чорношкірий політик задумливо гальмує біля полиць зі старовинними інструментами з африканського континенту. У музею — жодного комплексу провини з відповідною експлікацією.
Медіацентр організували в ратуші, прекрасній історичній будівлі. Тут же розташували вражаючу мультимедійну інсталяцію від Ekho Collective — «Layers in The Peace Machine», яка «прорізає» собою три поверхи.
Заснована на літературному творі «Машина миру – заповіт дослідника штучного інтелекту» Тімо Хонкели, який торкається питання використання ШІ для розкриття людського потенціалу та підтримки емоційного, етичного та культурного розвитку, для зменшення насильства та руйнівних конфліктів.
Перша частина інсталяції, «Шар обміну», – віртуальна й запрошує аудиторію по всьому світу поділитися історіями та міркуваннями про мир. Можна самому це зробити й почитати думки інших тут. Тобто інсталяція зображує мир як динамічний процес, що еволюціонує разом з авторами наративів.
Фізична частина починається на першому поверсі з імерсійного екрана, на якому ці історії рояться яскравим сузір’ям і, проводячи рукою, можна ними керувати. Закінчується вона в атріумі — купою масштабних стрічок, що уособлюють взаємодію усіх, хто зробив свій внесок до концепції миру. Це й естетично заворожує.
Нове життя AaltoSiilo
Звісно, я чекала на зустріч з AaltoSiilo — індустріальним об’єктом у районі Мері-Топпіла, спроєктованим Алваром Аалто та його дружиною Айно Аалто.
Ця споруда, що була частиною комплексу целюлозної фабрики Toppila у 1931–1985 рр., справляє приголомшливе враження: коли рухаєшся до неї крізь щільну житлову забудову, її «соборний» силует поступово виринає на обрії, нагадуючи радше модерністський храм, ніж щось суто утилітарне. Проєкт ще на початку свого існування здобув визнання завдяки новаторському поєднанню інженерії та архітектури - ультратонка, армована сталлю бетонна оболонка висотою 28 м жорстко утримується ребрами, які розмежовують її фасад. Arkkitehti (ARK), найстаріше архітектурне видання Фінляндії, що існує й донині, з гордістю опублікувало світлини Айно Аалто, зроблені під час візиту викладача Баугаузу Ласло Мохой-Надя.
Проте шлях будівлі до сучасного визнання був тернистим: після закриття заводу силос роками залишався пусткою. У 2008 р. оульці навіть визнали його найпотворнішою будівлею в місті. У занедбаному стані така архітектура рідко викликає симпатію, хоча ще у 90-х об'єкт отримав статус промислової пам’ятки національного значення. Більшість будівель комплексу згодом перепрофілювали: в одній відкрили дитячий садок, в інших — центри для скелелазіння, батутні зали та інше.
Проте силос залишався недоторканим. Після кількох невдалих спроб ревіталізації міська рада Оулу вирішила виставити об’єкт на продаж у надії, що знайдеться покупець, здатний врятувати будівлю. Влада прагнула уникнути трагічного сценарію, що стався з силосом Аалто в іншому місті, який варварськи знесли попри патронат ЮНЕСКО.
На щастя, такі партнери знайшлися. Ними стали архітектурне бюро Skene Catling de la Peña (Лондон, Мадрид), що практикує метод «геоархеології» (використання контексту як основи для розвитку архітектури, та Factum Foundation, експерти з оцифрування культурної спадщини. Їхній спільний проєкт AaltoSiilo має стати флагманом ініціатив Європейської столиці культури, пов’язаних зі спадщиною. В їхніх планах — не просто реставрація іконічної «скульптури», а грандіозна трансформація силосу на мультисенсорний мультимедійний «силос ідей».
Сьогодні AaltoSiilo отримав міжнародне визнання від таких інституцій, як Європейська Комісія, Рада архітекторів Європи, ЮНЕСКО та New European Bauhaus. Одна з місій проєкту — розкрити спадщину Аалто як символ «модернізму з людським обличчям». Переосмислена «архітектурна хореографія» будівлі вестиме відвідувачів крізь виставкові простори, публічну сауну, кафе та коворкінги до найвищої точки споруди — Tar Bar із панорамним видом на місто. Передбачений й відкритий амфітеатр. «У ширшому сенсі це показує, що навіть найскладніші та найпроблемніші промислові об'єкти можуть бути переосмислені як активні учасники культурної ідентичності та міської структури міста», —зауважив проєктний менеджер AaltoSiilo Валентіно Тігнанеллі (Valentino Tignanelli).
Я б дуже хотіла дожити до реалізації цих планів, які, за словами Тігнанеллі, супроводжуються серйозними викликами, адже споруда ніколи не проєктувалася для культурної діяльності. Головна мета команди полягає в адаптації будівлі для публічного використання із максимальним збереженням її автентичного промислового характеру, що включає навіть такі радикальні рішення, як відмова від внутрішньої теплоізоляції. Крім технічних нюансів, проєкт долає складні регуляторні бар’єри: протягом кількох років будівля не мала дозволу на приймання аудиторії всередині, через що перформанси транслювалися в прямому ефірі для глядачів, які збиралися зовні. Це створило гібридний аудіовізуальний досвід, що дозволило публіці взаємодіяти як з інтер'єром, так і з екстер'єром будівлі одночасно. Йдеться, зокрема, про Screaming Duende — спільний перформанс майстра фламенко Ізраеля Гальвана та Screaming Men's Choir, натхненний поезією Гарсіа Лорки.
Питання ресурсів також залишається гострим, оскільки реставрація наразі не отримує прямого фінансування від міста Оулу, фінського уряду чи ЄС, а тримається на приватних пожертвах, які акумулює Factum Foundation, та зусиллях громади, зокрема студентів місцевих профтехучилищ. Та попри обмеженість коштів, завдяки співпраці з провідним архітектором Шарлоттою Скін Кетлінг, будівля відкриється для публіки, демонструючи, як «найпотворніша споруда» може стати ключовим heritage project в межах Оулу-2026, з насиченою культурною програмою: від соло-шоу уславленої фінської фотографки Еліни Бротерус та виставки лавреатів премії Міса ван дер Рое до «Тижня Алвара Аалто».
Особливо цінним є міжнародний контекст проєкту, адже минулого року на симпозіумі «Re Renovate» виступала Анастасія Бондар, заступниця Міністра цифрового розвитку України, а архітекторка Рута Лейтанайте презентувала досвід програми «Школи майбутнього для України», що ще раз підкреслює роль AaltoSiilo як місця для формування майбутнього сталої архітектури.
Кілька слів про Айно Аалто, яка була не просто дружиною Альвара Аалто, а рівноцінною партнеркою та співавторкою багатьох знакових проєктів фірми Arkkitehtitoimisto Aalto. Їхня співпраця (з 1920-х по 1940-ві рр.) була настільки тісною, що сьогодні часто неможливо розрізнити індивідуальний внесок кожного.
Проте саме Айно принесла в бюро естетику суворого функціоналізму та соціальну відповідальність. Вона є авторкою інтер'єрів, дизайну квартир та виставкової архітектури. Її стиль — аскетичний, чіткий та практичний, де краса речей випливає виключно з їхньої доцільності.
Мерікоскіська гідроелектростанція — шедевр функціоналізму
Доклав Аалто рук й до району Мерікоскіської гідроелектростанції — ще однієї перлини фінського функціоналізму часів післявоєнного відродження.
Історія її появи почалася у 1940 р., проте через ДСВ будівництво затягнулося, і перша електроенергія пішла лише у 1948 р.
Попри труднощі, муніципальне підприємство Oulun Energia прагнуло створити об'єкт, який би не псував міський ландшафт, тому у 1942 р. було оголошено масштабний архітектурний конкурс. До участі запросили провідних майстрів, серед яких свої пропозиції надали Аалто та Бертель Стреммер. Проєктування фасадів будівлі електростанції виграв Стреммер, а Аалто став переможцем з містобудівним планом навколишнього району Koskikeskus.
Стреммер майстерно впорався з інженерними обмеженнями – одягнув бетонний каркас в потиньковану цеглу та розчленував фасади високими вертикальними вікнами, поєднавши скандинавський класицизм з функціоналізмом. Хоча деякі деталі його первісного задуму, як-от вхід з колонадою та стрічкові вікна, не були реалізовані, південний фасад станції став ідеальним завершенням бетонної дамби. Ця споруда й сьогодні виглядає дуже ефектно.
Аалто підійшов до завдання значно ширше, ніж того вимагали умови конкурсу — зазначивши, що Оулу було містом із двох окремих районів, розділених порогами та естуарієм, який тепер мав перетворитися на динамічний Великий Оулу. Він пропонував облаштувати тут новий центр міста і забудувати річкові острови, що об'єднало б «новоутворення» зі старим центром. Окрім парків на берегах, водні дзеркала та фонтани, що замінили приборкані пороги, стали б безумовними атракціями нового ландшафту.
Отже, використовуючи ґрунт із відвідного каналу, він розширив острови, а колишній мис перетворив на штучний острів, забудований житловими висотками. Аалто наголосив, що острови повинні залишатися зеленими та схожими на парки. Він також стверджував, що сама будівля електростанції матиме незначний вплив на пейзаж, а от контрфорсна гребля буде домінувати, видовищно відбиваючись у водному дзеркалі.
Попри те, що не всі ідеї Аалто були втілені — зокрема, культурний центр зрештою розмістили в іншому місці, його принципи дорожнього руху, мости та пішохідні зони залишаються функціональними до сьогодні. Цей район — візитівка міста і майже усі ефекти, задумані Аалто, працюють, особливо коли підсвічені вночі.
Архітектурні «перлини» Оулу
Це промислове диво доповнюють і інші історичні пам'ятки міста, як-от Market Hall, спроєктований Карлом Ліндалем та Вальтером Томеном ще на початку 20 ст. задля більш гігієнічної торгівлі.
Втім, його відкриття у 1901 р. супроводжувалося жорстким протистоянням: геть не вражені красою та зручностями неоготичної будівлі, торговці не хотіли покидати площу, і лише втручання озброєних солдатів змусило їх перейти у приміщення зали.
Простір перед маркетом прикрашає бронзова скульптура Toripolliisi — ринкового полісмена як данина тим часам (скульптор Каарло Мікконен, 1987), встановленого за кошти громадян. Якщо шукаєте смачну їжу, сувеніри та крафтове пиво — вам сюди.
Прикладом успішної ревіталізації закинутих індустріальних обʼєктів є Tietomaa Science Centre, що функціонує у стінах колишньої електростанції та шкіряної фабрики. 45-метрова колишня водонапірна вежа фабрики перетворилася на оглядову, із зовнішнім скляним ліфтом. Це перша подібна інституція у Фінляндії, відкрита для публіки у 1988 р. Вона обʼєднала під одним дахом Музей Оулу, експериментальний простір з інтерактивними експонатами, які демонструють, як працюють закони фізики та хімії, ресторан та гігантський кінотеатр. З 2023 р. центр — на реконструкції. Оновлений Tietomaa знову відкриється цьогоріч, у жовтні.
Одна з найкрасивіших споруд – обсерваторія замку Оулу, збудована на замовлення Морехідної школи у 19 ст. на руїнах старого замку Оулу (датованого 16 ст., значно зруйнованого росіянами й добитого блискавкою, яка влучила в пороховий погріб), з літнім кафе та музеєм.
Розробив проєкт фінський архітектор Вольмар Вестлінг, який помер молодим, у 36 років, але залишив по собі вишукану спадщину.
Неокласичний собор Оулу — лютеранський собор і резиденція єпархії Оулу, рожевою підсвіткою якого я милувалася з вікна готелю «Лапландія». Побудований у 18 ст. як данина поваги королю Швеції Густаву III й названий на честь його дружини «церква Софії Магдалени». Дерев'яні конструкції згоріли під час великої пожежі у 1822 р. Собор відбудували вже у камені. Чудові вітражі ар-деко (1932) - авторства фінського вітражиста та дизайнера постерів Гуннара Форстрема, який виграв конкурс на їхнє створення. Гельсінський плакат, який він розробив, став офіційним символом ювілею Гельсінкі у 1950 р.
Ар-деко, до слова, не є місцевим улюбленим стилем, але дерев'яна церква Святого Духа (Oulujoen kirkko), спроєктована у 1907–1908 рр. Віктором Суксдорфом — взірець єдиного сакрального модерну у Північній Фінляндії, втім, у поєднанні з карельськими мотивами. В ті часи майже усі національні архітектури Європи намагалися вплести в міжнародні тренди «вернакулярне». Тому так сильно помиляються ті, хто каже про монотонність трендової забудови.
«PLAY» разом з Fotografiska
На фото — мій «лімінальний» образ, створений інтерактивною інсталяцією «Liminal» Луї-Філіпа Рондо (Канада). Ви рухаєтеся крізь велике металеве кільце і ваше розтягнуте в часі монохромне зображення проєктується на стіну (за принципом щілинного сканування). Гратися з цим можна нескінченно, адже спотворені форми на манір кривого дзеркала зачаровують навіть в дорослому віці.
Власне, це частина виставки «PLAY», яку влаштувала Fotografiska Tallinn в Оулу. Було представлено проєкти 18 міжнародних художників, які інтерпретували поняття гри як ставлення до життя — спосіб знайти радість, стійкість, опір та зв'язок у турбулентному світі. Це радше не про ескапізм, а про альтернативний спосіб існування в ньому, спосіб «реконструювати правила та передбачати власне майбутнє».
Усе починалося не дуже райдужно: начебто релевантних приміщень у Європейської столиці культури має вистачати, але усі виставкові спейси виявилися окуповані іншими. Талліннцям запропонували Pekuri Shopping Centre — вірніше, приміщення колишньої бібліотеки. Не ідеально, м’яко кажучи. Та за його реорганізацію узялися справжні профі зі звуку та світла — Genelec Oy та SAAS Instruments. Нагадаю, що Оулу — місто технологій, тож там виклалися на подоланні просторових і акустичних проблем на сто відсотків. Врахували й «драматичний» стиль Fotografiska: роботи наче світяться в напівпітьмі.
А головне — робота бюро PAVE Architects, які блискуче трансформували простір, для кожного митця — свій, що підігравав роботам, посилюючи їхній меседж. Структура подорожі чималою кількістю чужих ігор на невеликій площі виняткова: понад 200 фотографій (від 1950-х до сучасності).
Куратор Йорвен Віілік (Jorven Viilik, бренд-директор Fotografiska Tallinn) провів блискучу екскурсію. Почав з проєкту Soviet Bus Stops канадського фотографа Крістофера Гервіга, який понад 10 років подорожував колишніми радянськими республіками, знімкуючи зупинки в глибинках, щиро захоплений їхньою розмаїтою естетикою — «ода силі індивідуальної творчості, яка не буде придушена».
«Не в останню чергу вони подарували фотографу найціннішу і найнезбагненнішу здобич — справді винятковий об'єкт, який він прославляє з майже відчутною теплотою і любов'ю до анонімних чоловіків і жінок, які його створили» (з ревю його книги).
Сподобався відгук фана цієї добірки: «Кожен, хто заглибиться, знайде фаворитів. Казахські та киргизькі конструкції спираються на традиції верхової їзди та соколиного лова. Українські — мають яскраві, народні мозаїки. Вірменські приклади жорсткі та зловісні, тоді як балтійські винаходи порадують фанів Ikea. Одне молдавське творіння, сформоване з додекаедрів з відкритим фронтом, забезпечує атмосферу SF. Найбільш чужорідними є підробки Гауді в спірному регіоні Абхазії, де радянські еліти колись відпочивали на пляжі (всередині одного з них хтось написав: «Суки забрали свободу»).
Цікавість Гервіга дійсно почалася з гри: «Я закінчив школу фотографії й думав, що зроблю усі ці дивовижні фотографії, подорожуючи світом на велосипеді, але з часом я перестав шукати знімок в стилі National Geographic і грався з тим, що фотографував щось щогодини під час їзди на велосипеді — одяг на мотузці, графіку ЛЕП або зогнилі плоди на землі… Я хотів перетворити звичайне на надзвичайне. Якось я їхав на велосипеді з Лондона до Петербурга, і коли дістався Литви, почав натрапляти на ці зупинки. Мої очі раптом широко розплющилися. Це стало іскрою для всього проєкту…».
Є цитата фантаста Рея Каммінгса, яку помилково приписують Ейнштейну: «Мета часу полягає в тому, щоб усе не відбувалося одночасно». Пелле Касс (США) спростовує фізику, створюючи композиції, які виокремлюють проміжок часу в кілька годин в одному масштабному зображенні.
Касс почав практикувати таймлапс (уповільнене знімання) у серії «Selected People», де він зафіксував простори рідного Бостона, після чого узявся за спорт для серії «Crowded Fields» (2017-2019). «Арени» Касса кишать спортсменами в процесі дії. Ілюзія правдоподібності непереборна: митець ніколи не переміщує фігури й не редагує жодного пікселя, він лише вирішує, що залишити, а що вилучити. Його свіжа серія «Tossed» (2023) просто гіпнотизує - тисячі підкинутих у повітря кульок перетворюють реальність на якусь «матрицю».
Пелле починав як критик. Його мати була художницею, її малюнки були трохи схожі на неокласичні твори Пікассо з 20-х років… Пелле не захоплювався малюванням в дитинстві, але мати цікавилася його думкою щодо її малюнків: чи варто додати ще одну фігуру. З цього й виросла цікавість до багатофігурних композицій.
Спорт для нього — це про іронію: «Я хочу, щоб ви помітили гру, а не конкуренцію. Мене не цікавить гламур спорту, я віддаю перевагу маленьким, неважливим подіям… Намагаюся впустити відчуття хаосу та недосконалості в роботу… Йдеться про діонісійський хаос, як одного разу сказав мені друг, або «fantastical digital shitstorm».
У серії «The Christmas Tree Bucket» фотограф Magnum Трент Парк грає на контрасті між символізмом різдвяних гулянь і вбивчого відчуття святкового комерціалізму. Дивність починається з самого факту Різдва в австралійську спеку. А далі диявол — в деталях: моторошне барбекю, пряниковий будиночок у вогні, обезголовлена піньята Санта-Клауса. Всі огидні ознаки різдвяного абсурду, які врешті-решт досягають кульмінації тоді, коли фотограф блює у відро для ялинки.
«The Last Resort» (1983-1985) легенди британської фотографії, Мартіна Парра, який помер у грудні 2025 р., незадовго до відкриття виставки — цілком зрозумілий нам макабр курортних «зон інтересів». Наше херсонське узбережжя пізнається саме в подібних «одкровеннях». Британський робітничий клас відпочиває у приморському курорті Нью-Брайтон — «лакшарі для бідних», серед куп сміття і загального занепаду локації. Мартіна надихав контраст між радістю людей, які роками за традицією проводили вакації в цій помийці, та жахливим «тлом». Розділення країни проявилося саме в зверхніх коментарях до таких місць: «Люди з Лондона та Південно-Східної Англії насправді не знали, як виглядають місця на Півночі» (Парр).
Абсурдизм Ніни Качадурян (США) й тішить, й лякає водночас. Власне, він народжений цими двома почуттями, які її переслідували в авіаперельотах. У 2010 р. вона чекала на свій рейс до Нової Зеландія, коли їй спало на думку якось розважити себе. Продовживши переліт, Ніна вже чітко знала, як врятуватися від нудьги. Так розпочався проєкт «Seat Assignment» (розподіл місць в літаку), роботи з якого увійшли до відео «Flight Log» (бортовий журнал) на виставці.
Вона безсоромно використовує рештки літакових снеків та серветок, щоби руйнувати світ гламуру. Її власний палець безжально деконструює відфотошоплену красу. Чорний пух светра перетворюється на зловісний чорний дим. Розкришені кренделі – наслідки катастрофи. І знов шана куратору, який відібрав художників, що мають сміливість тролити власний нарцисизм або іншу особисту недосконалість.
Після вірусного успіху особливо дотепних робіт Ніна готувалася до впізнаваності, зокрема в літаках. Але на момент цієї розповіді до неї звернулися лише три незнайомці, які сиділи поруч. Вона визнала власну непомітність й сприйняла це як опанування буденного мистецтва виглядати буденно.
Кароліна Войтас (Польща) від буденності дуже далека. Декларує дитячий підхід до роботи («я просто чекаю, коли щось впаде і зруйнується»), але на виставці її веселощі демонстрували вкрай садистський характер.
Інсталяція «Ми не можемо жити один без одного» присвячена божевільній динаміці любові та ненависті у стосунках з її молодшим братом. Те, як вони це проявляли — з арсеналу мʼясної лавки. Але там багато шарів — сенсових і просторових (предметна реконструкція дитинства), і тонкощів теж вистачає. Безумовно, талановито. Безперечно, дискомфортно.
Ну, і як без монстрів, що чатують під нашими ліжками… «Spirits and Spaces» Роджера Баллена (США, ПАР) — макабр іншого, готично-хтонічного штибу. Як купа мотлоху в кутку кімнати, що у тотальній темряві перетворюється на бугімена. І завжди в цих відбитках чиїхось кошмарів присутня тварина. Зображення були створені в гнітючому просторі обшарпаної кімнати — горорна класика. Вірніше, «балленська» — критики ввели в обіг цей термін через сталість візуальної мови фотографа (фотографія, малюнок, герметичний, без вікон, «психологічно заряджений» інтер'єр). Епігонів його манери є чимало, але підробкам не вистачає непередбаченого елементу сюру, що відрізняють ці роботи від тупих «страшилок». Власне, список джерел його натхнення усе пояснює — «театр абсурду, аутсайдерське мистецтво, ар-брют, наївізм. Я ціную художників «гротескної традиції», таких як Гоя, Бекон чи Босх. На мене вплинув широкий спектр інших «психологічних» авторів, таких як Фрейд, Бекет, Кафка, Юнг та Арто».
Страх незбагненного змінюється на страх бути відштовхнутим, коли власна родина не розуміє твої пошуки себе. «They donʼt look like me» Нікколо Растреллі — серії портретів косплеєрів разом з їхніми батьками. Щоби примирити два покоління, Нікколо зробив «зіркові» фотографії, імітуючи стиль популярного таблоїда.
Безперечний фаворит — грандіозна історія проєкту «Афронавти» Крістіни де Міддель (Іспанія).
1964 р. шкільний учитель Едвард Макука Нколосо ініціював космічну програму в Замбії, приєднавшись до космічних перегонів між срср та США. Тоді Замбія здобула незалежність, і мала амбіцію довести, що в неї великі плани. Зокрема, висадити першого африканця на Місяці. Але усе накрилося через відсутність фінансування з боку уряду Замбії або ООН, а також тому, що одна з астронавток, дівчина-підліток, завагітніла.
Крістіна використала цей забутий епізод африканської історії як основу для своєї книги «The Afronauts». Сюрреалістичні фотографії африканської космічної програми містять усі компоненти «екзотизації» (слонів, барвисті скафандри та етнічні головні убори), а також доповнюються фейковою документацією та «знайденими» артефактами. Зразкова парафікція.
«Я вважаю, що світ, в якому ми живемо, — це чистий жарт, і ми повинні почати сміятися над цим, тому що гумор — це ознака подолання травми» (де Міддел).
Замість резюме
Десь на третій день, коли вичерпалися приводи для хвастощів, наші гіди розповіли про культове графіті — Paska Kaupunni («гівняне місто»), що з’явилося у 80-х на стіні в центрі. Текст, швидше за все, взято з пісні фінського Кауко Рьойкя «Paska Kaupunki».
Графіті постійно намагаються видалити, але воно завжди з’являється наступного дня, адже є вже частиною ідентичності міста. Житлова компанія, якій належить стіна, хоче навіть якось «обрамити» текст, щоб захистити його. У 2006 році ентузіасти започаткували культурну асоціацію з такою назвою (Paskakaupunni), хоча з реєстрацією виникли проблеми — надто лайливо звучить. Але згодом влада змирилася і сьогодні асоціація має репутацію першокласних організаторів різноманітних культурних подій.
Нічого «гівняного» я у місті не знайшла. Усе осяяне рожевим неоном, він окреслює річище крижаної річки, що перетинає місто, підступно заманює в потаємні куточки прихованої урбаністичної краси, і це відвертає увагу від недосконалостей. Але що таке три дні? Оулу надто складний, щоб усе зрозуміти про нього за такий короткий термін.
Мене особливо зачепила «апокаліптична медитація» Отто Бистрема (Otto Byström, Гельсінкі, 2019) — анімація «9 Billion Apps», зколажована з фрагментів, які автор знайшов або придбав в інтернеті. Ми помедитували разом у межах презентації виставки «Earworm – Media Art from Kiasma» у приміщенні ратуші (кураторка виставки — Саара Кархунен). Роботи, що охоплюють різні десятиліття, підкреслюючи тісний зв'язок між медіаартом, технологіями та цифровою культурою свого часу, є частиною колекції Фінської національної галереї, якою опікується музей сучасного мистецтва Kiasma.
Саундтрек відтворює розмову між інвестором та Марком Цукербергом щодо впливу соцмереж на суспільство - але звук дуже сповільнений, монотонний, як, власне, й рух автомобіля у міському ландшафті з якоїсь мобільної гри, на який Бистрем посадив унітаз з обсценним жестом (теж знайдений в інеті). Абсолютно рекламна естетика вступає в конфлікт із критикою споживацтва і тотальної комерціалізації. Метафора поверховості фанатиків Кремнієвої долини та невротиків успіху. Автомобіль насправді рухається в нікуди, приречений мчати крізь вигаданий світ. Відчуття прогресу та задоволення ілюзорні — що й акцентує унітаз — кліше онлайн-бізнесу. Втім, відчуття прориву Оулу цілком реальне. Він, на відміну від вищезгаданого кліше, рухається в бік більш щасливого майбутнього. Звісно, якщо божевільна сучасність не зруйнує всі ці мрії.