Тепер, коли о четвертій уже не темно,
коли нам відпущено трішки більше пополудня,
спробуй розгледіти те,
на що не вистачало дня ще у січні.
Чи встигав ти зауважити мужність
в очах юних мешканок холодних міст,
які зустрічають вечір, як військо,
що не прийшло з перемогою, проте
прийшло зі славою?
Чи мав ти достатньо часу, аби помітити вдячність
у рухах старого вчителя, який гладить чужого пса при крамниці,
коли той чекає господаря
так, як віряни чекають спасіння?
Чи мали ми всі кілька тижнів тому
ці кілька хвилин,
аби в призахіднім блиску побачити змерзлих птахів,
які висять серед неба,
наче неправильно взяті хористами ноти?
Але світла нам прибуває щодня саме стільки,
аби око сльозилось і завмирало,
саме та його міра, якої стає
на здивування,
але не стає на зневіру.