Естетичний досвід формується через взаємодію сенсорних систем, лімбічної мережі, системи винагороди та префронтальної кори. Ключову роль у цьому відіграють нейромедіаторні системи — дофамінова, серотонінова, норадреналінова та опіоїдна. Саме тому зміна базових умов існування — холод, голод і війна — не лише трансформує соціальні й культурні контексти, а й безпосередньо модифікує нейронні механізми сприйняття, що неминуче відбивається на нашій здатності відчувати, оцінювати й творити. Але як швидко це відбувається?
Фізіологічний вплив холоду реалізується насамперед через активацію терморегуляторних центрів гіпоталамуса та симпатичної нервової системи. Зниження температури тіла запускає каскад стресових реакцій. Коли людині холодно, організм реагує так, ніби опинився в небезпеці: судини звужуються, щоб зберегти тепло, серце починає битися швидше, підвищується тиск, а тіло мобілізує внутрішні енергетичні резерви.
На рівні хімії мозку це означає зростання гормонів стресу — норадреналіну та кортизолу — а також активацію тиреоїдної осі з підвищенням секреції тироксину і трийодтироніну, які прискорюють обмін речовин. Тривалий холод водночас асоціюється зі зниженням рівня серотоніну — нейромедіатора, що пов’язаний із настроєм і відчуттям благополуччя. Саме тому в холодні сезони люди частіше переживають пригніченість.
Уявімо, що ви довго стоїте на морозі без рукавиць. Спочатку вам просто холодно, але згодом серце починає битися швидше, тіло напружується, стає важко зосередитися, а настрій псується. Це і є прояв внутрішніх процесів, які організм запускає, щоб вижити. Додамо сюди гормони щитоподібної залози, що змушують організм працювати швидше, — і стає зрозуміло, чому людям, які живуть у холодних умовах, дедалі важче відчувати задоволення й гармонію. Холодовий стрес знижує емоційну насиченість, обмежує емпатію та здатність до естетичного переживання. Бо яка естетика, якщо радості не отримуєш майже ні від чого? У такому стані домінує функціонально-інструментальне сприйняття середовища — орієнтація на захист і виживання, а не на символічну чи емоційно-ціннісну оцінку. Історично це простежується, зокрема, в мистецтві північних регіонів Європи, де суворий клімат корелює з більш стриманими, аскетичними естетичними формами.
До цього нашаровується вплив голоду, який діє через метаболічні, гормональні та нейромедіаторні механізми. У стані енергетичного дефіциту активується система регуляції апетиту, зростає рівень греліну та знижується рівень лептину й інсуліну. Коли людина голодна, організму бракує певних «будівельних матеріалів» — амінокислот, з яких мозок синтезує серотонін і дофамін. Через це зменшується здатність відчувати задоволення, радість, гнучко мислити й зосереджуватися.
Якщо ви давно не їли, може здаватися, що «нічого не тішить», усе дратує, важко зосередитися на роботі або творчості. Це не просто психологічний стан — це біохімічний дефіцит у мозку. Дослідження також показують, що голод змінює не лише настрій, а й те, що здається привабливим. Голодні люди частіше вважають красивими образи, пов’язані з повнотою, їжею, достатком і захищеністю.
Голодній людині реклама їжі, фото апетитних страв або образи ситих, міцних тіл здаються привабливішими, ніж абстрактні картини чи складне сучасне мистецтво. Мозок у цей момент ніби каже: «Давай спочатку виживемо, а вже потім буде краса». Історичні приклади масового голоду — від Великого голоду в Європі XIV століття до Голодомору в Україні — демонструють не лише соціальні й політичні наслідки, а й глибокі зміни в культурних наративах, символіці та естетичних формах, де домінують теми втрати, тілесності, смерті та морального випробування.
Війна як комплексний і тривалий стресор має найбільш глибокий і системний вплив на психофізіологію людини. Хронічна активація стресової осі призводить до стійких змін у секреції кортизолу — від надзвичайно високих рівнів на ранніх етапах до критично низьких у стані виснаження. Одночасно порушується робота дофаміну й серотоніну — речовин, що відповідають за радість, спокій і мотивацію. Це підвищує ризик депресії, тривожних розладів і посттравматичного стресового розладу. Також у мозку зростає рівень «запальних» речовин, що погіршує пам’ять і здатність мислити.
Людина, яка довго жила під обстрілами, може навіть у безпечному місці залишатися напруженою, погано спати, легко лякатися й швидко втомлюватися. Через ці зміни світ починає сприйматися інакше. Те, що в мирних умовах викликало відчуття гармонії чи піднесення, у стані травматизації може здаватися фальшивим, загрозливим або емоційно недоступним. Зниження дофамінової активності призводить до анедонії — втрати здатності відчувати задоволення, у тому числі й естетичне.
Історія мистецтва XX століття яскраво ілюструє ці процеси. Після Першої світової війни виникають дадаїзм і експресіонізм, які відмовляються від класичних уявлень про красу й гармонію, замінюючи їх фрагментованістю, абсурдом і протестом проти раціональності, що асоціювалася з механізмами війни. Після Другої світової війни формуються екзистенціалізм і абстрактний експресіонізм, де естетика травми, порожнечі й екзистенційної тривоги стає домінуючою. Ці художні трансформації відображають не лише культурні зсуви, а й глибокі нейропсихологічні зміни в колективній свідомості.
Таким чином, холод, голод і війна діють не як зовнішні, суто соціальні фактори, а як потужні біопсихосоціальні модифікатори, що перепрограмовують нас і нашу естетику. В умовах виживання людський мозок переорієнтовується з естетики контемпляції на естетику функції, з символічної гри — на тілесну й екзистенційну необхідність. Це не означає зникнення естетичного досвіду, а радше його трансформацію: від гармонії до напруження, від краси до сенсу, від задоволення до свідчення. Саме в цій трансформації розкривається глибинний зв’язок між тілом, мозком, історією та культурою, що робить естетику не лише філософською, а й біологічно зумовленою формою людського буття.
Чому ж українці продовжують відчувати радість, естетику й творити красу — і що на нас чекає далі?
Попри холод, голод, втрати й тривалий стрес війни, українці не втратили здатності радіти, сміятися, закохуватися, творити музику, писати вірші, знімати фільми, вишивати, малювати й будувати сенс там, де зруйновані міста. З точки зору нейробіології це не парадокс, а прояв адаптаційної стійкості мозку.
По-перше, у відповідь на тривалий стрес активується не лише система загрози, а й система соціальної прив’язаності та сенсу. Підтримка інших людей, спільна мета, відчуття причетності й моральної правоти стимулюють вивільнення окситоцину, дофаміну та ендогенних опіоїдів — речовин, що відновлюють здатність до радості навіть у складних умовах. Саме тому в умовах війни зростає роль спільнот, волонтерства, культури пам’яті й символів опору — вони не просто підтримують мораль, а буквально регулюють нейрохімію виживання й надії.
По-друге, українська культура історично формувалася в умовах загроз, втрат і поневолення. Це створило потужну традицію естетики стійкості — коли краса не заперечує біль, а співіснує з ним. В українській пісні, поезії, орнаментах, образах матері, землі, дому й світла вже століттями присутня здатність перетворювати травму на сенс, а втрату — на пам’ять. Це не втеча від реальності, а її осмислення через форму, ритм, колір і слово.
По-третє, з нейропсихологічної точки зору, творчість у кризі виконує функцію саморегуляції. Вона допомагає мозку інтегрувати травматичний досвід, відновлювати зв’язок між емоціями й смислами, повертати відчуття контролю та агентності. Коли людина малює, пише, співає або створює щось руками, активуються ті самі мережі мозку, що відповідають за задоволення, зв’язок і надію.
Що ж чекає українську естетику далі? Ймовірно, вона зміниться — але не зникне. Ми вже спостерігаємо формування нової естетики гідності, пам’яті й правди, де краса не прикрашає реальність, а є її основою. Це буде культура, в якій важливо не лише «гарно», а «чесно», «справжньо», «по-людськи». Менше ілюзій — більше змісту. Менше декоративності — більше глибини.
Українська культура, ймовірно, рухатиметься від естетики вразливості до естетики сили, але не сили агресії, а сили життя. Від естетики болю — до естетики відновлення. Від краси як форми — до краси як дії. І саме в цьому — наша історична й біологічна унікальність: здатність не просто виживати, а створювати сенс у самих умовах виживання.