Погляд цивільних і військових
Максим Єлігулашвілі: Ми опитали цивільних і військових щодо практик пам’яті. Часто опитані співпадали в баченні. У результаті, лідирують матеріальні об’єкти: алеї, надгробки, місця поховань.
А розрив між баченням цивільних і військових відбувається там, де йдеться про пряму взаємодію: освіта, збори, зустрічі спільнот, спортивні заходи.
Це урок, який здається мені критично важливим — пробувати виходити за межі своєї бульбашки.
Один із найсильніших ритуалів у контексті пам’яті у мене стався, коли я взяв участь у Київському марафоні. Я до сих пір, коли згадую розповідаю — мене підкидає.
Але коли ми дискутували з колегами-експертами, то виключно говорили про культуру, музеї, бібліотеки. У держави таке бачення — ось є інституція, значить можна спустити [доручення], нема інституції — ну то не вийде. І спорт [як ритуал пам’яті] я відверто вигризав, і то виключно тому, що три місяці до того у мене стався такий досвід. До цього я ніколи цю сферу так не розглядав.
Коли ми дивимося, що хоче населення — населення хоче об’єкт, а не процес. Два роки ми зверталися до різних громад у кожному обласному центрі, запитували, як для них це виглядає. І ви бачите результат. Це об’єкти. Заходи з самого низу.
Але питати населення — це одна справа, інша — зрозуміти, як формується практика. Це критичний момент розриву, який ми маємо усвідомити. Це український урок.
І час дивитися не назовні, а на свої уроки. У нас їх більше, ніж 30 років: власної історії, власної меморіалізації, і не скажу, що дуже приємної. Україні важливо почати змінювати фокус на цю тему. Той дискурс, який у нас є, він дуже зовнішньо орієнтований. Я розумію, що у 2014 році ми самі були дезорієнтовані. Але аналітика ззовні виявляється неприкладною.
І ми маємо підтримувати та посилювати ті чи інші процесні моменти, які потім втілюються в певний результат, а не які дивляться на продукт, як на об’єкт.
Ірина Гой: Ми ж всі розуміємо, що меморіалізація і практика пам’яті — це не синоніми? Це зовсім різні поняття.
Меморіалізація — це те, що і де ми фіксуємо. Це статична історія.
Практика пам’яті — це як і навіщо ми щось фіксуємо і про щось говоримо.
Коли я була цивільною людиною, я більше знала, що таке меморіалізація. Що таке практика пам’яті я зрозуміла, коли пішла до війська.
Тут, в Київській школі економіки, зі мною на магістратурі вчилася Іра “Чека” Цибух. У нас тут немає її імені і меморіалізації, але ми маємо практику пам’яті. Іра говорила таку фразу: “Пам’ять — це обов’язок живих перед мертвими”. Не родичів, не ветеранів, не волонтерів. Це обов’язок усіх живих перед тими, хто віддав своє життя, щоб вони були живі.
В “Азові” є практики пам’яті. Це базис, на якому формується культура бригади. Процесія поховання — одна із найчіткіших і найяскравіших практик. Також є День пам’яті. Це закрита подія, на яку збираються тільки азовці. Це вечір, коли вже темно, по периметру запалюють факели, усі в однострої і під час зборів проговорюють позивні всіх побратимів, які загинули під час захисту батьківщини. Всі повторюють ці імена, бо усі їх повинні знати.
У цивільному з практик пам’яті мені згадується тільки хвилина мовчання, яка десь застосовується, десь — ні, десь про неї написали, десь — ні. Ще одна практика — стіл пам’яті в ресторанах. Але у США, наприклад, це більш розвинена історія — там вона на постійній основі, а не лише на один день на рік.
Я погоджуюся з тезою, що для військових на даному етапі важливіша практика пам’яті, ніж її меморіалізація. Думаю, ми ще встигнемо зробити мурали, висадити дерева, збудувати якісь великі надгробки.
Але практика пам’яті проявляється ж не тільки в тому, як ми пам’ятаємо про загиблого, а і в тому, як ми ставимося до людини, яка несе пам’ять про цього загиблого. А це — його побратим, який, можливо, вже ветеран, або списаний після поранення.
Тому практика пам’яті, яку ми зараз маємо культивувати в суспільстві, полягає в тому, як ми, по-перше, ставимося до живих носіїв цієї пам’яті і, по-друге, як ми усвідомлюємо те, про кого, що і для чого ми пам’ятаємо.
Наталія Кривда: Минулого року ми ухвалили рішення, що всі проєкти, які пов’язані з війною, не можуть здійснюватися без участі військових. Ми мали партнерство спільно з Третім окремим штурмовим корпусом. Зараз маємо підписали співпрацю з “Азовом”.
Однією з найпоширеніших практик вшанування полеглих героїв є мурали. І виявилося, що мурали найменше були сприйняті військовими. Ми зафіксували цю історію, щоб розібратися: або ми недопрацювали, або сенси не ті вшиті, або якість художнього виконання не та, або всі від цього втомилися, або не домовилися з міською владою і урбаністами.
Серед проєктів, які ми реалізовували спільно з військовослужбовцями, наприклад, “Школа світла” для ветеранів на базі Дикого театру, документальний фільм “Позивний “Артист””, сезон проєкту “Шануймося” від ГО “Рушійна сила” — просвітницького відеопроєкту із історії України.
Форми можуть бути різні. Сенс має бути проговорений. Тут і держава, і громадські інституції, і родини воїнів, і суспільство повинні мати право на точку зору.
Колективна пам’ять та ідентичність, мені здається, мають прямий зв’язок. Між тим, як ми говоримо про себе, яку історію розповідаємо про себе і тим, яка формується наша ідентичність. Ідентичність і є дитям культурної пам’яті.
Аляйда Ассман у своєму новому тексті вживає термін “самокритична історія” — коли ми формуємо розповідь про себе, приймаючи відповідальність за ті травми, поразки, кризи, неоднозначні кроки з їхніми наслідками.
Роль держави і громади
Юлія Гнатюк: До 2025 року в Україні була скупенька база по меморіалізації. Того ж року був ухвалений Закон України “Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу”.
Цей документ важливий, бо у ньому з’явилися терміни, які не були визначені протягом десяти років. Наприклад, ми не знали, як називається ця війна. Тепер у нас є визначення — Війна за Незалежність України.
З’явилися такі терміни як національна пам’ять, меморіал, дошка пам’яті. Коли це визначено на законодавчому рівні — вже не буде простору для маніпуляцій і бажання інтерпретувати, як заманеться.
Крім того, закон встановлює принципи політики національної пам’яті, її сфери. І, найголовніше, на мою думку, це те, що національна пам’ять стала елементом національної безпеки.
Ми стали розуміти, що наша історична тяглість настільки важлива, що, можливо, якби ми це зрозуміли раніше, то наслідки цієї війни були б значно менші. І ми повинні боротися, аби імплементація закону і всі наші наступні дії та політики привели до того, щоб те, що наша країна переживає зараз, ніколи не повторилося. Щоб люди розуміли, за що ми воюємо зараз і що на нас чекає в разі програшу.
Закон передбачає, що з 1 січня Український інститут національної пам’яті займатиметься формуванням положень та стратегії національної пам’яті.
Наразі нам надали і штат, і статус, але відсутнє фінансування. Та ми продовжуємо боротися. З нового року ми рухаємося в розробці стратегії і можу сказати, що наближаємося до фіналу. Вона буде оприлюднена та обговорена.
Ми працюємо з міжнародними експертами. І якось одна з них, яка працювала з проблематиками Колумбії, Латинської Америки, зауважила: “Я не розумію, чому ви дивитесь на цю проблему, ніби тут має бути якийсь кінцевий етап? Це процес. Те, що ви робите сьогодні, ви можете переглянути через рік-два і вкласти абсолютно інші сенси. Тим більше, що у вас продовжується війна і ви не знаєте, коли буде її кінець, який буде наступний етап, що потім буде печаллю, а що — гордістю. Просто працюйте з тим зараз, а не чекайте кінця [війни]”.
Надзвичайно важливими є семінари з громадами. Тому за наступну мету ми ставимо їхнє проведення. Ми не можемо розказувати суху теорію, багато громад чекають пропозицій, а є громади, які рухаються своїм шляхом.
Згідно з нашими соцопитуваннями, думки громади розділилися 50 на 50: половина опитаних вважають, що потрібно меморіал героям будувати зараз, половина — що треба пізніше, а гроші краще витратити на оборону.
Тому викликів багато для держави і, перш за все, це нормотворча робота. Але держава не повинна бути монополістом у цих питаннях. Вона повинна бути партнером для всіх акторів цього процесу. Створювати юридичну рамку, допомагати і підтримувати фінансово теж.
Як на мене, хороший приклад взаємодії держава-громада — ритуал хвилини мовчання.
Софія Мартинюк: Ми залучаємо громаду до всіх обговорень. Громада має інтелект, вона не бездумна сіра маса, яка тримається за якісь свої знання. Людям треба показувати, що може бути інакше.
У громади часто немає довіри до представників влади, тому ми запрошуємо незалежних експертів, фахівців.
У більшості ми працюємо з травмованою категорією людей. На ці громадські обговорення приходять родичі загиблих, побратими, близькі, які відчувають цей обов'язок оприявнити в публічному просторі свій біль, особистість конкретної людини, яку вони втратили. І для них, чим більшим цей об’єкт буде, тим буде краще.
І коли ти розказуєш про інші підходи, залучаєш громаду креативити, пояснюєш, чому наприклад, мурали не працюють, а навпаки порушують рівність вшанування загиблих, то в принципі громада адекватно сприймає це.
Мурали — взагалі дуже складна мистецька форма сама по собі. Це великий об’єкт, який знаходиться в публічному просторі, має поєднувати в собі не тільки якусь мистецьку сенсову цінність, а й роботу з середовищем, він контактує з великою кількістю людей і формує у них відчуття естетичного. Потім ці люди продукують це естетичне кудись далі. І ми опиняємося в такому замкненому колі, яке важко розірвати. Тому такі масштабні практики мають бути дуже виваженими.
І це ми ще не говоримо про поняття пам’яті, яке є дуже складним етично: як ми маємо вибирати, кого зображаємо на цих муралах? Бо кожен полеглий заслуговує не тільки на мурал чи вулицю на свою честь, але публічний простір не може цього всього вмістити. Тому чи це є найкращою формою, яку ми можемо запропонувати?
У нас мурали є нерекомендованою практикою, бо це неетично по відношенню до 230 інших полеглих нашої громади. На противагу цьому ми пропонуємо підходи живої пам’яті. Ми напрацювали різні приклади, зробили презентацію, ділимося нею, завжди готові підтримати.
Усі ці процеси ми зараз хочемо прописати в нашому положенні. Його немає звідки скопіювати, тому доводиться розробляти з нуля. Через це розуміємо, що не так легко його зможуть скопіювати для себе інші.
Бо у всіх громад — індивідуальний досвід, різні можливості, й наше положення базується виключно на нашому баченні, з нашою ситуацією. Наприклад, наша громада відрізняється від інших тим, що у нас були події оборони Київщини. Тому навіть це накладає певний шар роботи.
Катерина Приймак: Очевидно, що питання меморіалізації та впровадження різних практик пам’ятання неможливо вирішити одним форумом чи декількома дискусіями, адже постійно виникають нові і цей процес триватиме ще довгі десятиліття.
Одне ми знаємо точно: без взаємодії різних агентів пам’ять буде викривленою, а без голосів безпосередніх учасників бойових дій вона може бути зманіпульованою і виховувати наступні покоління зі спотвореним уявленням про те, що відбувалося з країною та людьми, поки тривала війна.
І допоки війна триває і ми ще не маємо чіткого розуміння, чи взагалі ми матимемо монополію на пам’ять як переможці, чи за нас писатимуть її росіяни, треба намагатися вже документувати, зберігати та поширювати сучасні голоси епохи.
У цьому контексті не останнім завданням залишається збереження пам’яті про наших бойових посестер, про жінок, які, попри стереотипи, сексизм та упередженість, взяли зброю до рук та пішли захищати нас всіх. Ми будемо рухатися в напрямку обговорень та можливого створення першого меморіалу жінкам військовослужбовицям, а в ідеалі — загальної інклюзивної політики меморіалізації, яка включала би всі залучені групи.