Сьогодні відьму Дорітте Олсен спалять на вогнищі, а ми муситимемо на це дивитися.
Я постановила собі хоробро витримати це видовище, адже вона зізналася в найзлішому чаклунстві й заслуговує на вогонь. Ми чекаємо у вітальні, поки нас покличуть на піщаний берег одразу за стінами замку, а Кірстен зірвалася на мене й наказала сидіти тихо, бо від моїх вештань кімнатою в неї болить голова. Вона не питає, чи мені моторошно від того, що ми незабаром побачимо, не каже, що я зможу відвернутися, якщо буде потрібно, але така вже Кірстен. Я граційно сідаю, щоб не зім’яти спідниці, беру зі столика своє гаптування і, аби зайняти чимось руки, удаю, що займаюся рукоділлям. Останнім часом я дуже добре навчилась прикидатися.
Спалення має бути швидким — аби встигнути до прибуття шотландців, а вони можуть нагодитися будь-якого дня. Таємна рада не хоче, аби шотландці дізналися, що ми не можемо дати раду відьмам. Особливо враховуючи труднощі з перемовинами про мій шлюб із їхнім королем та союз між нашими країнами. Нам не можна ризикувати репутацією, яку здатні підважити чутки, буцімто хвиля відьомства, що йде з Півдня, вже дісталася Данії.
Пані Олсен вдалася до чаклунства з погодою, щоб перевернути рибальський човен свого чоловіка. Вона дізналася про його походеньки, влаштувала йому страшенну сварку, прямо в порту. Проклинала його на всі боки — так, що чули геть усі. Коли він, як і щодня протягом десяти років, вийшов на човні в затоку, раптом насунула чорна хмара, а море забурлило, наче юшка на вогні. Наступного дня човен викинуло на берег, і його тіло теж. Втопився внаслідок чаклунства.
Вона десь у підземеллі, просто під нашими ногами. Дивина та й годі! Я майже не спала, уявляючи, як вона там сидить, проклинає всіх нас і кличе диявола собі на поміч. Кажуть, допит тривав два дні, і, щоб отримати від неї зізнання, довелося вирвати їй нігті з великих пальців. Я стискаю кулаки, підгортаючи великі пальці всередину, і намагаюся про це не думати.
Кірстен знову змірює мене поглядом.
— Мені відіслати тебе до твоєї кімнати, наче дитину, щоб ти почекала там?
Голос у неї різкий, але в очах проминає щось схоже на страх. Вона так само, як і я, сіпається від кожного скрипу підлогових дошок за дверима вітальні.
— Ніяк не можу погамувати хвилювання, — відповідаю я.
— Значить, ти недбало молилася, — відповідає вона. — Смерть Дорітте Олсен — єдиний спосіб покласти край її злодіянням.
— Так, але не думаю, що нам усім обов’язково на це дивитись.
Кірстен заплющує очі й роздуває ніздрі, ніби подумки рахує до трьох, аби опанувати себе. Знову розплющує очі.
— Ми маємо дивитися, бо мусимо засвоїти урок. Усі ми. Кожний придворний, кожний прислужник. І ти теж. Ми маємо зрозуміти небезпеки, які несе змова з дияволом.
Знову рипить підлога. Ми чекаємо, затамувавши подих, але двері не відчиняються. Смеркає. Час наближається.
— Можеш відпросити мене в мами? — благаю я. — Ще не пізно. Скажи, що я погано почуваюся.
— Це нікому не можна пропустити, — відповідає Кірстен. — Просто стоятимеш на березі й молитимешся, як усі.
— Покарання Дорітте Олсен — не найбільший наш клопіт, — додає вона, кидаючи погляд на двері. — Ми маємо чим перейматися. Коли на твої заручини приїдуть шотландці, отоді й почнуться наші найбільші труднощі.
Я киваю й намагаюся зосередитися на гаптуванні, допоки вона не припиняє поїдати мене очима, запалює свічки й занурюється у своє читання.