Востаннє старий приїздив позаминулого року. Сані тоді було вісім, пам’ятав він мало, тепер не так згадував, як вигадував – зима, нагріте повітря їхнього дому, родичі, які заповнюють кімнату голосами і рухом, застілля, відчуття загубленості, відчуття безпеки. Він час від часу потім розпитував про старого, але йому ніхто нічого не пояснював – говорили, що його немає, а коли буде – невідомо. А ось кілька днів тому мама ніби між іншим сказала, що він приїде на вихідні. Але це її між іншим було таке важке і недоречне, що Саня відразу напружився. Так, ніби дізнався, що в когось проблеми. Або згадав щось таке, за що доведеться рано чи пізно відповідати. Одне слово, Сані це не сподобалось. Пішов до себе в кімнату, дістав із портфеля книжку. Книжка була чужа, дорога, тому мама обгорнула її в папір, аби Саня її не затягав, перш ніж повернути. Знову подумав про старого. Якийсь чужий чоловік без історії, ніби з кіно, або з журналу, позбавлений пізнаваного голосу, позбавлений власного запаху. У домі про нього ніщо не нагадувало – прості меблі, які мама переставляла, коли мила підлогу, мамин щоденний одяг, мамині старі журнали, квіти, за якими мама доглядала, посуд, який мама перемивала – обережно, аби не побити. Малий валявся на застеленому ліжку і думав про речі, які лякають. Літо лише починалося, його було так багато, що було зовсім не шкода його проживати. Але лякала можливість утратити це все, можливість опинитися самому в чужому світі.
Старий приїхав зранку. Був у військовій формі, яка робила його чужим. Привіз якісь подарунки, під пахвою тримав кілька газет, куплених мабуть у привокзальному кіоску. Це ти нам газети приніс? – запитав Саня. Я не листоноша, – відповів старий, кинув газети на стілець біля канапи у великій кімнаті і пішов у двір. Сидів біля дому, в затінку, курив. Саня з мамою визирали на нього з вікна, мовчки й непомітно – наче боялись, що він повернеться. Зрештою, Саня не витримав, вийшов із дому, сів поруч. Старий курив, кинув на нього швидким поглядом, далі мовчав. Саня посидів-посидів, підійнявся йти в дім. Що – скучно зі мною? – запитав старий. Сигарети смердять, – коротко пояснив Саня. Хотів щось додати, пояснити, але передумав. Увечері сиділи втрьох за столом, вечеряли. Говорити не було про що, тому слухали радіо. Але слухати теж особливо не було чого. Саня посидів і пішов до себе, читати позичену книжку. Мама зі старим, вочевидь розуміючи, що він підслуховує, старанно намагались не посваритись. Мама прийшла спати до Сані, старий пішов до великої кімнати, на канапу. Вночі Саня встав, тихо пройшов кухнею, зазирнув до великої кімнати. Старий не спав, лежав на канапі в армійських штанях, читав свої ранкові радянські газети, начепивши на носа окуляри у важкій роговій оправі. Світло з настільної лампи було слабким, окуляри старому не надто допомагали, він щурив око і вчитувався в газету так прискіпливо, наче не вірив написаному. Саня стояв у сусідній кімнаті, відділений сутінню, і думав, що старий нагадує йому звіра, який зайшов на чуже подвір’я – ніхто не жене, але ніхто й не кличе на ім’я, бо імені його тут не звикли вимовляти вголос.
Зранку старий поїхав, Саня ще спав, будити його не стали. Прокинувся, пішов до великої кімнати. Канапу було складено, постіль, на якій спав старий, скидано на підлогу, на купу. Поруч із канапою, на стільці, лежали газети, які читав старий. Саня забрав одну, побіг до себе. Думав розгадати кросворд. Знайшов останню сторінку. Газета була важка, пахла свинцем і відчаєм. А кросворд старий уже розгадав.