Капеланові виділили окрему кімнату в невеликому сільському будинку. Подвір’я було завалене іржавим залізом – схоже, господар любив техніку й багато пив. За будинком був невеликий сад, кілька яблунь. Капелан ходив і підбирав яблука, ніби розкидані дітьми іграшки. Роботи в нього, як і раніше, було небагато: бійці з капелана по-доброму посміювались і сповідуватись не поспішали. Він спочатку переживав, потім зрозумів – вони його просто соромляться. То й припинив насідати. Правив недільні служби, допомагав у штабі з паперами, намагався зайвий раз не потрапляти на очі комбату, який його теж соромився і теж не сповідався. Іноді вибирався за село, до ставків. Стояв, розглядав безтурботну рибу. Був початок вересня, небеса нависали високо й сонячно, їхній підрозділ відразу ж почав намацувати оборону на ділянці, вже було пару поранених із нашого боку й кілька підстрелених – із того. Ще він потоваришував із продавчинею в магазині, в сусідньому селі. Та називала його батюшкою і запевняла, що отримує задоволення від життя. Подивіться, як у нас тут красиво, – говорила. – Я особисто отримую задоволення, – казала. – Ще б не стріляли.
Одного вечора його покликали. Він вийшов надвір. Там стояв Льоха – чоловік продавчині. Був у червоному спортивному костюмі, за ним стояв незаглушений «москвич», яким він підвозив у магазин продукти. Бійці його теж знали, тому не сильно напружились. Батюшка, – сказав, – потрібна допомога. Сестра помирає моя, просить привезти священника. Я думав у місто з’їздити, а там батюшка такий мудакуватий. А ви ніби як свій, скуповуєтесь у нас. Поїхали? Так а що в неї? – перепитав капелан. – Може її в лікарню? Та вона не хоче в лікарню, – якось мутно пояснив Льоха. – Нічого не хоче. Втомилася від усього. Священника зве. А вона хрещена? – перепитав капелан про всяк випадок. А чорт її знає, – чесно відповів Льоха. – Та яка різниця, поїхали. Капелан подумав і погодився. В «москвичі» не було переднього пасажирського крісла – Льоха ставив замість нього ящики з пивом. Загалом «москвич» нагадував прохідну кімнату в хрущовці – ніби й спиш окремо, але заснути все одно ніхто не дасть. Приїхали в сусіднє село, зупинились біля двору, огородженого шифером, зайшли на подвір’я. На подвір’ї теж росла яблуня – велика, щедра, нікому не потрібна.
Сестра лежала в дальній кімнаті. Була не стара, зовні видавалася здоровішою за Льоху. Коли вони увійшли, очей не розплющила, але пальцями поворушила – почула, що хтось зайшов. Він сів на стілець, дістав молитовник. Льоха потоптався поруч. Ну, ви працюйте, – сказав і з полегкістю вийшов. Він сидів, розглядав книжкові полиці над канапою. Переважно класика, переважно – російська. За склом стояли кілька групових фотографій – діти з квітами. Стільки облич, стільки любові у всіх, стільки невпевненості. Вчителька, – зрозумів раптом. В кутку на підвіконні стояло радіо, десь віку господині, дбайливо накрите якоюсь дитячою витинанкою. Радіо, схоже, давно не вмикали. Стояло на підвіконні як докір. Сестра розплющила очі. Ви батюшка? – Запитала строго. Він кивнув. Сестра показала очима на фотографії, спробувала щось згадати, заговорила. Може ще рано їй? – подумав він. Я що від вас хотіла, – сказала сестра тихо, але твердо, як і належить учительці, – просто не знала, кому це розповісти, а не розповісти не можу. Коли мені було тридцять п’ять, поїхала я на семінар до Києва. Сама. І ось там трапився в мене роман. Він був військовим, офіцером. У нас це, – вона навіть не виділила «це» інтонаційно, він сам упіймав слухом, – було лише раз. Я нікому не розповідала, – закінчила вона й усміхнулась. Розумію, – відповів він. І теж усміхнувся. Мовляв, що вже тут шкодувати – Господь усіх прийме: і тих, хто був у гріху, і тих, хто без гріха. Вам хоч добре було? – запитав несподівано. Та ні, не було, – відповіла вона. – Мені навіть добре не було. Він розгубився. Ну, тоді взагалі не переймайтесь, – сказав. Вона заплющила очі, затихла. Він посидів, почекав. Підійнявся, вийшов. Так і не зрозумів – заснула вона чи вже померла.