«Ну що, приплив?»
Цивільний водій Вʼячеслав П. служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді – спочатку як водій-механік встановлював з побратимами мости й переправи, а потім відчув, що хоче на передову. Хоча б раз – подивитися. Подивився, і більше, як сам каже, звідти «не злазив».
Чергував на спостережних пунктах, тримав позиції і відбивав наступи. П’ять днів на позиції, потім – три-чотири дні відпочинку в селі, за близько 40 км від «передка».
Каже, в підрозділі між побратимами взаємини були щирі, офіцери ставилися по-людськи: «Жили як одна сім’я. Разом їли, ходили в наряди. Одні поверталися з “передка” — інші виїжджали. Було розуміння, що сьогодні ти є, а завтра вже може не бути. Тому не тримали образ, не сварилися через дрібниці. У відносно цивільному житті вже не так. На війні точно знаєш, що завтра з цією людиною виходиш на позицію. І, можливо, доведеться витягувати її, або вона витягуватиме тебе».
Іноді хлопцям вдавалося поїхати в місто — на каву, шаурму чи в сауну. Або у місті купували вудку й їхали до річки. «Людей у місті майже не було, зате риби — вдосталь. Ловили, смажили, сушили тараньку. Жили тут і тепер».
Під час одного з виходів біля Кремінної хлопці були в окопі, що нагадував воронку глибиною з двоповерховий будинок. Поряд – сусідня позиція, між ними — відкрите поле. У “сусідів” порадили поранило бійця, приліт у голову й легені. Хлопці побігли на допомогу. Каску з нього не зняли — бо «місиво». Легені пробило уламком, наклеїли оклюзійний пластир, щоб міг дихати. «Обстріли — артилерія, танк, міномет. Стрибнув — упав, стрибнув — упав. Перебігли мінне поле. Кілометри чотири несли пораненого до евакуації», — згадує В’ячеслав.
На позиції залишилося двоє бійців. В’ячеслав хотів до них повернутися. Перебіг мінне поле, але звернув не туди — вийшов до сусідньої бригади. Перекурив у них, поки танк поїхав на перезарядку. Кавою пригостили, пояснили, як добігти правильно. Побіг, обстріл. Стрибнув у глибоку воронку. Побачив стіну, закладену мішками з піском. Один мішок відсунувся, вийшов військовий і наставив дуло автомата на В’ячеслава. «Кажу: “Я свій”. А мені: “Знімай броню, каску”. Я без задньої думки заліз».
Усередині окопи були схожі на підземні тунелі: лампочки, світло, столик. «Кажуть: “Ну що, приплив?” Я по говору й формі вже зрозумів». Так його взяли в 27 травня 2023 року контрактники підрозділу «Шторм Z». Згодом передали контррозвідці та ФСБ. На допиті було близько десяти людей. «Найжорстокіші — молоді ФСБшники», — згадує В’ячеслав.
«Нема сенсу тікати»
Спочатку В’ячеслава разом з іншими полоненими чотири дні тримали в підвалі. Потім перевезли до Луганська — у комендатуру. На підвал. Чотири камери. Кожна розрахована на чотирьох людей, але фактично було більше. Спали на підлозі, на матрацах. Годували двічі на день, без хліба. У туалет виводили зранку і ввечері: «Іноді виводили у двір підмести. Тоді могли дати печиво чи каву, але це вже місцеві».
Російські військові, каже, не дозволяли навіть дивитися в їхній бік: «Голову не дозволяли підіймати, постійно ображали». Постійного конвою не було: виводили у двір на роботи, і попереджали: «Нема сенсу тікати, бо так поїдете на обмін. А якщо втечете — упіймаємо і вб’ємо».
В’ячеслав пригадує, що час від часу приїжджала машина й когось із полонених забирали. Їм видавали нову українську форму, вивозили в поле. Там змушували обкачуватися в грязюці, саджали в окопи. Потім приїжджали кореспонденти й знімали сюжети — нібито українські військові добровільно здаються в полон.
Інколи приїжджали сторонні й забирали когось на роботи — на город чи дачу: пиляти дерева, копати землю. За це давали цукор, чай, ковбасу або цигарки: «Такі собі підробітки».
Згодом їх перевезли з Луганська до Краснодона Луганської області. Те приміщення полонені називали «душогубкою» — без вікон, закрите, близько 50-60 кв.м. площею. Там утримували 70–75 людей. Температура в приміщенні, каже, доходила до 50 градусів: «Ми ходили в одних трусах — вони мокрі від поту. Спали на голих дошках, дали тільки каремати».
Двоярусні нари збили самі полонені. В одному кутку стояло відро «по-маленькому», зранку виводили в туалет «по-великому». В іншому кутку — курилка. Давали по дві сигарети на день.
Подушок не було. Згодом забрали й берці — видали гумові тапки. На допити до полонених приходили самі росіяни. Там же били й шантажували. Для цього використовували польовий телефон ТА-57: «Крутиш ручку — йде струм. Напруга невелика — 12–24 вольти, але б’є добряче».
Змушували ходити гусиним кроком до їдальні, стояти на колінах. Якщо в когось знаходили банківську картку, вибивали пін-код. Вербували, пропонували перейти на російський бік — у батальйон Кривоноса чи Богдана Хмельницького. «Я знав сім-вісім чоловік, з ким сидів, які перейшли», — каже В’ячеслав. Йому теж пропонували. Коли відмовлявся — били.
Над полоненими стояв загін дезертирів. В’ячеслав згодом знаходив у YouTube відео з ними — «Солдати ЗСУ, які перейшли на російський бік». Каже, сидів із ними в одному таборі. Коли новоприбулих привозили в карантин, спочатку всіх садили до них. У тих було більше прав, інших — утискали: «Зараз інколи бачу відео. Ті, що при мені сиділи, пішли воювати за Росію, щоб їм строк скасували. Уже сидять у нас у полоні, дають інтерв’ю. Мене так це радує».
«Вени на руках попалили»
Після Краснодона В’ячеслава перевезли знову до Луганська, у СІЗО: «Спочатку добре відлупцювали, а годували так, аби не помер із голоду: чорний хліб і каша. Поїв — і за 15 хв знову хочеться їсти».
В’ячеслав почав сильно кашляти. У Луганській колонії до лікаря можна було потрапити через медбрата. Зранку підходиш, пояснюєш, що потрібно. Він записує і передає наглядачам. Якщо погоджують — наступного дня ведуть у санчастину. В’ячеславу зробили знімок, сказали — бронхіт. Призначили таблетки. Курс пропив, легше не стало: «Приходжу знову, чую: “То в тебе кашель курця”». І так кілька разів.
У бараці було сиро — по стінах текла вода. В одному приміщенні перебувало до ста людей. Опалення слабке, постійна вогкість. «Я вже не міг спати. Тільки на лівому боці лежав, бо задихався. Потім піднялася температура — 39-40. Організм перестав приймати їжу. Я думав, що все».
Серед військовополонених виявився колишній фельдшер швидкої – «Міша з Азовсталі». Оглянув В’ячеслава: «Тягніть його в санчастину». Поставили десять крапельниць, робили уколи, давали таблетки. «Вени на руках попалили — зараз тонких вен немає, важко навіть кров узяти. Місяць пролежав у санчастині разом із тим “дядьком Мішею”. Там пайка була трохи більша. У бараці — один черпак каші, там — два».
Згодом у колонії змінилося керівництво. Українців почали знімати з посад, ставити росіян. Санчастину розпустиои, а пацієнтів розсадили по бараках в окремі кімнати. У кімнаті В’ячеслава температура трималася на рівні +6-+8. Сирість і холод.
З’явилася підозра на туберкульоз. Лікар сказав: «У мене нема чим лікувати. У нас не передбачена колонія для таких. Якщо вас обміняють — будете жити. Не обміняють — тут і сконаєте».
Їх ізолювали. Контролери до кімнати майже не заходили: відчиняли двері, перевіряли, що всі на місці, — і йшли. В інших бараках лежати вдень на ліжку було заборонено. Їм дозволили: «Але якщо перевірка — треба просто сидіти. Такий “привілей”». Навіть після розформування санчастини залишили подвійну пайку — два черпаки каші чи супу.
Офіційно в загоні було двоє з підозрою на туберкульоз. Уже після звільнення В’ячеслав дізнався, що ще п’ятеро хворіли: «Просто не зверталися до лікаря. Потім виявляли».
«За роботу платили по п’ять сигарет на день»
Згодом його етапували до Свердловської колонії №38 — ближче до Росії. Там, каже, було трохи легше: «Я навіть на допиті в СБУ казав, і усі, хто звідти повертався, підтверджували, що там було більш-менш». Начальник колонії не дозволяв контролерам бити ув’язнених, якщо ті нічого «поганого» не зробили. Інша річ — допити. Коли приїжджали ФСБшники – били.
«Їжа була кращою, але порції малі. Щодня давали по ложці вінегрету, кисіль або чай. На Великдень видали паски й яйця. Певний час раз на тиждень давали невеликий шматок смаженої риби, двічі на тиждень — варене яйце. Потім це припинилося. При колонії діяла церква. Раз на місяць туди водили тих, хто хотів. Парафіяни передавали нам яблука й сало», — розповідає В’ячеслав.
Коли в когось із хлопців був день народження, ділилися тим, що мали: шматком хліба, сигаретою, заваркою або кавою.
«Деякі полонені працювали. За роботу платили по п’ять сигарет на день. Робили труни для російських військових — план був 1000 на місяць. Труни збивали з ящиків від боєкомплекту. Фарбували машини, плели вінки. Іноді й російські військові привозили сигарети». Уже на території Росії раз на тиждень ходили по камерах і запитували: «Хто хоче отримати російське громадянство?».
«Якщо люди витримували таке — значить, і я витримаю»
Через певний час В’ячеслава разом з іншими полоненими повезли до Ростова-на-Дону. Там їх пересадили на потяг «Адлер — Томськ». Чотири доби їхали, спали на дерев’яних дошках замість лежаків. Видали сухпайки на три дні. Воду давали лише двічі на день, у туалет водили також двічі, за нагальної потреби дозволяли скористатися пластиковою пляшкою.
Потяг прибув до Новосибірська, на військовополонених чекав новий порядок: «Викинули все, що ми мали: запасні труси, шкарпетки — усе. На голову натягнули мішок. І ведуть “під ручки” до лікаря. Там насильно взяли кров», — розповідає В’ячеслав.
Привели — одразу в холодну баню. Дали лише 30 секунд на помитися: «Вибігаєш — двоє військових б’ють мокрими рушниками по спині й нирках. Пошикували нас голих у стрій на морозі й змусили співати гімн Росії. Видали робочі штани — чорні з білими смугами, таку ж куртку й шльопанці. У тих шльопанцях, мабуть, ще чоловік двадцять до нас померло. Ні футболок, ні шкарпеток – “не положено”. Потім знову в камеру».
О 6:00 — підйом. У камері є відеокамера. По радіо жіночий голос оголошує: «Приступить к утренним ваннам». Треба швидко вмитися, сходити в туалет. Потім той самий голос каже: «Утренние ванны окончены».
У камері намальована біла лінія з одного боку й червона — перед дверима. За ці лінії заходити не маєш права. «З 6:00 ранку до 22:00 маєш стояти на білій лінії. Руки за спиною, голова опущена вниз. О 9:00 — ранкова перевірка. Ходить начальство, у кожну камеру двічі стукають ключем. І ти, як вони казали, повинен “упасти їб*лом в пол”».
Найабсурдніше, каже В’ячеслав, за їхніми правилами ліва нога мала перекривати праву. Якщо заплутався — б’ють. Полонених карали навіть за те, що «спали в строю». Усміхатися чи розмовляти між собою – заборонено.
«Щоб сходити в туалет або попити води, треба було підійти до червоної смуги, підняти руки вгору й дорахувати до 30. Туалет — відро в куточку: сідаєш, камера все бачить. Зробив справу — виходиш, знову стаєш, піднімаєш руки, рахуєш до 30 і повертаєшся на білу смугу. І так увесь день».
Полоненим дозволяли ще годину «прогулянки» – ходити камерою по колу. Один ходить 30 секунд — усі рахують. Потім наступний. Або жіночий голос командував: «Поменялись».
Вранці, перед обідом і ввечері — спів російського гімну. Під час перевірок примушували співати різні пісні «на заказ». Перед цим роздавали листочки — вивчити текст і співати. Наприклад: «день победы, порохом пропах…» або «не воюйте с русскими, только русские могут биться с русскими…».
Погано заспівав — били. Полонені мали вивчити пісню, але між собою репетирувати не можна. А наступного дня треба заспівати в унісон.
«Митися можна було раз на два тижні. Речі, які видали, забирали в прання — усе в одну купу. Потім могли видати вже чужі. Труси можна було прати тільки по команді, коли “баришня” дозволить. Виправ і акуратно повісив на батарею. А поки сохнуть — ходиш без. У бані давали одноразові станки: помився, побрився — одразу здав. І бігом назад».
Годували – «паршиво»: «Приганяли бочку, а там червоний буряк, виварений до стану води. А “повар” каже: “Хлопці, ану дайте мені пару кружок води”. Даєш йому воду, а він прямо в бачок виливає. Звідти ж набирає й наливає нам цього їдла. Каже: “А може, хтось ще добавки хоче? Бо дивлюся — ще трохи осталось”».
До полону В’ячеслав важив 80 кг. Коли звільнився — 63. Зараз — 84. «Уже набрав, і пузо з’явилося. Організм довго не отримував їжі, а тут одразу почали годувати — вага швидко пішла вгору».
У цих умовах, аби не втратити глузд, він згадував приємні моменти з життя, дружину, доньку, батьків. Думав про побратимів, яких розкидали по всій Росії. «Як не крути, людина таке створіння — стоїш і мрієш: “От вийду, почну життя заново”. Уявляв, що вилікуюся, піду на роботу, і все буде просто, гладко. Прокручував у голові книжки, які читав. Згадував “Графа Монте-Крісто” Олександра Дюми — він 15 років сидів у камері. Раніше читав про декабристів — один із них у камері 3×3 просидів 28 років в одиночці. І думаєш: якщо люди витримували таке — значить, і я витримаю».
У цій колонії чоловіка взагалі ніхто не лікував: «Одного разу прийшла лікарка. У мене йшла кров із рота після того, як вони били долонею між лопаток. Після їхніх “процедур” я одразу біг у туалет, бо рот був повний крові. Взяли мокроту на аналіз — і все. Це єдиний раз, коли лікарку бачив».
У присутності медика їх били. Лікар спостерігав, щоб нічого не було зламане після допиту. В кінці запитували, чи є питання до лікаря: якщо ні — добре, якщо є — казали, що нічого страшного.
За місяць звідси вивезли автозаком сімох полонених, зокрема В’ячеслава. Троє — з туберкульозом, один — неходячий, з апаратом Ілізарова на нозі, ще один — без руки. Ніхто не пояснював, кудиїх везуть.Думали, що в спецколонію для захворілих: «У машині дядь Міша попросив таблетку від головного болю. Йому відповіли: “Попросишь у доктора на борту”. На борту? Літак? А літак — це вже 50% обміну. Бо по колоніях зазвичай розвозять поїздами».
Їх привезли в поле. Розв’язали очі. Посеред поля – сільський туалет. По одному зводили туди. «ОМОНівці навіть самі казали: “Давайте их зводим, бо хрен его знает, где им дадут потом сходить”». Потім знову зв’язали руки, натягнули мішки на голови, примотали скотчем. І по одному заводили на трап.
Летіли понад добу. «По Росії нас ганяли. Кілька разів виводили в туалет — руки зв’язані, очі зав’язані. Спробуй у такому стані штани зняти. Потім пересадили в інший літак». Тут уже руки розв’язали, щоб нормально сходити в туалет. Тим, у кого був туберкульоз, сказали вдягнути маски, дали якісь таблетки. Один чоловік перед туалетом сказав: “Пацани, отливайте, бо в следующий раз будете отливать уже на Украине”. Тоді я остаточно зрозумів — обмін».
Прилетіли в Гомель, Білорусь. В аеропорту, посеред поля, хлопцям зняли пов’язки з очей, розв’язали руки. Вивели з літака. Тим, у кого був туберкульоз, дали білі захисні костюми, з капюшонами й масками, та розподілили по «швидких».
Білоруські медики дали їм по два паперові пакети: солодощі, печиво, мінеральну воду, солодку воду, гречку з м’ясом, огірки, помідори, ложку й виделку: «Їсти хотілося дуже, бо за добу польоту нас ніхто не годував».
Потім усіх повезли до кордону: «Я попросив медсестру купити мені американо й “стрельнути” в когось із водіїв цигарку. Вона купила. Я випив каву, закурив — щастя. Бо в Новосибірську курити не дозволяли взагалі».
Вдома!
Привезли хлопців до України 10 червня 2025 року, колона рушила через Чернігів. «По всій трасі, в селах стояли люди з прапорцями, діти. Махали нам. Стало так тепло на душі», — каже В’ячеслав.
Спершу їх доставили до обласної лікарні. Біля входу стояло багато людей із фотографіями зниклих безвісти. Підходили до звільнених, показували знімки, питали, чи не бачили когось у полоні. Усередину заходили по одному. Там одразу видавали одяг і речі першої потреби — спортивні костюми, засоби гігієни, рушники. Окремо дали коробку з телефоном і SIM-картою.
Після цього хлопців оглянули лікарі. При первинному огляді записували, на що хто скаржиться. Якщо комусь ставало зле, одразу надавали допомогу. Далі — душ. Тюремний одяг забирали на утилізацію.
Пізніше їх розсадили по автобусах. Когось повезли в Немирів, когось — в інші міста. Тих, у кого була підозра на туберкульоз, повезли окремо — до Києва. У столиці були вже близько другої ночі. Доставили до центрального госпіталю на Печерську. Зробили флюорографію. Частину залишили там, а сімох перевезли до Інститут фтизіатрії і пульмонології імені Яновського: «Дівчата-медсестри нас добре зустріли. Вночі накрили стіл — смаколики, чай».
Наступного дня почалися повноцінні обстеження — аналізи крові, мокротиння, КТ, повторні знімки. Тих, у кого підтвердили бактеріовиділення, ізолювали окремо. Інших розселили по палатах. За тиждень-два В’ячеслава перевели до іншого відділення — фізіотерапевтичного. Там зробили першу операцію: «Ще в полоні почав розвиватися парапроктит. Загноїлося, утворилася дірка». Інші проблеми — грижа, травмований ніс, пошкоджені барабанні перетинки після контузії — поставили в чергу. На ВЛК постановили: спершу повне лікування туберкульозу, потім — решта втручань.
Поки він перебував в інституті, до звільнених приходили психологи, вони заповнювали анкети, спілкувалися зі спеціалістами. Уже на третій день прийшли фахівці з БО "100% життя. Київський регіон". Пропонували психологічний супровід, допомогу з логістикою та обстеженнями. За потреби можна було викликати безкоштовне таксі, аби поїхати на аналізи. Також надавали поповнення мобільного та сертифікати в супермаркет. Якщо після виписки виникали питання з обліком чи направленням, допомагали оперативно врегулювати.
Курс лікування туберкульозу він пройшов у стаціонарі, далі — амбулаторно вдома, залишаючись на обліку в інституті. Щомісяця здавав аналізи, проходив контрольні обстеження. Каже, пощастило з лікаркою: вухо вдалося вилікувати без операції — за два місяці медикаментозного лікування перетинки загоїлися. Операцію на ніс призначили на жовтень, бо велика черга.
Після виходу з полону він також звернувся до міської програми Kyiv Military Hub — протягом тижня отримав 40 тисяч гривень. Якщо виникають витрати на лікування, їх компенсують за наданими чеками. Окремо держава виплатила 100 тисяч гривень на реабілітацію після звільнення.
Після комісії його визнали непрацездатним на 35%, але групу інвалідності не встановили. Далі почалася бюрократія — Пенсійний фонд, військкомат, повторні візити до лікарів: «У кого що не спитаєш — ніхто нічого не знає. Або вдруге приходиш, а тобі кажуть: “А ти ж не питав”». Водночас у госпіталі працювали офіцери, які залишали контакти й просили звертатися, якщо виникатимуть проблеми з лікуванням чи виплатами. Є й окрема служба, що надсилає покрокову інструкцію — куди звертатися після полону, які документи оформлювати, які виплати належать.
Стигми через туберкульоз, за його словами, не відчув. Пояснює: після двох місяців інтенсивної терапії бактерія зникає, далі ще чотири місяці — підтримувальний курс. «Таблеток було багато — до двадцяти на день. Але якщо курс проходиш, то вже не заразний. Просто тепер перед кожною операцією потрібен висновок фтизіатра, що все чисто».
Зараз більшість часу проводить між лікарями та державними установами. Поки це його основний маршрут після повернення.
«Мені щойно виповнився 51 рік. Після туберкульозу вже немає тієї витривалості. Якщо навіть 300 метрів швидко пройду — треба зупинятися, задишка. Тому нині розглядаю варіанти роботи водієм у війську, в логістиці, у підрозділах ППО або на виробництві дронів. Можу й надалі працювати на користь державі, але спершу потрібно завершити лікування і планові операції».