Родичі полонених і зниклих безвісти на місце зустрічі завжди приїжджають завчасно. Дехто вже знає, що рідних мають звільнити сьогодні.
«Я тебе чекаю, зайчик! Я тебе чекаю тут! Не хвилюйся, все буде добре!» — каже по телефону Олеся Огієнко своєму чоловікові Миколі. Олеся отримала повідомлення про звільнення чоловіка зранку. Уже в дорозі, з автобуса, чоловік уперше за 31 місяць подзвонив.
Про те, що його звільнять, Олеся здогадувалася.
«Доньці наснився сон, що тата обміняли. Оце вона вчора прийшла з роботи й каже: такий сон. Кажу: подивимося, чи в руку тобі сон. Вийшов — у руку. Я дочекалася», — ділиться Олеся.
Сьогоднішній обмін військовополоненими узгоджували поіменно щодо тих, чиє перебування в полоні точно підтверджене — переважно співробітниками Міжнародного комітету Червоного Хреста, пояснює Богдан Охріменко, керівник секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
У перший день обміну з неволі (обмін називають двоетапним, тобто він триватиме два дні) повертаються двісті захисників, з яких двоє офіцерів і 198 військовослужбовців сержантсько-солдатського складу.
Близько пів сотні чоловіків мають важкі поранення й захворювання. Їх привозять першими — на швидких. Родичі полонених і зниклих безвісти із їхніми портретами в руках і на прапорах оточують машини і гукають: «Вітаємо!».
Медики виводять з машин не більш ніж пʼятьох чоловіків одночасно. Дехто в масці, інших перевозять на каталках і колісних кріслах.
Коли відʼїжджають уже порожні швидкі, натовп шикується вздовж дороги: люди зустрічають автобуси зі звільненими з полону, махають їм руками.
Від кожного автобуса до входу в будівлю утворюється вузький коридор з очікуючих рідних. Проте співробітники Координаційного штабу швидко заводять звільнених у будівлю — «на реєстрацію». Настільки швидко, що рідні, які вже мають підтвердження про звільнення з полону, не встигають не те що обійняти, а й побачити своїх.
Високий військовий у старій камуфляжній формі йде повільніше за інших. Зрештою, дружина розпізнає його і вривається до нього. Це Олександр, на якого Олеся чекала 22 місяці. Вона міцно обіймає чоловіка, але вже за мить йому доводиться відійти, а Олеся, ледве стоячи на ногах, лишається осторонь. Та вже хвилин за десять Олександру дозволяють побачитися з дружиною ще раз. «Люблю тебе!» — повторює Олеся.
Мати Владислава Лисенка Галина Володимирівна сина в натовпі не побачила, хоча отримала повідомлення про його звільнення. Вона чекає ще годину — і син виходить до неї.
«Усе, не плач! Я вже вдома! Все добре», — каже до матері Владислав.
«Я тебе так довго чекала!..»
«Нічого, там теж усі чекають. Багато хто чекає, усі чекають», — гладить Владислав маму по голові й витирає їй сльози.
Владислава з матірʼю оточили рідні інших полонених і зниклих, повторюючи «дякую за захист!» і «вітаємо вас вдома!».
«Ще не вірю, що я тут уже. Що я можу відчувати?» — ділиться Владислав. Його утримували в СІЗО в Костромській області.
Про останній день у полоні чоловік каже: «Ти не віриш, що ти їдеш додому, і ніхто тобі цього не каже. Уже в Білорусі стало якось відчутно, що потраплю додому».
Після зустрічі сина Галина Володимирівна зітхає: «Схуднув сильно, став такий… Він гарний був дуже, а зараз такий став… Господи!..».
Олеся Огієнко зустрічає чоловіка одразу з автобуса. Вона стає навпочіпки, щоб з головою обійняти чоловіка.
Матері Миколи щастить менше — зустріч із сином вона пропустила. Проте після реєстрації чоловік знаходить матір у натовпі. Олеся знімає з плечей прапор з фотографією чоловіка. З ним вона щоразу приїжджала зустрічати звільнених з полону.
«Я завжди, як на роботу, сюди їжджу. Я його 2 роки і 9 місяців чекала, тепер хай він цей прапор носить», — каже жінка.
Інша дружина військового – Валентина Муравська — огортається прапором з фотографією чоловіка вперше. Вона приїхала з Херсона разом з 2-річним сином. Добиралася 12 годин автобусами.
«З дитиною дійсно важко їхати, але він мужньо витримав. Певно, теж ради татка тримається. І нам ще назад так само їхати, але я думаю, нормально, ми справимось. Заради нього, заради нашого татка ми справимось, ми все пройдемо, ми все зможемо», — каже Валентина.
Чоловік Валентини — Анатолій Муравський — з Херсона, після деокупації міста приєднався до війська. У 2023 році пара одружилась, і наступного року в них народився син. Проте вже у грудні 2025 року Анатолій зник на лівому березі Херсонщини.
З тих пір Валентина шукає чоловіка: «Я хочу вірити в те, що можу якусь новину почути про нього, щось дізнатися. Можливо, хтось щось передасть, можливо, хтось щось скаже. Тобто в мене є надія, що він в полоні, що він може бути живий. Підтвердження, на жаль, немає, але, але ми віримо, ми їдемо, ми надіємось».
До Валентини підходить інша жінка:
«А ваш обміняний? Хотіла за вас порадіти…»
«Ні», — коротко відказує Валентина.
«Може, завтра», — каже жінка.
«Може…»
