Родичі полонених та зниклих безвісти на місце зустрічі завжди приїжджають завчасно. Деякі з них уже знають, що їхніх рідних сьогодні мають звільнити.
«Я тебе чекаю, зайчик! Я тебе чекаю тут! Не хвилюйся, все буде добре! – каже по телефону Олеся Огієнко своєму чоловікові Миколі. Олеся отримала повідомлення про звільнення чоловіка зранку, а вже в дорозі, з автобуса, чоловік вперше за 31 місяць подзвонив дружині.
Про те, що чоловіка звільнять, Олеся здогадувалась напередодні.
“Доньці наснився сон, що тата обміняли. оце вона вчора прийшла з роботи і каже, такий сон. Кажу, подивимося, чи в руку тобі сон. Вийшов в руку. Я дочекалася”, – ділиться Олеся.
Сьогоднішній обмін військовополоненими узгоджували поіменно щодо тих, чиє перебування в полоні точно підтверджене – переважно, співробітниками Міжнародного комітету Червоного Хреста, пояснює Богдан Охріменко, керівник секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
У перший день обміну з неволі (обмін називають «двоетапним», тобто він триватиме два дні) повертаються двісті захисників, з яких – двоє офіцерів і 198 військовослужбовців сержантсько-солдатського складу.
Близько півсотні чоловіків мають важкі поранення та захворювання. Їх привозять першими – на швидких. Родичі полонених та зниклих безвісти із їхніми портретами в руках і на прапорах оточують машини і гукають: «Вітаємо!».
Медики виводять із машин не більше пʼятьох чоловіків одночасно. Деякі з них у масках, інших перевозять на каталках і кріслах колісних.
Коли відʼїжджають уже порожні швидкі, натовп шикується вздовж дороги: вони зустрічають автобуси зі звільненими з полону, махають їм руками.
Від кожного автобуса до входу в будівлю утворюється вузький коридор із очікуючих рідних. Проте співробітники Координаційного штабу швидко заводять звільнених у будівлю – «на реєстрацію». Настільки швидко, що рідні, які вже мають підтвердження про звільнення з полону, не встигають не те, що обійняти, а й побачити своїх.
Високий військовий у старій камуфляжній формі йде повільніше за інших. Зрештою, його бачить дружина і вривається до нього. Це Олександр, на якого Олеся чекала 22 місяці. Вона міцно обіймає чоловіка, але вже за мить йому доводиться відійти, а Олеся, ледве стоячи на ногах, лишається осторонь. Втім, вже хвилин за десять Олександру дозволяють побачитись із дружиною ще раз. «Люблю тебе!», – повторює Олеся.
Мати Владислава Лисенка Галина Володимирівна сина в натовпі не побачила, хоча отримала повідомлення про його звільнення. Вона чекає ще годину, і син виходить до неї.
«Все, не плач! Я вже вдома! Все добре», – каже до матері Владислав.
«Я тебе так довго чекала!..»
«Нічого, там теж усі чекають. Багато хто чекає, усі чекають», – гладить Владислав маму по голові і витирає їй сльози.
Владислава з матірʼю оточили рідні інших полонених і зниклих, повторюючи: «Дякую за захист!» та «Вітаємо вас вдома!»
«Я ще не вірю, що я тут уже. Що я можу відчувати?» – ділиться Владислав. Його утримували в російському СІЗО у Костромській області.
Про останній день у полоні чоловік каже: «Ти не віриш, що ти їдеш додому, і ніхто тобі цього не каже. Вже в Білорусі стало якось відчутно, що потраплю додому».
Вже після зустрічі сина Галина Володимирівна зітхає: «Схуднув сильно, став такий… Він гарний був дуже, а зараз такий став… Господи!..»
Олеся Огієнко зустрічає чоловіка одразу з автобуса. Вона стає навпочіпки, щоб із головою обійняти чоловіка.
Матері Миколи щастить менше – зустріч із сином вона пропустила. Проте після реєстрації чоловік знаходить у натовпі свою матір. Олеся знімає з плечей прапор із фотографією чоловіка. З ним вона щоразу приїжджала зустрічати звільнених із полону.
«Я завжди як на роботу сюди їжджу. Я його 2 роки і 9 місяців чекала, тепер хай він цей прапор носить, – каже жінка.
Інша дружина військового – Валентина Муравська, огортається прапором із фотографією чоловіка вперше. Вона приїхала з Херсона разом із 2-річним сином. Добиралась 12 годин автобусами.
«З дитиною дійсно важко їхати, але він мужньо витримав. Певно, теж ради татка тримається. І нам ще назад так само назад їхати, але я думаю, нормально, ми справимось. Заради нього ми, заради нашого татка ми справимось, ми все пройдемо, ми все зможемо», – каже Валентина.
Чоловік Валентини – Анатолій Муравський, із Херсона, після деокупації міста приєднався до війська. Тоді, у 2023 році пара одружилась, і наступного року в них народився син. Проте вже у грудні 2025 року Анатолій зник на лівому березі Херсонщини.
З тих пір Валентина шукає чоловіка: «Я хочу вірити в те, що я можу якусь новину почути про про нього, щось дізнатись, можливо, хтось щось передасть, можливо, хтось щось скаже. Тобто в мене є надія, що він в полоні, що він може бути живий. Підтвердження, на жаль, немає, але але ми віримо, ми їдемо, ми надіємось».
До Валентини підходить інша жінка:
«А ваш обміняний? Хотіла за вас порадіти…»
«Ні», - коротко каже Валентина.
«Може, завтра…», – каже жінка.
«Може…»
