«Сонечко, це все завдяки тобі»
Про такі погодні умови, за яких українські воїни повертаються додому, а представники Сил оборони, родичі і журналісти їдуть їх зустрічати, доброго слова не скажеш. Сніг б’є в лобове скло авто, завірюха заплутує вже знайому дорогу, а гума, хоч і зимова, не витримує, ковзає.
У дорозі думки про одне: хоч би вони не змерзли повертаючись. Водночас сніг прикриває рани країни, з якою частина колишніх полонених не бачилася понад три роки. Хоч би нормально доїхали.
Нав’язливі думки зникають, коли підходимо до місця приїзду. Картина, хоч з останнього обміну минуло майже п'ять місяців, незмінна: рідні зниклих безвісти стоять з підготовленими фотографіями, а ті, хто точно знає, де їхня рідна людина, чекають на повідомлення від Координаційного штабу з питань поводження з полоненими.
Тишу очікування розриває радісний жіночий крик. Ольга чекала три роки й десять місяців на це повідомлення — і ось нарешті воно. Її чоловік Руслан захищав Маріуполь, звідки потрапив у полон. З того часу був лише один телефонний дзвінок на п'ять хвилин. Далі невідомість.
«Хлопці, які були з ним, казали, що він був в одиночній камері два роки і два місяці. Вони його не бачили — лише чули. Дуже хочу побачити його, хоча б по відеозв’язку. Уявляєш цей момент тисячу разів, але зараз емоції переповнюють. Тремчу не від холоду, а від емоцій», — каже вона.
Людей поступово запускають на територію. Минуло ще трішки часу, як знову чути Ольгу. Вона ковтає сльози, дивлячись на екран телефона. Він подзвонив! Це означає, що наші вже скоро приїдуть.
«Рідний, я вже тут, побачимося», — схвильовано каже Ольга.
«Я дуже щасливий, сонечко, це все завдяки тобі», — наголошує Руслан. Наче знає, що його дружина організувала громадську організацію й разом з іншими жінками роками боролася за нього й побратимів. Відчуває!
«Палити кинув? Ні? Ну то я тобі, синку, два блоки цигарок купив»
Боровся й Іван Васильович. Він чекає на свого синочка три роки й три місяці, не пропускає обмінів, координується з іншими родинами бійців, підтримує інших, хто досі чекає. Сьогодні його день. Він приймає десятки дзвінків від близьких, знайомих. Вони телефонують привітати, а він лише відмовляє: «Дякую, дякую! З хвилини на хвилину Іванко приїде, пізніше, пізніше». Хвилини тим часом перетікають у години, сніг укриває все навкруги.
«Синочок їде! А скільки він ще всього не знає, скільки новин потрібно розказати. Ми йому квартиру купили, тепер у нього є своя власність. Отакий подарунок підготували! Рідний мій! Усі його зустрічаємо: і я, і його побратими, які теж були в полоні. Я ж не пропускав фактично жодного обміну. І далі не пропускатиму. Усі вони наші дітки, усіх треба чекати й зустрічати», — каже чоловік.
За годину дзвонять і йому. Іван Васильович ледь стримує сльози. Щоб не плакати — жартує.
«Чекаємо тебе, приїжджайте швидше. Ми всі зібралися тебе зустріти. Ти палиш? Не кинув? Ну то я тобі два блоки цигарок купив, приїжджай», — радісно вигукує, чим збирає навколо людей.
Він загалом на локації чоловік упізнаваний. Упродовж трьох років встиг познайомитися з іншими сім’ями військовополонених, зі звільненими з полону воїнами, з представниками Координаційного штабу. Фактично частина команди з визволення наших з ворожих катівень.
Підходить до інших, підбадьорює, просить не здаватися й чекати на своїх. У зневірі, видно, тим, хто чекає, це справді потрібно.
«Для нас немає чужих побратимів, навіть цивільних»
Спільнота тих, хто чекає, з кожним разом міцніє. Вони знають один одного, частина не на словах розуміє, що таке полон. Як от двоє чоловіків, які жваво обговорюють побратима. Як виявилося, мова про чоловіка, який повертається з полону. Вони разом охороняли Чорнобильську АЕС, разом потрапили в полон і виживали там у нелюдських умовах.
«Чекаємо на нього! Дмитро Ярмак, наш побратим. Зустрічатимемо його так тепло, як зустрічали свого часу нас. Я, до речі, повернувся рівно рік тому, п'ятого лютого. Пам’ятаю, як ми їхали з кордону, як нас зустрічали люди з прапорами, маленькі діточки. Повірте, у ці моменти всі хлопці плачуть в автобусах, бо ж ми не знаємо, як тут, у полоні кажуть, що нас ніхто не чекає. Насправді ж нас тут дуже чекали, і зараз чекаємо ми», — розповідає він.
Оборонець не йде від камер і збирається з думками. Хоче сказати ще щось важливе.
«Цивільні. Ми маємо говорити і про цивільних полонених, адже вони теж там є, ми з ними там були. Вони теж чекають на те, що їх обміняють. Ми всі повинні голосно про них говорити, бо вони наші громадяни. Для нас немає чужих побратимів, навіть цивільних», — підсумовує нацгвардієць, звільнений з полону рік тому.
«Хлопці, все скінчилося»
Так минали години, аж раптом усі починають бігти в одну точку. Хто не вперше тут — знає, що відбувається. Наші їдуть!
Автобуси один за одним заповнюють територію, один за одним під вигуки «дякуємо!» змучені, але щасливі виходять хлопці. Одразу помічаємо Ольгу й Руслана. Вони стоять, міцно обійнявшись, цілуються. Пара з рота в морозну погоду закриває від камер, які намагаються зафіксувати цей момент.
Вони шепочуть одне одному, дивляться в очі, ледь не плачуть. Потім Ольга не витримує уваги й просить залишити їх удвох. Бо ж скільки всього ще треба сказати.
Біля іншого автобуса стоїть Іван Васильович, ледь не злітає догори від радості. Зустріч, сльози, поцілунок у щоку, ще сльози. То абсолютне людське щастя, яке неможливо описати.
Рідні, хто ще не дочекався, скупчуються під вікнами з надією, що хтось зі звільнених упізнає їхнього брата, сина, чоловіка. Вони не полишають надій.
Паралельно з журналістами спілкується Богдан Охріменко, керівник секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Він висловлює сподівання, що процес обміну полоненими буде швидшим, а самі обміни частішими.
«Cьогодні ми повернули 19 людей, 15 з яких отримали в Росії довічні ув’язнення за сфабрикованими справами. Зараз вони проходитимуть реабілітацію. Варто подякувати США, ОАЕ. Завдяки їхній допомозі відбуваються перемовини. Сьогоднішній обмін – це доказ того, що комунікацію ведуть і вона має результати. Сподіватимемося, що тенденція збережеться, і попереду в нас будуть такі гарні події”, – каже він.
І ми сподіваємося. Бо ж там, у російських катівнях, наші люди, які чекають на звільнення, яких чекають удома.
