«Як тільки росіяни дізнавались, що серед полонених є "азовець", це тягло за собою додаткові тортури і знущання»
Артеме, ви долучилися до війська дуже давно — у 2015-му. Тоді вже рік тривала війна в Україні, безпосередньо на Донбасі. Ви — з журналістики, мій колега. І дуже цікаво: як ви, журналіст, вирішили піти у військо?
Ще коли я навчався в Дніпрі, у Національному університеті, на факультеті журналістики, паралельно навчався на військовій кафедрі. Там отримав своє перше звання. Коли почалися бойові дії у 2014 році, кілька разів ходив до військкомату. Спочатку мені сказали: «Нам поки що офіцери не потрібні, чекайте, ми вас викличемо». Потім я ще раз сходив: «Ні, потрібні рядові й сержанти, а не офіцери».
Навесні 2015 року принесли повістку, сказали завтра з’явитися у військкомат. Так я потрапив у Національну гвардію. Потім перевівся в «Азов».
Я знаю, що ви мріяли про «Азов». Чому?
Так, бо «Азов» був і досі залишається прогресивним підрозділом, який формувався з ініціативних людей, часто без досвіду у військовій справі. Вони створювали один з найбоєздатніших підрозділів, мотивованих на розвиток і відновити територіальну цілісність.
Потрапивши в Національну гвардію за мобілізацією, я зіштовхнувся з тим, що багато офіцерів, навіть полковники й підполковники, майже нічого не знали про військову справу. Вони звикли розганяти демонстрації, бо багато хто з них був на Майдані, але не в бойових діях.
Я, людина цивільна, журналіст із військовою кафедрою, мав більше практичних знань, ніж багато з них, й іноді доводилося підказувати. Хоча військова кафедра здебільшого була теоретичною, вона дала певний базовий рівень знань і вмінь, що дозволило розвиватися. І багато офіцерів вищого командування, які пройшли через студентські військові кафедри, змогли піднятися до найвищих ланок.
Оскільки ви займалися боротьбою з російською пропагандою, цікаво, як вона змінилася за 10 років?
Ворог готувався до війни давно, і це було видно з їхніх новин і телевізійних передач. Як командиру пресслужби мені доводилося моніторити їхню діяльність. Динаміка була помітна: українці із «селюків» перетворювалися на «фашистів» і «нацистів». Спершу це стосувалося Балтії, потім Грузії, а згодом України.
Особливо часто цей ярлик використовували щодо добровольчих підрозділів, як «Азов», бо їхні дії були свідомими. «Азов» став символом боротьби проти Росії, а для російської пропаганди — символом «нацизму».
І це ми дуже відчули в полоні: як тільки росіяни дізнавались, що серед полонених є «азовець», це тягло за собою додаткові тортури, знущання під час допитів і походів у так звану баню.
«Росіянам настільки промили мізки, що вони вважають своїм обов’язком бити полонених»
А що то за походи в баню?
Баня — це щотижнева процедура. У всіх місцях, де утримують військовополонених, вона перетворюється на місце тортур. Ти залишаєш камеру, підходиш до стінки, стаєш у «зірочку» — і тебе починають бити. Дорогою теж б’є кожен, хто проходить повз.
Потім у роздягальні знімаєш одяг, а перед цим «обробляють» шокерами, палицями, пластиковими трубами. Після цього відправляють у душову кімнату — дають хвилину-півтори на миття. Потім повертаєшся в роздягальню, одягаєшся — і знову починають бити. Бували випадки, коли на шию одягали джгут Есмарха, затягували, поки людина не задихатиметься, а потім брали наступного.
У Камишині в бані не можна кричати. Але від болю не стриматися — і для катів це стимул посилити тортури. Використовували палиці, труби, електрошокери. Електрошокери налаштовували на максимум. Коли батарейка розряджалась, катів це не зупиняло — вони просто продовжували. Після шокера на тілі залишались опіки і з’являвся запах припаленого тіла. Пластиковими трубами били так, що м’язи забивались і гноїлися.
Медичне обслуговування було мінімальним — щоб просто не померти. Травми гноїлися роками. Ліки були непридатні або не допомагали.
Особисто в мене загноїлася ікра. Я звернувся по допомогу. Медпрацівниця подивилась на забій і запитала, звідки це в мене? Сказати, що били їхні ж спецпризначенці і співробітники ФСИН (укр. ФСВП, Федеральна служба виконання покарань. — Ред.), не міг — бо вони ж стояли поруч, вони ж мене привели. Тому я відповів, що був у бані. Вона каже: «Обпікся об трубу?». Я відповів: «Так точно». І поруч стоїть той самий спецпризначенець і хіхікає.
Був ще випадок у Таганрозі, під час так званої прийомки, коли нас привезли з Оленівки. Декого там били так, що починався пневмоторакс, тобто люди задихалися. Коли стало зрозуміло, що ще година-дві — і людина помре, кількох поранених повезли в цивільну лікарню. І перше, що зробили лікар і медсестра — почали бити з криками «це тобі за Одесу!». Людина з пневмотораксом уже фактично помирає, а її в лікарні зустрічають побоями.
Це прямий наслідок російської пропаганди. Їм настільки промили мізки, що вони вважають своїм обов’язком бити полонених, які вже не можуть чинити жодного спротиву.
Для співробітників ФСИН це були наче бойові дії. У Таганрозі, у Камишині вони вважали, що воюють з «ненависними "азовцями"» й усіма, хто траплявся під руку.
«В Оленівці ті, хто був у бараку № 200, самі витягували поранених, рвали на собі одяг, щоб перев’язувати рани»
Розкажіть, будь ласка, про теракт в Оленівці, бо в нас ще не було героя, який був там у момент вибуху. Як це все відбувалося, що ви відчували?
Спочатку ми думали, що це етап обміну. Вони пройшли по бараках, де утримували саме «азовців», бо нас тримали окремо від інших підрозділів. У них був список, вони називали прізвища й казали збиратися. Ми справді думали, що їх везуть на обмін.
Але дуже швидко стало зрозуміло, що їх просто вивели з території бараків у так звану промку: там були цехи, де раніше працювали ув’язнені. Їх переобладнали під ще один барак. Туди й завели побратимів.
Коли почали збирати для них матраци й ковдри, ми зрозуміли, що це не обмін, а просто переведення. Ми ще сподівалися, що їх потримають день-два й усе ж відправлять на обмін.
Але вночі почули вибухи. Ми й раніше чули виходи артилерії: за нашим бараком був паркан, а одразу за ним вони ставили установки. Знали, що наша артилерія туди не відповідатиме, бо ми в Оленівці. Вони вчергове відпрацювали з тієї території, а через пів години пролунали вибухи. Спочатку ми не зрозуміли, що сталося, а потім почули крики. Охоронці розбіглися.
Коли почали вимагати, щоб пустили туди, нам сказали: «Ні, ми самі розберемося».
Насправді ж ніхто допомоги не надавав. Ті, хто був у бараку № 200, самі витягували поранених, рвали на собі одяг, щоб перев’язувати рани. А начальник колонії ходив, пив каву й дивився на все це з усмішкою.
Вони не приховували, що влаштували теракт? Чи вам казали, що це Україна обстріляла?
Так. Вони казали: «Це ваші вас обстріляли. Вас ваша ж влада хоче знищити». Але ми чудово розуміли, з ким маємо справу. Навіть якщо припустити, що це була робота нашої артилерії, чому тоді влучили саме в той барак, куди напередодні перевели тільки «азовців»?
Як вони відбирали людей?
Це був повний рандом. Ми перебирали всі варіанти: за підрозділами, за походженням, за поведінкою — нічого не сходиться. Просто випадковість. Там міг опинитися будь-хто.
Скільки людей тоді перевели?
Рівно 200. Загинули понад 50. Інші були поранені, дехто важко. Під ранок дали вантажівки, просто закинули туди поранених і повезли в Донецьк, у військовий шпиталь. Не всі доїхали. Ті, хто був менше поранений, залишилися в Оленівці. Медики ходили по колонії, робили перев’язки, але можливості були вкрай обмежені.
«Росіяни планують захопити всю Україну руками самих українців, які опинилися в окупації або в полоні»
Після Оленівки вас етапували в Таганрог, потім у Камишин. Окрім тортур, були допити?
Так, інколи були й допити без фізичного насильства. Деякі співробітники ФСБ намагалися отримати інформацію через розмову. Один тоді сказав мені фразу, яка запам’яталася: «Спочатку ми захопимо південь і схід. Ми їх перетравимо».
Тобто людей планували ідеологічно обробити, а потім відправити першими в бій — уже на ті території України, які ще не окуповані. Потім, за його словами, мали захопити Центральну Україну, «перетравити» її так само — і піти далі на захід. Фактично вони планували захопити всю країну руками самих українців, які опинилися в окупації або в полоні.
І, на жаль, ми це бачимо зараз. Це відповідь тим, хто чекає Росію. Вас ніхто не «рятуватиме». Вас або заберуть воювати, або розстріляють. Вибору фактично немає. Ви, звісно, можете чекати й ховатися, але результат буде один. Краще готуватися до війни. Якщо вам уже прийшла повістка — а зараз це видно через застосунки, — краще йти добровільно, уже підготовленим.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був у Нікополі. Після перших прильотів одразу поїхав у військкомат. Там було повно добровольців. Ніхто ще не розумів, звідки наступ, але всі йшли самі. Люди розуміли: зараз важливо якомога швидше підсилити підрозділи, щоб не дати ворогу просунутися вглиб країни. І от що мене вразило після обміну — я вперше побачив людей, які дають хабарі, щоб не йти служити.
Ми в полоні були впевнені, що країна повністю мобілізована, що всі працюють на перемогу. А потім бачиш новини про хабарі, фіктивні довідки, втечі за кордон — це не вкладається в голові. Бо ти знаєш, у яких умовах досі перебувають сотні твоїх побратимів у полоні. І бачиш, як дехто користується тим часом, який вони купують ціною власного здоров’я й життя. Війна дуже чітко показує, хто ким є.
«Хлопці, які прилетіли до оточеного Маріуполя, підняли наш бойовий дух. Завдяки їм ми протрималися той час, який протрималися»
Я знаю, що у вас була дуже символічна історія: перед повномасштабним вторгненням ви були у відпустці і їхали автобусом від терміналу до літака, а вже за кілька днів той самий тип автобуса віз вас на війну, до Маріуполя.
Так. Я тоді приєднався до «азовців», до побратимів. Вони їхали із Золочева в Маріуполь, а я підсів до них між Дніпром і Запоріжжям. Ми жартували, що їдемо на війну з ножами, бо в усіх були зі собою лише складані ножі. Уже в Запоріжжі, у військовій частині, нам видали зброю. Було видно, що частина готується до штурму: поруч з нашим автобусом на газоні горіли купи документів — облиті бензином, їх просто знищували. Зброю видавали в авральному режимі, мені навіть одразу вписали її у військовий квиток.
Було припущення, що ворог висадить десант у Запорізькому аеропорту, тож нас направили саме туди. Ми обрали будівлю поруч з терміналом, почали готувати позиції, організували патрулі, а два автобуси поставили так, щоб перекрити підхід до будівлі. Через кілька годин стало зрозуміло, що десанту не буде.
Ми завантажили речі в ті самі автобуси, які возять пасажирів від терміналу до літака. Я зайшов і подумав: «Знайомий автобус. Нещодавно я їхав ним у відпустку». Тоді — з дружиною і донькою в Туреччину. А тепер — у Маріуполь, на війну. 25 лютого (2022 року. — Ред.) ми прибули в Маріуполь, і дуже швидко місто опинилося в оточенні. Ми розуміли, що відстань до українських позицій постійно збільшується.
Звісно, десь у глибині душі була надія на контрнаступ. Але коли спроба відбулася, стало зрозуміло, що прорватися через відкритий степ на таку відстань майже неможливо: будь-яку колону ворог знищив би авіацією, артилерією і засідками на трасі. Тоді вже зрозуміли, що прориву не буде.
І саме тому ті гелікоптерні рейси, коли нам привозили зброю і Starlink, — це був справжній подвиг. Те, що робили пілоти гвинтокрилів, було просто неймовірно.
Ми зрозуміли: хоч ми й повністю відрізані, але на великій землі, як ми називали Україну, нас пам’ятають. І не просто на словах — нам реально допомагають усіма можливими способами. Навіть така, здавалося б, невелика підтримка мала для нас величезне значення.
Хлопці, які прилетіли до нас, дуже підняли бойовий дух. Але, на жаль, багато їх загинуло, бо вони не були готові до тих бойових дій, які вже тривали в Маріуполі. Ті, хто був там від початку, вже адаптувалися, а ті, хто прибув пізніше, мали досвід інших боїв. Допомога зі зв’язком, озброєнням, розвідданими дала нам змогу триматися довше й максимально відтягувати на себе сили ворога. Саме завдяки цьому ми протрималися той час, який протрималися.
На Азовсталі було критично важко з водою, їжею, медикаментами. Але в полон здаватися ніхто не збирався. Такого варіанта навіть не розглядали. Були розмови про останній бій і про те, що поранених не можна залишати ворогу. Коли надійшов наказ виходити в полон, командир зібрав нас й оголосив його. Настала повна тиша. Ми зрозуміли, що сказано, але ще якийсь час просто намагалися це усвідомити. Потім почали формувати списки, і кілька днів ми малими групами виходили в полон.
А наскільки інтенсивними були бої, чи мали ви час на перепочинок, як вели якийсь побут?
Бої тривали майже постійно. Уночі було трохи спокійніше, але на окремих ділянках зіткнення могли бути в будь-який момент. Коли почало бракувати людей на позиціях, туди почали направляти штабних офіцерів. Багато з них загинули саме на передовій.
Я теж потрапив у групу, яку направили на позиції. Спочатку казали, що це спостережний пункт, але насправді це вже була передова. Ми чекали на штурм будь-якої хвилини. Під час одного виходу на підсилення сусідніх позицій ворожий снайпер влучив мені у вилицю й шию. Спочатку подумали, що я загинув, але потім помітили, що живий.
Евакуювали під прикриттям димових мін, перев’язали й уночі доправили до польового шпиталю на території заводу. Навколо були десятки поранених, які чекали на допомогу. Там мені зробили операцію. Лікарі були здивовані, що я вижив, бо куля пройшла поруч із життєво важливими судинами, але не пошкодила їх. Крові та препаратів уже практично не було, за три дні я схуд на понад 10 кг.
Побратими казали, що мені пощастило вижити. Тоді я не одразу це усвідомив. Пощастило, що мене забрали з бастіону і перевели на позиції. У тому місці, де я спав, більшість людей загинули. Пощастило ще й тому, що вижив після поранення в шию — казали, що виживають усього 5 % людей.
«Росіяни з полону повертаються міцними й здоровими, а ми — виснаженими, з травмами і величезною втратою ваги»
Ви і в полоні вижили, слава Богу. Це теж дуже важке випробування. «Азовців» готують не лише фізично, а й психологічно. Я навіть знаю, що вам проводили лекції про полон. Наскільки сильно відрізнялося на практиці те, що розповідали в теорії?
Тоді про полон ще нічого не розповідали — такого варіанта просто не розглядали. А вже після обміну зі мною зв’язувалися побратими, щоб допомогти сформувати своєрідний підручник поведінки в полоні: як триматися, говорити, поводитися навіть під час розмов з представниками ФСБ. Я знаю, що такий документ готували, зараз цьому приділяють багато уваги. Бо ми побачили, що ворог просто плює на Женевську конвенцію.
Вони поводяться з полоненими, як хочуть. Для них ми не люди. І при цьому, як би ми не ненавиділи росіян, у нас дотримуються міжнародного права, до їхніх полонених ставляться по-людськи. Вони навіть не хочуть повертатися, бо знають, що їх знову відправлять на фронт або у в'язницю.
Я був шокований, коли побачив тих, на кого нас міняли. Міцні, здорові чоловіки — таке враження, що їх просто забрали зі спортзалу і привезли на обмін.
А ми виснажені, з величезною втратою ваги, з травмами, з пораненнями, отриманими вже в полоні. Потім я ще бачив сюжет з місця утримання російських полонених, де один скаржився на харчування — мовляв, хочеться «якогось нового салатика». Я просто уявив, якби я в полоні сказав, що мене не влаштовує їжа, ще й попросив салат. Мене били б щодня, або поки не вмру, або поки не обміняють.
Нас зазвичай годували рідиною, схожою на суп. Це було харчування, щоб просто не померти з голоду. Коли я повернувся з полону, важив на 25 кілограмів менше.
Що давало сил триматися в полоні?
Щоденні спогади про дружину, про доньку, про батьків. Я прямо в голові будував розмови, діалоги про цілі, ніби ми спілкуємося: які питання я поставив би, які Оля поставила б. Це займало дуже багато часу. А потім розуміння того, що якщо ще тривають бойові дії, значить Україна тримається, значить усе добре. І тому ми розуміли, що, умовно кажучи, зробили все можливе для того, щоб Україна була, щоб вона трималася й чинила опір. І ці думки теж давали сили триматися.
Я знаю, що після поранення, ще на Азовсталі, у вас була втрата пам’яті. Як ви з цим впоралися, тим паче, що ще довгий час були в полоні?
Коли тільки прийшов до тями, взагалі не розумів, хто я і де я. Бачив велику кількість поранених. Поступово пам’ять відновлювалася, але не повністю. Я почав згадувати дружину, батьків… Досі є деякі нюанси: можу з кимось поспілкуватися, бачу, що це дуже знайома людина, ми розходимося, і я потім питаю в когось поряд: «А хто це взагалі був?». Мені кажуть: «Як це? Ви ж щойно спілкувалися, ви разом там були, те робили». А я кажу: «Я взагалі не пам’ятаю».
Були проблеми і зі словами. Я це ще на Азовсталі помітив. Після поранення, коли ми були на бастіоні, вже майже не міг виконувати роботу — слова в речення не складалися, не міг писати тексти. Я розумію слово, знаю, що воно означає, але саме слово не можу згадати. Починаю його описувати, співрозмовники намагаються вгадати. Я кажу: «Ні… Так». І це була така наша «гра».
«Перші місяці війни показали: не маючи сучасної зброї, але маючи волю, можна вистояти»
Чому ви повернулися в «Азов»? Ви ж після полону мали право не повертатися.
Бо ми ще не закінчили тієї справи, яку почали 2022 року в Маріуполі. Дуже багато побратимів досі в полоні, і ми маємо робити все від нас залежне, щоб якнайшвидше повернути їх, щоб забезпечити безпеку в наших містах, у нашій країні, дати можливість цивільним жити, будувати країну таку, заради якої ми й почали цей спротив. Точніше продовжили його, бо він триває вже сотні років.
Мені здається, що зараз ми ближче, ніж будь-коли, до справжньої незалежності і справжньої держави, яка може стати прикладом для всієї Європи й усього світу. Що, маючи силу волі, можна чинити спротив навіть «другій армії світу», як вони себе називали. Я часто казав у Європі: «Росіяни зробили фатальну помилку — напали на найбільш мотивовану до спротиву націю». Якби вони пішли з іншого напрямку, то вже були б на узбережжі Атлантики. А тут вони загрузли — і надовго.
Навіть спілкуючись із європейськими військовими, я бачу, що в них немає такого завзяття до спротиву. Тому, навіть маючи сучасні армії й технології, без мотивації нічого не буде. А перші місяці війни показали: не маючи сучасної зброї, але маючи волю, можна вистояти.