«Росіяни пояснювали свою ненависть до українців просто: “А хто вам дав право так добре жити?”»
Якщо не брати побиття і голод, яким морили всюди, а говорити саме про власні відчуття: де тобі було найгірше і чому?
Це був Новозибков, Брянська область. Насамперед через умови. Це аварійна будівля, яка мала два корпуси — один ще царської побудови, зі склепіннями, як колись будували. У деяких камерах не було шибок узагалі. У частині камер не працювали туалети через гнилу каналізацію. Загалом умови були жахливі. Але головне — холод.
Страшенний холод стояв з початку вересня і десь до 20-х чисел травня. Опалення було, батареї були, але тільки-но температура трохи піднімалася, вони одразу зменшували подачу тепла. Узимку ми реально просто стояли спиною до батареї, клали руки на неї й не відходили. Бо варто було відступити буквально на 20 сантиметрів — і ти замерзаєш.
Скільки вас було в камері?
У Новозибкові я майже весь час сидів з хлопцем з Ірпеня. Він цивільний. На жаль, він досі в полоні — зараз у Пакіні. Їх трьох зловили: його і двох друзів. Вони ховалися по підвалах, бо Ірпінь дуже бомбили. Він вийшов вигуляти песика — щось гупнуло, пес злякався, вибіг на вулицю. Він — за ним, друзі — за ним. Схопили усіх трьох разом із собакою. Що сталося з песиком — невідомо. Через Гостомель їх привезли до нас. Із цим чоловіком ми майже всю дорогу були разом — і в Новозибкові, і потім у Пакіні. У Пакіні вже була велика камера — до 15 людей.
Чи була різниця у ставленні росіян до цивільних, журналістів і військових?
Ні. Різниця була тільки у віці й фізичних параметрах. Вони особливо знущалися з молодих хлопців 20–25 років. Навіть після 30 вже було «менше цікаво». Якщо молодий, фізично міцний — вони таких відверто ненавиділи. Мабуть, боялися. Хоч усі сиділи тихо, як миші, і просто хотіли вижити.
Особливо жорстко поводилися з військовими бойових спеціальностей: мінометниками, розвідниками, офіцерами.
Я як журналістка виїхала з Ірпеня 25 лютого, бо розуміла: вони вже підступають, і мене або зґвалтують, або вб’ють, або точно візьмуть у полон. У тебе як журналіста не виникало таких думок?
У мене вони з’явилися запізно — як кажуть, хороша мисля приходить опісля. Перші три дні росіяни поводилися більш-менш спокійно: стояли на березі Київського моря біля села й майже не заходили. Ходили по хатах, просили їсти, але до нас не приходили. А з 28 лютого, коли «бліцкриг» зірвався і наші почали їх бити, вони зайшли в село й почали «зачистки»: грабували, мародерили, забирали телефони.
Тоді я зрозумів, що не буде поділу на військових і цивільних. Раніше думав: війна — може прилетіти випадково. Але що вони цілеспрямовано грабуватимуть і викрадатимуть — у голову не вкладалося.
Першого разу вони прийшли нібито з обшуком: вигнали нас із батьками на вулицю, перевірили, чи нема татуювань. Шпигунів не знайшли, але зник мій механічний годинник. Забрали також кнопкові телефони батьків і ліхтарик.
Я чула різні історії про вертухаїв, здебільшого про їхню жорстокість. Але іноді казали, що попадалися якісь більш людяні.
У нас був один такий, звали його, здається, Рома. Він чергував нечасто, але ввечері можна було з ним поговорити. 30 січня 2023 року він сказав мені: мовляв, Зеленський не хоче зупиняти війну на умовах Путіна. Пізніше дав навіть дві цукерки — тихцем, попросив не залишати фантиків. Бо за будь-яке людяне ставлення там карають.
Інші ж вертухаї пояснювали свою ненависть просто: «А хто вам дав право так добре жити?». Українська мова чи акцент викликали в них лють. Про «братні народи» не йшлося — лише логіка завоювання: «ми прийшли — тепер це наше».
«Три роки я не знав, чи живий мій батько»
У вас був повний інформаційний вакуум?
Спочатку в нас ще були старі радянські телевізори, їх носили по камерах: пару днів в одній, потім в іншій. Змушували дивитися тільки їхні новини — про «доблесні російські війська», «звільнення» українських територій. Іншого не було, антена ловила погано.
Але коли росіяни почали отримувати удари від наших у вересні 2022 року, телевізори забрали остаточно. І все — інформаційний вакуум.
Я знаю, що в тебе ще була особиста історія з татом. Вас обох узяли в полон, і ти не знав, чи його звільнили. Дізнався тільки через два роки, коли прийшов лист.
То два роки лист ішов. А дізнався я, що він живий, через три роки. Нас забрали разом, і ми були разом у Козаровичах і Димері. Потім нас вивезли на Гостомель, але коли зачитували прізвища, його імені не назвали. Я не знав, що з ним.
Здається, у квітні цього року в сусідній камері був Руслан Панченко — він бачив, як його відпустили. Опосередковано я дізнався, що батька відпустили. Потім прийшов лист, фотографія батьків за літо 2023 року.
Три роки я взагалі не був упевнений, що він живий. І саме це було найважче — не голод, не побої, а абсолютна невідомість. Не знати, що відбувається вдома, з країною, з рідними — це психологічно страшніше за все інше.
«Голод робив людей тваринами: я навіть пробував їсти зубну пасту»
Про голод… От ти багато розповідав, що годували там чимось типу супу, не супом — просто вода. Не наїсишся зовсім.
Було дуже важко в першій тюрмі… Бувало, дивився на шматок мила, і воно здавалось морозивом. Пробував зубну пасту їсти. Ну не прямо їсти, а так, щоб обманути рецептори. Люди рідку кашу розбавляли водою, щоб її вистачило довше.
Голод гриз постійно. Особливо важко тим, хто був великий або важив понад 100 кг — їм треба більше калорій, а давали однаково мало. Я знаю людей, які на волі важили 120 кг, а в полоні — 60. Половину ваги втратили.
Дехто хитрував: міняли їжу з іншими, розтягували її на кілька днів, відтягували момент, коли можна поїсти. Хтось обманював голод, кусаючи бутерброд кінцем ложки або маленькими шматочками, щоб відчувати, що їсть довше.
Це теж психологічне випробування: голод робив людей злішими, агресивнішими, навіть твариноподібними. Багато хто втрачав людську подобу: вони вилизували чужі тарілки, щоб нічого не пропало. І смішно, і страшно одночасно.
Я ще знаю, що в полоні зазвичай обирають два варіанти поведінки: або підкорятися — дехто йде, можливо, на умовну дружбу з вертухаями, демонструє до них краще ставлення, щоб вижити. А хтось іде проти системи: постійно вступає з ними в якісь дискусії. От ти для себе яку поведінку обрав?
Я обрав, скажімо так, тихий саботаж. Бо йти в лоб там немає сенсу. Тебе просто скалічать, повідбивають нирки. І людина може померти від побоїв.
Так, справді, були дві манери поведінки. Одна — це, як я їх називаю, такий собі комплекс жертви. Тобто людина погоджується з тим, що вона в тюрмі, що вона в чомусь винна, приймає ці тюремні правила: «гражданин начальник разрешит», «гражданин начальник сказав» тощо.
І коли вони нас карали за те, що хтось стояв не так, хтось не ходив, а сидів, то твої ж починають тиснути: «А чого ти не виконуєш їхніх настанов?». Я казав хлопцям, що нам замість того, щоб об’єднуватися в покорі, треба об’єднуватися в спротиві. Це не означає підійти й сказати: «Та пішов ти, вертухай». Ні. Але якось хитріше, м’якше: «Да-да, добре, зробимо» — і робити своє.
Але були люди, які ставали на ці тюремні рейки: визнавали себе психологічно жертвою, якимось злочинцем. І відповідно поводилися. Було дуже неприємно дивитися на таких людей: вони були фактично здеморалізовані, і просто боляче спостерігати за їхньою поведінкою.
«До літа 2024 року нас били майже щодня — копали, били палицями по ребрах і ногах»
Ти в одному інтерв’ю розповідав, що після 2024 року побиття фактично припинили. Я можу плутати дату — виправ мене.
Так, це було на початку червня 2024 року. Там стався якийсь скандал — можливо, навіть міжнародний, але не публічний. Бо повернули групу чорнобильців з Пакіна, а вони були в жахливому стані. Один хлопець був просто скелет. Дуже худий, аж візуально страшно.
І після цього тих, хто був з ним у камері, змусили писати пояснення, що він, мовляв, сам не їв, а не що його погано годували. Люди, звісно, написали: «Так, сам не їв».
8 червня нас уперше зважили. І після цього десь з першого-другого числа почали трохи більше лити в ту бурду олії — з’явився хоч якийсь рослинний білок. До того було просто пекло.
І з побиттями так само: хтось із вертухаїв проговорився: «Скажи спасибі, що нам заборонили вас пресувати». Тобто щось точно сталося, тому і по їжі, і по фізичному насильству вони трохи пригальмували.
А до того побиття були щоденні?
Залежало від зміни. Була загальна установка — пресувати хохлів, щоб не розслаблялись. Але кожен робив це по-своєму. Одні забороняли сидіти на ліжку чи стільці. Інші на перевірках ганяли тюленем по коридору. Якщо хтось не встигав — могли копнути, вдарити.
А там люди були від 22 до 62 років. Били так, щоб не було синців: по ребрах, ногах, палицями. Це не було, як у фільмах, — закривавлених у камеру не кидали. Але це було. Особливо до літа 2024 року. Особливо на перевірках і коли заїжджали «звірі».
Ексмер Херсона Володимир Миколаєнко теж був у Пакіні — він мені на інтерв’ю розповідав, що йому двічі ламали ребра.
Але він був в іншому корпусі. Там інші вертухаї, інші «правила». У нашому корпусі після червня 2024 року вже відверто не били. Хоч логіки там не було. Наприклад, перед моїм звільненням весь поверх просто загодовували хлібом. Давали скільки хочеш: хоч буханку, хоч дві. Ті радянські цеглинки. Для нас це було щастя. Так тривало тижнів три в липні.
А коли я вже після звільнення питав Миколаєнка, чи давали їм хліб у той самий період, він сказав — ні. Та сама тюрма, просто інший корпус, за 100 метрів.
Ти от, коли вже ближче до обміну, відчував, що цей обмін буде і тебе заберуть?
Не відчував, але сподівався. Ми кожного разу надіялися, що обмін може бути більшим. Це державні свята: День Незалежності, День прапора, Покрова. Ну і релігійні свята: Пасха, Різдво, а також світське свято нового року.
Під їхні свята теж думали: день Росії, 9 травня — може, вони своїх захочуть забрати, відповідно і нас. Так само сподівалися і під 24 серпня, що когось заберуть, комусь пощастить, хоча б одному-двом людям. Так, у принципі, і вийшло.
З нашої тюрми тоді забрали, по суті, лише Миколаєнка і мене. Там були десь 260 людей, і коли мене забирали, всі залишились.
І от везли тебе, ти вже розумів, що, швидше за все, на обмін, але ж гарантії немає. Коли зрозумів, що дійсно вдома?
Історія була цікава. Що нас везуть додому, я зрозумів ще 21 або 22 числа. 21-го зранку мене смикнули з камери: «з речами на вихід». Я забрав свій «скарб»: матрац, кружку, ложку — і повели в корпус, звідки відправляють.
Посадили в так звану відправочну камеру. Там я познайомився з Миколаєнком і ще двома людьми. Того ж дня в нас забрали тюремну форму і видали б/у піксель — форму ЗСУ і стоптане взуття. Потім змусили записати відео з текстом про «добре поводження» і написати коротку біографію.
Після цього повернули в камеру. Ми сиділи на валізах з 21-го до вечора, а 22-го нас знову розкидали по камерах. Було страшне розчарування, розпач. Думаю: ну все, почався обмін і зірвався.
А 23-го знову «на вихід». Коли спустився на перший поверх, сказали: «Кидай матрац, залишай речі». Переодягнули у військову форму, цього разу лише мене і Миколаєнка. Нам зав’язали очі медичною пов’язкою і скотчем. Помічник адміністрації ухильно відповів на питання, чи їдемо додому, і я зрозумів, що так.
Нас повезли автозаком на військовий аеродром під Москвою, переночували в холодному ангарі серед наших полонених. Зранку посадили в транспортний літак. У Білорусі приземлилися в Гомелі, а звідти автобусами — на кордон.
Емоцій, звісно, словами не передати. Я вперше за 3,5 року побачив цивільні автобуси, людей.
У літаку, поки нікого стороннього не було, вони поводилися грубо: матюки, штовханина. Але після приземлення дали команду «пов’язки зняти, руки розв’язати» — і вони вже поводилися пристойно. Коли я побачив автобус, зрозумів: ми їдемо додому.
«Держава залишає цивільних після полону майже без підтримки»
А що держава дала тобі як цивільному після повернення з полону?
Фактично все, що дали — це одноразова компенсація: 100 тисяч гривень за сам факт полону, незалежно від того, скільки ти там був — місяць, рік чи кілька років. І ще по 100 тисяч за кожен рік полону. Ті 200 тисяч оформили ще мої батьки, поки я був у полоні — їм адвокати допомогли. А вже за 2025 рік я отримав ще 200 тисяч: 100 тисяч — разову і 100 — за рік.
Я знаю, що військовим одразу пропонують обстеження, реабілітацію — там серйозна програма. З цивільними ситуація значно гірша. Розкажи.
У нас усе в ручному режимі. Нас одразу відвезли в обласну лікарню. У них був певний протокол. Як я розумію, він мав на меті не стільки лікування, скільки виключення тяжких хвороб, які можна підхопити в тюрмі: туберкульоз, гепатит, ВІЛ.
Я ще поскаржився на прискорений пульс, подумав, що може бути щитоподібна залоза — її додатково перевірили.
По стоматології — тільки видалення зубів. Про протезування взагалі не йдеться. А із зубами проблема у 100 % тих, хто повертається з полону.
Чотири тижні ми там пробули, нас виписали, дали кожному виписку: що робили, що знайшли, як лікувати. Тобто якийсь мінімальний пакет послуг був. Не можна сказати, що нас повністю ігнорували.
Але повного обстеження не було? Шлунок? Очевидно ж, є проблеми — ви ж голодували.
Якщо людина на щось поскаржиться — могли подивитися. Я от поскаржився на щитоподібну — перевірили, навіть біопсію зробили. А от є чоловік, киянин Володимир. У нього виявили серйозну ваду серця. Тепер він лікується в приватних клініках за великі гроші, просить допомоги у знайомих. Хоч до полону він був спортсменом, борцем, дуже фізично міцною людиною. Захворювання заробив уже там, у тюрмі.
По реабілітації взагалі цікава історія. У лікарні казали, що десь є санаторії в Київській області, ніби в Пущі-Водиці. Але тиша, жодної конкретики. І тільки місяць тому випадково дізнався від колеги по полону — він зараз у громадській організації «Цивільні в полоні». Він був на круглому столі, де була директорка санаторію. Вона питає: «А чому ви до нас не їдете?» — «А ми звідки мали знати?» — «А вам у лікарні не сказали?» — «Ні».
Отак: права рука не знає, що робить ліва. Усе в ручному режимі. Теж одного разу було: приїжджає Верещук у лікарню, дає свій номер: «Якщо щось не оформляють — дзвоніть». Подзвонили — комусь дісталося, колесо трохи провернулося, а потім знову заіржавіло й стало. Системи, алгоритму, як у військових, немає.
«Потрібен соціальний працівник, який супроводжував би людей після полону»
А як би ти хотів, щоб це працювало?
Має бути якась людина — координатор, фіксер. Бо коли ти виходиш з полону, ти розгублений. Це як кіт, який усе життя прожив у під’їзді, а його вперше винесли на траву.
Спочатку допомагають: приносять речі, одяг, допомагають відновити документи. Але потім — навала інформації і проблем, і ти в цьому губишся.
Потрібен соціальний працівник, який би вів кількох людей — п’ять, десять, двадцять. Хтось, хто буквально водить за руку: куди йти по здоров’ю, по документах, по юридичну допомогу. Хоча б чекліст: куди звертатися і кому дзвонити, якщо тобі відмовляють у тому, на що ти маєш право.
Більшість навіть не знає, які можливості існують. Програми, можливо, десь і є, але про них ніхто не каже.
От, наприклад, є Координаційний центр, який співпрацює з Офісом Генпрокурора і допомагає полоненим — цивільним і військовим. Про нього я дізнався… від знайомої, яка живе в Лондоні. Через кілька рук. То ця людина з центру сама мені подзвонила.
Не всі мають де жити. Особливо ВПО. Той самий Костя зараз орендує квартиру в Києві — благодійна організація допомогла на кілька місяців. А далі невідомо. Йому пропонували гуртожиток. А він каже: «Я сім років сидів у тюрмі. Я хочу побути сам. У своїй кімнаті». Він відмовився.
Є хлопець з Мелітополя — Марк Каліуш. Йому потрібна опіка через психологічний стан. Він досі живе в реабілітаційному центрі під Києвом, бо питання з опікунством і житлом не вирішене. Родичі — в окупованому Криму.
А що з психологічною допомогою? Нам усім, хто живе у війні чотири роки, уже потрібен психолог. А тим, хто пройшов полон — тим паче.
Я не працюю з психологом. В обласній я його не бачив. Казали, що він є, що до когось приходив. Але формально.
Ну як це: люди повернулися з полону — і з ними навіть не поговорили. А ти сам відчуваєш якісь тригери: нормально спиш, відновлюєшся?
Є відчуття, що я поспішаю жити. Шкода часу на сон. Вранці прокидаюся — купа справ. Лягаю о другій ночі. І так по колу.
І всі тебе постійно розтягують. Ти ж даєш інтерв’ю, їздиш за кордон, виступаєш і розповідаєш про те, що росіяни роблять з полоненими. Розкажи про свої закордонні поїздки. Ти був у Брюсселі, у Варшаві?
Так, був у Брюсселі, Варшаві і Страсбурзі. Страсбург — це кінець вересня–початок жовтня. Там якраз збіглося з 30-річчям членства України в ПАРЄ.
У Палаці Європи, в кулуарах Парламентської асамблеї Ради Європи була виставка про полонених журналістів. Окремий стенд — про журналістів, убитих росіянами. І ще стенд про людей з журналістики, які перебували в полоні. Нас, звільнених, здається, було четверо — ми були позначені зеленим кольором.
Були виступи на засіданні профільного парламентського комітету, кілька зустрічей, зокрема з комісаром Ради Європи з прав людини. Окремо була зустріч з президентом ПАРЄ — він і ми, колишні полонені.
У Варшаві була конференція ОБСЄ. Там також була українська панель — її організував посол Великої Британії при ОБСЄ.
Я говорив про те, що не можна вірити російському наративу. Про їхню «велику культуру», «толстоєвських», як ми іронічно кажемо. Насправді за цим фасадом — жорстока орда, яка вбиває, калічить, бомбить міста, цілеспрямовано знищує цивільних, розстрілює автобуси.
А ти відчував підтримку? Чи було відчуття співучасті? Чи ти намагався донести, що повернення людей з полону потребує активніших дій?
Вони слухають. Коли ти розповідаєш — по обличчях видно, що це їх вражає. Але наскільки ці емоції конвертуються в політичні рішення — хто його знає.
Ми ж бачимо по новинах: коли в Україні масштабний обстріл, багато загиблих — вони починають трохи рухатися. Картинки з мертвими людьми на зруйнованих вулицях їх шокують. А коли загинули двоє чи п’ятеро, це вже майже не чіпляє.
Вони інертні. Живуть у своїй комфортній бульбашці вже 80 років після Другої світової. Ми їх ніби паличкою штовхаємо, а їм не хочеться. Вони накрилися теплою ковдрою і сподіваються, що протяг до них не дійде. Думають: «Якось воно саме владнається». Треба щось робити — але страшно й не хочеться.
Ось нещодавно прем’єр-міністр Бельгії заявив, що «ми не воюємо з Росією». Ну добре, ви не воюєте. Але Росія буде воювати з вами. А ще Росія погрожує: якщо заморожені в Бельгії кошти підуть на репарації Україні, то Європі «не буде спокою сотні років».
Це виглядає як поведінка людини, яку залякали. А це ж столиця НАТО — так у них в аеропорту написано: Welcome to NATO. І при цьому демонстративний страх.
«Країна мала б жити в повному воєнному стані — усі мають діяти системно, а не лише волонтери»
Україна за майже чотири роки повномасштабної війни дуже змінилася. Що тебе найбільше здивувало після повернення?
У хорошому сенсі здивувало, що попри війну люди живуть. Міста й навіть села будуються. Я приїхав у своє село — стоять поштомати, зробили капітальний ремонт водогону. Я був переконаний, що під час війни жодних капітальних витрат не буде — ні бюджетних, ні комерційних. Але ні — будують. На Почайні виріс офісний центр, якого не було ще кілька років тому.
І це добре. Бо ж не можна весь час жити в стані «нічого не роблю, бо завтра прилетить». Прилетить, то прилетить. А якщо не прилетить, то жити все одно треба.
А от неприємно вразило інше: навіть у Києві, попри регулярні обстріли й жертви, країна війною не живе повністю. Це не та мобілізація суспільства, яку ми бачили, наприклад, у Британії в 40-х роках, коли вся держава була на військових рейках.
У нас цього немає. Тут, умовно, «пів світу скаче, пів світу плаче»: тут загинули люди, а поруч ідуть далі, переступили й пішли. І це погано.
Це питання до влади. На мою думку, країна мала б жити в повному сенсі воєнного стану. Щоб старшокласники вчилися робити дрони, плести сітки, допомагати системно — не лише волонтери з власної ініціативи, а вся держава.
Зараз війна для багатьох десь у телевізорі. І це нагадує мені одну антиутопію: зверху — життя, а вночі когось забирають. І всі знають, що заберуть ще, але продовжують жити, ніби нічого не станеться.
А як ти сприймаєш політичні скандали — той самий міндічгейт, корупцію в енергетиці, підвищення виплат депутатам?
Це огидно. Просто бридко. Бо якщо станеться біда — у них усіх є тил. Від перших осіб держави до людей з грошима і владою. Вони зможуть виїхати — машинами, поїздами, як завгодно. У них усе підготовлено: паспорти, будинки, рахунки. А в більшості людей тилу немає. І найбільше злить те, що вони крадуть і знають: навіть якщо через це країні стане гірше, їм нічого не буде. У мирний час люди вже стояли б під Банковою. Але зараз ти розумієш: будь-який протест на руку ворогу. І цим користуються корупціонери. Ти мовчиш — і вони крадуть далі.
Які в тебе зараз особисті плани, бажання?
Довести до ладу дім — окупанти там багато чого зламали і знищили. А потім просто відпочити. По-справжньому. Десь без телефону, без дзвінків, без повідомлень.