Буча — Гостомель
На другий день повномасштабного вторгнення Сергій, його дружина Олена та донька Злата їхали в бік кордону з Польщею. Там він залишив близьких, а сам повернувся додому в Бучу. «Я до останнього не вірив, що буде війна, бо вважав і досі так вважаю, що це загибель для Росії», — каже Сергій.
Потім не вірив, що російська армія сунутиме саме з правого берега Дніпра. Але 27 лютого перші російські танки проїхали повз його будинок. А за тиждень російські військові вже проводили зачистку, точніше грабували порожні житла. Зайшли і до Сергієвого, оглянули все, але якихось питань до нього не мали.
Попри поганий зв’язок, він ще міг обмінюватися повідомленнями з дружиною. А його друг створив телеграм-канал, у якому писав новини для Сергія. Сам він писав друзям і сусідам, що відбувається в Бучі. Приміром, про зачистку 5 березня.
Тим часом Олена вмовляла його виїжджати. Зрештою, коли Сергій дізнався про евакуацію 9 березня, яка мала бути з двох пунктів — від Бучанської і Гостомельської сільрад, то вирішив вибиратися. Оскільки в бік Гостомеля було ближче, то планував їхати саме туди. А далі якийсь дивний збіг обставин або й не збіг.
— Напередодні у вайбер-групі нашого закуточка написав якийсь сусід, що треба забрати двох жінок з його будинку. Я відгукнувся, і ми домовилися, що о 10-й ранку вони прийдуть до мене і ми поїдемо. Десь о 9-й я їм зателефонував, проте у відповідь почув механічний голос: цей номер не дійсний. Тобто ще вчора я з ними спілкувався, а сьогодні цей номер уже не існує, як так? Незрозуміло. Вирішив, що, напевно, треба стати на розі вулиць, за 20 метрів від будинку, щоб було видно зі всіх боків. Там жінки могли б мене знайти. Виїхав. І за 20 метрів замість них побачив вісім автоматів і один кулемет — усі розвернені на мене.
Того дня зрання тривав обстріл, вибухи були десь близько, мабуть, працювали наші міномети. І ця група російських військових шукала їх. Бо коли я вийшов з машини на вимогу командира, у нього було одне питання: «Де міномети?». Я трохи ошалів. Кажу: «Не знаю, звідти звуки» — і показую на південь. А командир показує на північ: «А може, там?». А там дерева закінчуються, починаються чисте поле і гостомельський аеропорт, який вони вже зайняли.
Ми ще якийсь час сперечалися, поки йому це не набридло. Тоді він демонстративно витягнув обойму з пістолета, загнав її назад, пересмикнув і приставив мені до лоба. Прости Господи, прийми мою душу, зараз просто голову знесуть. Це я тепер уже з гумором розповідаю. Тоді було несмішно. Каже: «Я тебя застрелю, если будешь врать». Я вкотре повторив, що цивільний, що просто намагаюсь евакуюватися, що не можу бути коригувальником, бо з дому взагалі нічого не видно, там ліс. Автоматник перевірив.
Тим часом командир знову почав переглядати мій телефон, а там нічого, окрім маленької фрази, яку я просто забув видалити, коли писав про зачистку 5 березня: «Вони поводяться, як орда: вибивають двері, вікна і грабують будинки». Ось це слово «орда» його розлютило. А тут ще цей автоматник поліз до сусіднього подвір'я, де стояв розбитий джип і дістав звідти навігатор. Якось увімкнув його, а там збережений маршрут до Польщі. І от чомусь вони вигадали собі, що я польський шпигун, якась цінна фігура і мене не треба вбивати прямо зараз, а про всяк випадок відправити в Гостомель. А там та сама історія, тільки замість пістолета вже був автомат.
Коли мене вели під конвоєм, трапились два епізоди: спочатку на мене накинулися двоє місцевих — почали бити, не знаю за що. Потім до нас підійшов інший місцевий з ручною гранатою. Він просто жбурнув її під ноги, типу, заберіть цей непотріб, щоб ніхто не підірвався. Мої конвоїри почали його бити, а з мене зняли взуття, і я десь пів години стояв в одних шкарпетках у замерзлій калюжі. Вони вирішили, що чоловік з гранатою — мій поплічник і прийшов рятувати. Тож нас обох повели в штаб, який виявився в самому гостомельському аеропорту.
Того самого дня мене допитали. Без побиття. Питали, хто я, що я. Зі мною були всі документи, і коли вони побачили, що я Ахметов Сергій Шамільович, їх дуже зацікавило, як же я опинився в Києві. Не повірите — я тут народився. Потім мені це питання ставили в кожній в’язниці. Тобто мене привезли в штаб, там усе ж переконалися, що я цивільний, тому сказали, що треба почекати: «Утихнет, через две недели вернем туда, откуда забрали».
А наступні п’ять днів ми валялися на підлозі в темній холодильній камері. Рятував тоді тільки теплий одяг, який був на мені. Того чоловіка з гранатою наступного дня кудись вивезли і ні до нас, ні до сусідньої камери не повернули. Поки я був у Гостомелі, то намагався запам'ятовувати все, що бачив, тому йшов на будь-які роботи, а робота була одна — це миття туалетів за російськими солдатами. Це може видатися дивним, що людина в моєму віці сама йде мити туалети. Але з десяти людей в нашій камері сімох так побили, що вони ледве вставали. І гнати їх на роботи було безглуздо, ну а по-друге, я, поки йшов до цих туалетів, бачив дещо цікаве: вузол командування, обладнання, в якій кількості, розібране, зібране. Зараз я всю цю інформацію вже передав.
Тоді наша добова пайка їжі складалася з трьох печивок, трьох ложок каші та стаканчика води. А потім були два печивка і дві ложки каші. Але нам дозволили, щоб хтось збігав на смітник. Там була дитяча ковбаса, куряча. І ми отримали потім ще по шматочку ковбаси. Вона була прострочена, але яка смачна, якби ж ви знали.
Там, у камері, я дізнався, що ніякої евакуації з Гостомеля 9 березня не було. Бо до нас кинули капітана ДСНС, пожежника. За офіційною домовленістю, з Києва мав приїхати евакуаційний автобус з волонтером, водієм, а також рятувальником. Це він і був. Його схопили, прийнявши за військового, коли він намагався телефоном повідомити, що автобус уже в Гостомелі. Тобто якби того дня я все ж виїхав, то зі мною сталося б те, що ставалося з будь-якою цивільною машиною в місті: мене розстріляли б прямо в ній.
Тим часом Олена намагалася віднайти хоч якусь інформацію про чоловіка, зв’язок з яким урвався після того, як він вирішив евакуюватися. Хтось їй розповів, що бачив його машину порожньою і з розчахнутими дверцятами. Хтось — як російські військові вели якогось чоловіка в бік Гостомеля. А за кілька днів Олена отримала Сергієве повідомлення, яке він відправив ще 9-го вранці: «Чекаю в машині на двох сусідок і виїжджаємо».
Коли Бучу звільнили, вона все ще не мала жодної інформації. Першу звістку, що її чоловік живий і в полоні, Олена отримає наприкінці квітня від Червоного Хреста. Тоді ж Сергій написав їй записку, яка дістанеться до Олени лише за п’ять місяців.
Наровля — Новозибков — Мордовія
Колись у мирному житті Сергій робив ігрові панелі — великі дитячі бізиборди, які монтували в банках, розважальних центрах, ресторанах у Києві, Вінниці, Харкові, Львові. Сам вигадував їхні конструкції. На питання, з чого все почалося, сміється, що це довга історія. Але якщо коротко, то 2015 року він пішов керувати меблевим виробництвом. Робити меблі на замовлення — це добре. Але погано, якщо не маєш фізичних магазинів. Бо люди йдуть туди, де цікавіше, де можна побачити. І Сергій запропонував керівництву працювати в сегменті для бізнесу, навіть встигли зробити дитячу кімнату для одного ресторану у Львові. Але керівництву це було не дуже цікаво, тож вони розійшлися. Тоді до Сергія і звернулися із запитом, чи міг би він зробити ігрову панель на стіну, і показали німецький каталог. Він відповів, що це плагіат: «Буду робити своє». Це стало початком вже власного бізнесу. «Ось, приміром, ми робили катапульту для angry birds», — усміхається він, гортаючи фотографії. Сергій показує портфоліо з яскравими дитячими панелями, а сам дивується, що все це збереглося і сайт ще й досі працює. Але таке враження, що десь у паралельному Всесвіті.
Після холодильної камери замість того, щоб везти додому, її бранців із замотаними скотчем очима і в кайданках посадили у вантажівки. За п’ять годин вони перетнули кордон України й Білорусі. Вже там їх почали оформлювати як військовополонених. Так треба, щоб вас швидше поміняли, пояснювали їм. Тобто ніякого обіцяного повернення, лише обмін.
З Наровлі Сергія перевезли в Брянську область. Коли за рік в новозибковському СІЗО полонених вивели на регулярний шмон і довелося повністю роздягатися, один вертухай, побачивши Сергія, не стримався: «Старый, а сколько тебе лет?» — «50 років». — «50? Странно, ты виглядишь на семьдесят». Годували там так, що Сергій втратив 25 кілограмів. «Я і так не товстий, але тоді вже шкіра просто звисала», — каже він.
Про те, що Сергій в Новозибкові, Олена дізналася від Бориса Попова, який був з ним у Гостомелі і якого обміняли раніше.
З Брянської області Сергія перевезли ненадовго в колонію до Пакіна у Володимирській області, а 26 червня 2023 року — «вітаємо в Мордовії». Якщо в Пакіні на прийомці вони просто стояли навколішки, то тут, поки повзали по землі, їх били всім, чим тільки можна: кийками, ногами, шокерами. Колонію № 10 називають одним з найстрашніших місць, де утримують українських військовополонених і незаконно ув’язнених цивільних.
Олена про це, звісно, нічого не знала. Протягом року не мала новин про чоловіка. Тільки у 2024-му їй прийшов від нього лист: усе нормально, годують, одягають, лікують. А згодом від військового, який сидів у камері із Сергієм і якого звільнили, вона дізнається, що її чоловік у Мордовії. На той момент він перебував у колонії № 10 уже понад рік. Олена теж неодноразово передавала Сергію листи. Два, написані навесні 2024-го, він отримає тільки на початку 2025-го.
— У колонії в Ударному день починався о 6-й ранку. Ми співаємо гімн Російської Федерації, потім зарядка або прибирання. Чи просто стоїмо або крокуємо на місці. 6:30–7:00 — сніданок. Але це не означає, що у вас є пів години. Ні, в нас були дві хвилини, щоб поїсти, помити посуд і здати. На вечерю — три. А там риба, кістки. Тоді зуби й почали випадати, бо просто не встигаєш відділяти тверде. І ти їси-їси, а потім раз і зуба нема. На обід давали десь хвилин п'ять, хоча в розпорядку була ціла година (час на їжу трохи збільшили тільки на початку 2025-го). І це ж врахуйте — нас восьмеро в камері, а на роздачі дають чотири тарілки і їх ще треба поділити.
Приблизно та сама історія з душем. На корпус лише одна душова, в якій висить бойлер. Але працює він так, що спочатку ллється окріп і ти мусиш у ньому митися. А після третьої камери тече просто холодна вода. На щастя, інколи починали запускати камери з одного боку, а інколи з іншого. Тобто десь раз на місяць ти мав шанс потрапити на більш-менш нормальну воду. У Мордовії нам почали давати теплий одяг, чого не було в Новозибкові. Але от тепле взуття ніби і є, але воно не твоє власне, а загальне. Те саме з шапками. І якщо вже в однієї людини якась хвороба, то поступово вона була в усіх.
У Новозибкові, до речі, коли десять камер водили в баню, то своєї черги ми чекали на вулиці. Як тепло, то це ще нормально. А коли на вулиці мінус 20, а на тобі гумові капці, тоненькі штани, тоненька майка, тоненький кітель, то ти бігаєш, стрибаєш, а зігрітися нереально. Самі вертухаї стоять закутані — і навіть їм холодно. Тоді була одна мрія — швидше зайти в приміщення, а там уже гаряча вода.
З першого ж дня в Мордовії ми стояли по 16 годин на добу. Лише в серпні нам дозволили сідати на 10 хвилин після сніданку і вечері та на 20 хвилин після обіду. У такому режимі ми проіснували наступні кілька місяців, аж поки інтервал не збільшили до пів години зранку і ввечері і до години після обіду. Через постійне стояння ноги набрякали.
А тут ще в усіх короста. Якихось ліків від неї не давали. Від того в людей на ногах постійно утворювалися рани. У мене з маленького запалення виросла величезна виразка. Бо коли ноги набрякають, то все те, що за ніч встигало засохнути, знову лопалось і розтікалось. На щастя, свою виразку я вилікував. Єдине, що тоді довелось знахабніти і звернутися до лікаря, щоб попросити вату і спирт. Він мене потім через це називав хитрим татарином.
Найскладніше було зробити пластир. Проста пов'язка сповзає, бо ж постійно крокуєш, а пластир тобі не дають. Довелось його вигадати, щоб можна було зафіксувати ранку, коли нога розбухала. Тут у хід пішли ганчірка і господарське мило, яким вдавалося приліпити смужки тканини. На ніч я знімав «пластир», ноги задирав, постійно робив масажі, щоб хоч якось розганяти набряки. А в хлопців були такі слонячі ноги, що страшно. Лікар казав різне: «Бухати треба менше, наркомани». А банально сказати, що хай вони посидять, хай ноги піднімають — це ні.
Загалом не тільки пластир, а різне доводилося вигадувати. Приміром, щось треба заштопати, а на голку велика черга. То ми робили її самі з курячих кісток, іноді такі траплялися. Ламаємо кістку, пробиваємо в ній дірочку — і в нас є голка. Але треба було її дуже добре ховати.
«Розумієте, ми для них просто вороги»
— У Мордовії в мене допитів практично не було. Викликали розповісти операм, чи все гаразд у камері, чи немає планів суїциду або втечі. Потім це їм набридло і ми просто про щось спілкувалися. В основному я питав про те, що відбувається у світі. Їм треба було поставити галочку, що вони провели роботу. Усі розуміли, що ніхто звідси нікуди не дінеться. Оце все кіно про втечу з в'язниці...
У нас були різні хлопці, навіть ті, кого в мирний час засудили за кримінал. Вони розповідали, що є звичайний режим, є суворий режим, є так звані «специальные условия содержания» і останній «крытый режим». Так от, наша колонія була між третім і четвертим. Нам під час пересування тільки кайданки на руки не одягали, а так за будь-які спроби підняти голову, подивитися, очі відкрити на тебе в кращому разі горлали. Або одразу давали ляпаса чи били палицею. Зазвичай вони використовували тонкі металопластикові палки — водопровідні труби. Здавалося б, ну що такого, це ж не гума. А це боляче.
Рік тому мені відбили ліву ногу так, що я два місяці ледве ходив, тримаючись за стінку. Десять ударів по лівій нозі в одне й те саме місце. Правда, десь після восьмого я впав.
Річ у тім, що там таке правило: за будь-який удар ти мав обов’язково сказати «Спасибо, гражданин начальник». А я одного разу відмовився. Така от акція непокори. Хоча не думав, що до такого дійде, але дійшло. Наступного дня все повторилось. Мене називали Академіком, бо маю вищу освіту з математики, я кібернетик. Чую: «Академик, готовься». Вивели камеру, всім дають по одному-два-три удари, а мені по максимуму — б'ють палицею по тій самій лівій нозі, ногами, по голові. Не знаю, скільки це могло ще тривати, але раптом один спитав: «Сколько тебе лет?». А я вже з підлоги йому відповідаю: «51». Тоді його щось перемкнуло — і він відправив усіх назад до камери.
Нога після того набрякла, стала темно-коричневою, як какао. Але до лікаря в цій ситуації звертатися заборонено. Якби ти просто впав, то так. Приміром, два роки тому в мене чомусь набрякло коліно і лікар допоміг. Але коли тебе побили і в тебе така штука, то лікар одразу бачить, що це, і має повідомити оперчастині. А для вертухаїв це все одно, що ти нажалівся. Раз ти нажалівся, то буде продовження. Тож два місяці я рятувався компресом з холодною водою, замотував ногу ганчірками.
Там не було якогось поділу на цивільних чи військових. Сьогодні б’ють військових, особливо артилеристів, мінометників. То взагалі страшне. А завтра б'ють цивільних, післязавтра б'ють усіх.
Розумієте, ми для них просто вороги. Їм так сказали, і вони повірили в це. З 1988 року я брав участь у пошуку загиблих військових, червоноармійців, які загинули під час оборони Києва. Ми шукали останки, ховали. І ось 9 травня 2022-го, я ще в Новозибкові. Це ж парад, День перемоги. Ми всі тоді отримали ляпасів, не дуже сильних, але дуже неприємних. Мені це було просто огидно. Мене — людину, яка тридцять з гаком років займається саме історією, — б'ють за те, що я фашист. Це дивно і смішно.
Ми дивилися їхнє телебачення. Вони дійсно вірять у те, що зараз переможуть Україну, потім одразу Польщу, Балтику. «Будемо воювати, захоплювати, визволяти, збирати всі землі. Знову буде Совєцький Союз». Який вони прославляють і водночас до якого є негативне ставлення. Це така дика суміш. І це все телевізор. Вони дивляться, вони слухають. І, зрештою, така фігня, що людина начебто людина, а вже й не людина зовсім.
«Я постійно казав: “Хлопці, в нас немає новин. Але якби вони взяли Харків, Запоріжжя, Дніпро чи ще щось, ми про це почули б. Вони хвалилися б”».
— У 2024-му ми могли за весь день просидіти вже цілі шість годин, решту десять стояли. На це почали дивитися крізь пальці. Але влітку 2025-го щось трапилось — і в одну мить усе змінилось. Коли ми побігли на прогулянку, нас лупцювали. Ну а потім ми думали, що нас просто забули посадити після 7-ї ранку. Але вдень стоїмо, ввечері стоїмо, наступного дня теж. Усе почалося спочатку. Стояти треба було мовчки, але ми все одно намагалися якось перешіптуватися. Зараз я згадую про це і думаю: «Що ж ми робили, поки стояли? Як ми стояли?». Не знаю.
А потім в якийсь момент нам дозволили читати. Спочатку це була радянська література з тюремної бібліотеки. Восени нам дали книжки Мединського, того, що помічник Путіна, його серію «Мифы про Россию». Сказали, що маємо прочитати вголос за три дні. І тут я розійшовся. Скористався тим, що можу голосно читати і, не змінюючи інтонації, без пауз коментував прочитане. Розповідав хлопцям, приміром, про Мазепу, чому він уклав угоду зі шведським королем, як він опікувався Києво-Печерською лаврою, як давав гроші на церкви. І все це таким монотонним голосом, щоб вертухаї не зрозуміли, що відбувається. Хлопцям було цікаво. За тиждень до мого звільнення книжки Мединського забрали і дали підручник з історії для 10 класу.
Моє захоплення історією допомагало. Ще в Брянській області я зрозумів, що можна йти на контакт з місцевими, але треба якось привернути увагу і зацікавлювати. Історія для цього неабияк підходила. Я познайомився із зеком з місцевих і в черзі під час роздачі їжі, коли стояли всі десять камер, ми могли трохи поспілкуватися. Там не так суворо стежили за тим, щоб не було розмов. Наші балачки зацікавили вертухая, який їх почув, і пішла слава, що в цій камері є освічена людина, яка може розповісти щось цікаве. Це іноді рятувало нашу камеру від сильного побиття.
У пригоді стало не лише знання історії. Перед війною я відвідав десь з десяток країн Європи. Тож розповідав про Будапешт, Берлін, Рим, Париж, що там можна побачити, скільки це коштує, як туди дістатися, де їсти, де пити, як пересуватися містом. Вертухаї дозволяли, бо їм самим було цікаво.
Ну бо там нудно. Вертухаям так само нема що робити. Вони або кросворди розгадують, або щось читають, або ходять, знущаються з нас. А тут щось новеньке, можна послухати. До речі, з цієї ж причини у в’язниці дуже цінується, якщо ти вмієш співати. Тоді ти король. Так, тебе примушуватимуть співати, але до тебе буде зовсім інше ставлення. Коли їм набридав спів, вони могли підійти до нашої камери і попросити щось їм розповісти. І я розповідав, а що робити?
Загалом, щоб вижити в полоні, дуже важлива підтримка. Приміром, коли мене побили, то хлопці місяць не чіпали мене з прибиранням — я просто стояв. А ще віра: навіть ті, хто був досить атеїстичних поглядів, за два роки починали молитися. Гумор. Але, напевно, головне — це надія. Я постійно казав: «Хлопці, в нас немає новин. Але якби вони взяли Харків, Запоріжжя, Дніпро чи ще щось, ми про це почули б. Вони хвалилися б».
Пам’ятаю, як навесні 2024-го нам прийшла гуманітарна допомога, яку передав Червоний Хрест. Там були українські продукти: наш згущик з Миколаївської області, печиво з Черкаської області, цукерки з Харківської, горішки з Львівської, зубна паста з Київської області. І ми зрозуміли, оці регіони точно ще наші. Це дуже підняло нам настрій. Україна працює, виробляє це. Тобто в Україні є життя, воно не закінчилося.
Мордовія — Україна
Того дня Сергій чергував, саме приймав тарілки з їжею, коли назвали його прізвище: «Ахметов». Першою була думка: можливо, зараз він отримає листа від рідних. Але далі почув: «С вещами на выход».
Коли після відеофіксації і «претензий к РФ не имею» йому видали цивільний одяг, з’явилось передчуття, що це може бути дорога додому. Воно підтвердилось на аеродромі. Спочатку групу українців перевезли до Москви, потім у Гомель. На кордоні з Україною довелося чекати ще дві години на автобуси з українського боку. «Ми вже почали думати, а що буде, якщо не приїдуть. Росіяни нас заспокоювали: “Приедут-приедут, они всегда опаздывают”», — сміється Сергій.
— Ну а далі ми потрапили в такий дуже гарний конвеєр. Нас усі люблять, про нас піклуються. Але якщо для військових є чіткий протокол: вони отримують забезпечення, гроші, пільги, санаторне лікування, плюс вислуга років, плюс стаж — цивільні ж мають трішки грошей і все. І в цьому випадку правильно було б прирівняти в правах цивільних і військових. Не наша вина, що ми потрапили до полону без зброї. У мене дійсно був карабін, але воювати проти двадцяти людей і двох БТРів я навряд чи зміг би.
І що головне — має бути людина, яка зустрічає і веде групу. Допомагає не з медичними питаннями, а з усіма іншими. Бо комусь щось не додали або соцслужба прийшла, коли людина була на огляді чи ще щось. Тому має бути хтось, хто відповідатиме на ці питання, скеровуватиме. Я розповідав пані Верещук своє бачення. Я готовий і сам супроводжувати наступні групи звільнених. Можу приїжджати в будь-який момент, можу майже жити в лікарні, якщо треба. Діти в мене вже дорослі, до школи їх везти не треба. Ну, якщо їм буде цікаво, добре. А якщо ні, то потрібна робота. Бо в лікарні годують і все безкоштовно, а далі маєш уже якось сам.
— Хотіли б зараз повернутися до ігрових панелей, які колись робили? — питаю в Сергія.
— Не на часі. Можливо, потім, коли буде мир, то на пенсії і повернуся до іграшок.
Так чи інакше першої ж ночі після повернення він фактично не спав, надолужував новини і паралельно шукав роботу. А нині вже працює.
