Ключ до приниження імперії — в Дельті Дунаю
Логіку поведінки Росії в Дельті Дунаю зароджувалася майже 170 років тому. У березні 1856 року, після трьох років виснажливої Кримської війни, в Парижі підписали мирний договір, що став найбільшим геополітичним приниженням 19 сторіччя для тодішньої Російської Імперії. Тоді Росія програла коаліції Британії, Франції, Османської імперії та Сардинського королівства не просто війну, а статус великої держави, яка диктувала умови в Чорноморському регіоні.
Паризький мирний договір 1856 року відібрав у Російської Імперії контроль над гирлами Дунаю, забороняв Росії мати військовий флот на Чорному морі, а найголовніше — було створено Європейську дунайську комісію, першу міжнародну організацію, яка контролювала навігацію на найбільшій річці Європи.
Для імперії, яка десятиліттями душила сусідів економічно через монополію на водній артерії регіону і яка звикла до одноосібного контролю це стало не просто територіальною втратою, а стратегічним вироком, який прагнули виправити усі наступні покоління російських стратегів, включно з сьогоднішніми спробами заблокувати в такий спосіб український експорт.
Через 85 років після Паризького мирного договору, румунський інженер-гідротехнік, фахівець з дунайської навігації Грігорє Васілеску у своїй доповіді 1941 року, адресованій маршалу Іону Антонеску писав, що «Гирла Дунаю з початку минулого століття були природним шляхом, яким румунське та молдавське зерно виходили до моря і через це серйозно конкурували з експортом російського зерна, що здійснювався через Одесу».
Окрім суто економічних мотивів Росії, Васілєску наводив і конкретні приклади саботажу навігації з боку Росії, що застосовувалася ще за турецького домінування над Дунайськими князівствами (пра-Молдова та Волощина — авт.).
«За турків були виконані певні роботи для збільшення глибини на гирлі Суліна, шляхом забивання рядів паль, між якими протягували спеціальні земснаряди для поглиблення каналу. Але росіяни весь час намагалися захопити гирла Дунаю і будь-що перешкодити навігації як у каналі, так і на рукавах річки, затоплюючи шхуни, наповнені камінням», — писав Васілєску у висновах для Європейської дунайської комісії.
Тобто Росія не просто прагнула контролю, вона систематично намагалася зробити її непридатною для користування іншими державами, у разі коли сама цей контроль втрачала. Ця логіка не змінилася і сьогодні, коли російські дрони б’ють по дунайській інфраструктурі України.
Паризький мир тривав близько двох десятиліть і завершився черговою реваншистською кампанією Росії саме через наміри відновити статус кво у Чорноморському регіоні і відповідно в Придунавʼї. Король Румунії Кароль I у своїй промові до парламенту 1881 року заявив, що священний обовʼязок його держави полягає в тому, щоб «не погоджуватися на жодні комбінації, які призведуть до того, що навігація від Залізних Воріт (тобто Дунайських портів — авт.) до Галаца залишиться під домінуючим впливом однієї держави (Росія — авт.). Ми не прагнемо нікому зашкодити, але ми хочемо — ми змушені хотіти — абсолютної свободи Дунаю принаймні в наших водах, і готові тепер і надалі йти на всі необхідні жертви, аби забезпечити повне полегшення навігації».
Але майже через 50 років потому, у 1940-му, з’ясувалося, що ці принципи діють лише доти, доки є сила їх захистити.
Між катастрофою і катастрофою
27 вересня 1940 року в Бухаресті відбулося засідання Ради міністрів Королівства Румунія. На той момент Радянський Союз уже в червні 1940 року висунув ультимативну ноту уряду Румунії з вимогою впродовж кількох днів залишити Бессарабію та Північну Буковину — крок, прямо зумовлений пактом Молотова-Ріббентропа, підписаним у серпні 1939 року. Попри це, стенограма засідання наочно демонструє, що системна недооцінка загроз на переферіях у підсумку призводить до політичної капітуляції держави.
Тодішній міністр закордонних справ Міхай Стурдза доповів, що «на сході Росія оспорює наш кордон, який існував стабільно з 1877 до 1918 року. Вони стверджують, що рукав Кілія більше не може носити свою історичну назву «Старий Стамбул» і надіслали нам нову лінію кордону, розташовану на п’ять кілометрів південніше, що охоплює майже сьому частину всього стоку води цього рукава. Проблема в тому, що нас позбавлять можливості використовувати канал поблизу Кілії для наших економічних потреб. Завдяки цьому новому розмежуванню радянська сторона отримує фізичну можливість будь-якої миті заблокувати наш єдиний (мається на увазі на Дунаї — авт.) повноцінний порт Суліна».
Генерал Іон Антонеску, прем’єр-міністр з диктаторськими повноваженнями, тоді відповів, що СССР, на його думку намагається реалізувати два масштабних — в нащ час сказали б «гібридних» — маневри: проникнути до складу Міжнародної дунайської комісії, (яка продовжила своє функціонування, попри крах Паризького миру) тобто отримати контроль над міжнародним режимом навігації аж до Братислави, що фактично означало б домінування СССР над усією економікою Центральної Європи та позбавити Румунію можливості судноплавства по дунайському рукаву Кілія.
На той час Румунія через радянський ультиматум вже віддала Бессарабію та Північну Буковину (28 червня 1940 року, на третій день після ультиматуму — авт.), 30 серпня 1940 була змушена поступитися Північною Трансильванією на користь Угорщини (Другий Віденський арбітраж під тиском Німеччини та Італії — авт.), в 7 вересня 1940 року за Крайовською угодою передала Болгарії Південну Добруджу. Таким чином за три місяці країна втратила третину території і населення.
Дунайські фантоми
Того ж 1940 року, 25-26 жовтня, в Бухаресті відбувалися міжнародні консультації щодо режиму навігації на Дунаї за участі румунської делегації в рамках обговорення майбутніх домовленостей про судноплавство. Паралельно з цим радянська сторона без попередження здійснювала односторонні військові дії в дельті Дунаю, поетапно окупуючи румунські острови на Кілійському рукаві — зокрема Дінару Маре та Салангік, а згодом Тетару Маре, Тетару Мік і Майкан. У листопаді Антонеску доповіли, що радянські війська зайняли й острів Лімба — безпосередньо біля виходу Дунаю в Чорне море.
Попри територіальний крах і глибоку внутрішньополітичну кризу, румунський уряд до останнього намагався трактувати ці дії як локальні інциденти, які ще можна врегулювати дипломатично, сподіваючись на дію міжнародного права та авторитет Європейської дунайської комісії.
Зрештою Румунія вдалася до відчайдушного кроку, ставши на бік нацистської Німеччини в надії зупинити радянську експансію. Це рішення було не стільки ідеологічним вибором на користь фашизму, скільки спробою ревізії територіальних втрат, завданих СРСР. У червні 1941 року Румунія вступила у війну на боці Німеччини.
Цікавою іронією долі є той факт, що якраз цими днями 10-12 грудня року в Будапешті, у штаб-квартирі Дунайської комісії відбулася 104-та сесія, на якій ухвалили постанову «Про порушення Белградської конвенції 1948 року, викликане воєнними діями Російської Федерації», ініційовану Україною. До документа приєдналися Австрія, Німеччина, Хорватія, Молдова, Румунія та Словаччина — фактично всі європейські придунайські країни, окрім самої Росії (вона голосувала «проти») та Сербії (утрималася).
Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга привітав це рішення, наголосивши, що постанова передбачає створення реєстру збитків у регіоні Нижнього Дунаю, завданих російською агресією, а також систематичний збір даних про шкоду, яка перешкоджає вільному і безпечному судноплавству. За його словами, це «ще одна дипломатична перемога України в одній з найстаріших міжнародних організацій».
Саме так було в жовтні 1940-го, коли румунська делегація обговорювала юридичні деталі на конференції в Бухаресті, а радянські катери тим часом висаджували десант на румунські острови. Румунські дипломати готували ноти протесту, посилалися на міжнародні договори, апелювали до Європейської дунайської комісії, поки острови один за одним переходили під контроль СРСР, і ніхто із «великих держав» не був готовий до реальних кроків.
Румунський уряд продовжував вірити в силу права і домовленостей — аж доки у лютому 1948-го не мусив підписати капітуляцію, оформивши анексію як «добровільну передачу заради дружби». Тоді, після поразки Німеччини, Румунія опинилася у повній залежності від СРСР й змушена була підписати з Москвою протокол про «уточнення проходження лінії державного кордону», офіційно передавши Радянському Союзу п’ять островів на дунайському рукаві Кілія.
Тогочасний прем’єр-міністр Румунії Петру Гроза, комуніст, що прийшов до влади за підтримки Кремля, заявив тоді, що «занепад дружби між Румунією та СРСР становить набагато більшу стратегічну небезпеку для існування румунської держави, ніж будь-які територіальні чи економічні втрати. Румунський народ зацікавлений передусім у збереженні та зміцненні цієї дружби з великою радянською державою. Радянський Союз має об’єктивну потребу в цих островах, щоб мати технічну і стратегічну можливість тримати під ефективним контролем усі гирла Дунаю».
Позиція Гроза якнайкраще ілюструє фінальний акт трагедії держави, яка систематично недооцінювала радянську загрозу в 1940–1948 роках. Кожен крок радянського просування здавався Бухаресту «локальним інцидентом», «тимчасовою провокацією», «предметом для переговорів», аж поки не настав момент, коли єдиним вибором лишилася безумовна капітуляція, прикрашена риторикою про «дружбу».
Румунія, Україна і Дельта
Коли у 1940-му СРСР тиснув на Румунію, маневруючи кордоном і контролем над дунайськими рукавами та островами дельти, Україна вже була окупована й існувала лише як адміністративна одиниця в складі Союзу, фактично, як інструмент, через який Москва проектувала свою імперську силу.
Фундаментальна зміна, яку Москва не прийняла й досі, сталася у 1991 році: 24 серпня Україна проголосила незалежність і стала суб’єктом міжнародного права. Вона перейшла з категорії «інструментів імперської політики» до категорії «мішеней» цієї політики, зокрема і в Придунав’ї.
На початку червня 1997 року Україна і Румунія підписали в Констанці Договір про добросусідство та співробітництво, який закріпив принципи територіальної цілісності та непорушності кордонів між двома державами.
У румунській політичній думці цей договір означав більше, ніж протокольну «нормалізацію»: Румунія, як держава, яка сама пережила втрату Північної Буковини, Герци та Південної Бессарабії, визнавала непорушність кордонів, встановлених результатами Другої світової війни й пострадянську реальність, у якій контроль за критичними вузлами Дельти Дунаю відійшли Україні. Окремим нервом залишався континентальний шельф навколо острова Зміїний, однак на відміну від імперської практики силового тиску, Україна і Румунія врегулювали суперечку цивілізовано — рішенням Міжнародного суду ООН у 2009 році.
Для України це означало не лише нові можливості економічного розвитку, а й нову роль: держава, яка отримала контроль над власним виходом до моря і над дунайськими артеріями, неминуче ставала мішенню російського ревізіонізму. Особливо виразно це проявилося після 2014 року, а від 2022-го — вже у формі повномасштабної війни: блокування і системний тиск на одеські порти зробили українську дунайську інфраструктуру однією з критичних експортних артерій — і, відповідно, стратегічною ціллю Росії.
Сам підхід повторюється структурно: боротьба не лише за територію, а за контроль над водними шляхами, вузлами навігації, «кисневими трубками» економіки. У 1940-х СРСР пробував здобути важелі на Дунаї через кордон і острови; сьогодні Росія прагне того самого ефекту щодо України — позбавити незалежну державу контролю над власним виходом до моря та зробити її економічно вразливою і політично приреченою.
Недооцінені загрози на «відстані руки»
Саме тут підходимо до флангових загроз, у вторинності яких на тлі великої війни переконують Україну різні діячі. За інформацією Головного управління розвідки Міністерства оборони України, напередодні нової хвилі обстрілів Одещини, Росія активізувала роботу у придністровському анклаві: зокрема, українська розвідка попереджала про мобілізацію місцевих резервістів, яких почали викликати у військові структури, про розгортання дронового виробництва та створенні навчальних центрів для підготовки операторів БпЛА.
Міністр оборони Молдови Анатолій Носатий назвав цю інформацію перебільшенням.«Повідомлення про масштабну мобілізацію в Придністров’ї, що з’являються в деяких медіа, є значним перебільшенням. Ми уважно моніторимо ситуацію і на сьогодні не бачимо жодних ознак масового призову в цьому регіоні», — сказав він.
Спікер молдовського парламенту Ігор Гросу також назвав попередження ГУР перебільшенням й це при тому, що про ряд безпрецендентних епізодів з боку придністровської території були відомі задовго і без розвідувальних оцінок. Як наприклад, проникнення шпигунських елементів з «ПМР» на територію Одещини, дронові курси, про відкриття яких повідомили самі ж придністровці ще у 2023 році, не кажучи вже про провокації на початку повномасштабного вторгнення.
Відстань від Тирасполя до мосту через Дністер біля Маяків — 30 кілометрів. Це відстань, на якій диверсійні групи можуть діяти фактично в режимі «туристичного рейду». І саме на цій відстані розташована єдина після закриття мосту через Затоку автодорога між Одесою і Буджаком — регіоном, ключовим для функціонування української частини дельти Дунаю.
Позиція України часом нагадує румунську траєкторію 1940-х років через хронічну недооцінку потенціалу Придністров’я. Під час Мюнхенської безпекової конференції у лютому минулого року президент України Володимир Зеленський, відповідаючи на запитання LB.ua, заявив, що до повномасштабного вторгнення в підконтрольному Росії Придністров’ї перебувало «п’ять з половиною чи шість тисяч російських військових», тоді як зараз їх значно менше. За його словами, значну частину цього контингенту перекинули на основні фронти — найімовірніше, військово-транспортною авіацією через Кишинів, оскільки інших маршрутів у Росії фактично немає.
Водночас, окрім безпосередньо російських військових, Придністров’я має власні де-факто силові структури — «армію», «міністерство внутрішніх справ», «міністерство національної безпеки» тощо. Тобто, як мінімум, парамілітарних формувань, які за потреби можуть бути швидко переорієнтовані на виконання спеціальних завдань, у регіоні більш ніж достатньо.
І такі недалекоглядні оцінки української влади дуже подібні до тих надій, які плекало румунські керівники в той час, як радянські катери висаджували десант на дунайських островах: «це поодинокі локальні інциденти», «триває дипломатичне врегулювання», «масштабної загрози немає», «питання буде вирішене переговорами». А потім настав 1948 рік і Петру Гроза підписував капітуляцію, розповідаючи про «дружбу важливішу за острови». Тож недооцінка локальних флангових загроз, що видаються незначними на тлі великої геополітичної драми можуть вести до катастрофи.
Гагаузька база дестабілізації
Якщо Придністров’я — це хоча б псевдодержавне утворення з місцевими силовими структурами, про які існує бодай якась обмежена інформацію, то Гагаузія становить інший тип загрози. Автономне територіальне утворення Гагауз Єрі у складі Республіки Молдова — це менше 5% населення країни, але може бути значно більшою проблемою для національної безпеки, як України, так і для тієї ж Молдови і, що важливо, воно межує з Одеською областю безпосередньо: села двох країн буквально переходять одне в одне. Й про те, що реально відбувається на цій автономній території, ми знаємо ще менше, ніж про закриту «ПМР».
Президентка Молдови Майя Санду в інтерв’ю австрійській газеті Der Standard у липні 2025 року охарактеризувала ситуацію наступним чином: «Ми зробимо абсолютно все, щоб Росія не контролювала Молдову і не використала нашу територію як плацдарм для агресії проти України чи країн ЄС. Незаконне фінансування політичних партій через приховані канали — один із ключових методів Москви для підриву нашої демократії. Пряме втручання в справи автономних регіонів, особливо Придністров’я і Гагаузії, через створення паралельних структур впливу — це інший, не менш небезпечний метод гібридної агресії проти суверенітету Молдови».
Принципова відмінність Гагаузії від Придністров’я, що робить цей регіон потенційно навіть більш непередбачуваним, полягає в юридичному статусі. Гагаузія — не самопроголошена «республіка» з власною армією та «МДБ». Гагаузія — офіційна автономія, її населення голосує на загальнонаціональних виборах, формально підпорядковується конституції та законам Республіки Молдова. На території Гагаузії немає російських військових баз чи контингентів (принаймні відкрито), немає навіть фіктивної «незалежності», яку має Придністров’я з 1992 року.
Саме ця юридична визначеність і відсутність контролю з боку Кишинева, робить Гагаузію плацдармом «невизначених» загроз. Москва в останні роки фактично вільно фінансувала політичні партії, громадські організації, медіа в автономії — і все це залишається у «сірій зоні», яку неможливо однозначно трактувати як провокацію чи агресію.
Регіон безпосередньо межує з Одеською областю. Відстань від столиці Гагаузії, міста Комрат, до мосту в Маяках — близько 50 км. Від найближчих гагаузьких сіл до української території — нуль.
Румунія 1940 року, згідно з історичними джерелами, так само не володіла інформацією, що відбувається на окупованих СРСР територіях Бессарабії та Північної Буковини після анексії Радянським союзом. Бухарест покладався на припущення припущення. І ця інформаційна невизначеність, яку румунські політики трактували як «відсутність великої загрози», дозволила Москві методично реалізувати стратегію поглинання.
Кожен окремий крок Совєтів — окупація одного острова, потім другого, потім третього — здавався «невеликим інцидентом», що не варто розглядати як екзистенційну загрозу. А в сумі ці «невеликі інциденти» призвели до повної втрати суверенітету у 1948 році.
Заступник генсека ООН з гуманітарних питань Мартін Гріффітс у липні 2022 року, коли розпочалася повна блокада українських чорноморських портів, назвав ситуацію критичною: «Гирло Бистре судноплавного каналу Дунай-Чорне море — надзвичайно важливий, без жодного перебільшення життєво критичний транспортний канал, що може і повинен стати справжньою «дорогою життя» для країн, над якими нависла загроза голоду через порушення глобальних ланцюгів постачання продовольства». За період з липня 2022 до лютого 2024 через дунайські порти України щомісяця експортувалося по 2,2-2,3 млн тонн зерна.
І саме на цю «дорогу життя», на цей останній функціонуючий експортний шлях, замкнуті дві хронічно недооцінені флангові загрози. 30 км від Маяків до Тирасполя з його невідомою точно кількістю російських військ і виробництвом дронів на закритих заводах. Безпосередній кордон із Гагаузією, де вплив Росії, як задокументовано, зростає.
Дві зони фундаментальної невизначеності, де ми не знаємо реальних масштабів російської присутності, планів і потенціалу диверсій чи навіть локальних нападів. Але звідки будь-якої миті можуть виникнути нові загрози, що матеріалізуються раптово, як російський дрон над мостом в Маяках 18 грудня.