Барсік, 24
Мій позивний Барсік. Колись у мене був улюблений кіт Барсік. І на нього собаки напали. Трагедія сталася, бо їх більше було. Але він не тікав, а почав боротися.
Сам я з Києва. На двох СТО працював. Я механік — любитель машини покрутити. З 2020-го до 2022-го був на строковій службі. Служив спочатку в Києві, потім перевели до Кривого Рогу.
У Києві була частина з ОГП — охорони громадського порядку, а у Кривому Розі — вогневий батальйон. Мені залишався тиждень до демобілізації — і почалося повномасштабне вторгнення.
У перші місяці ми стояли на блокпостах на Дніпропетровщині. Коли розпочався Херсонський контрнаступ, почали вже залучати нас на допомогу ЗСУ. Я був кулеметником: спочатку з РПК [ручний кулемет Калашникова], потім доріс до ПКМ [кулемет Калашникова модернізований].
Я люблю ігри, шутери, тому не дуже хвилювався. Психологічно спочатку було страшно, але згодом організм звикає. Переживав, коли їхав на броні, бо в техніці тебе могли почути або змалювати й почати розбирати. А потім, коли нас висадили і ми розпочали операцію — населений пункт за населеним пунктом зачищали, уже не так страшно було.
Найбільше запам'ятався колектив, який уже розпався давно. Тоді ми могли повеселитися, піти в червону зону, де росіяни, повоювати з ними, надурити їх, зробити шах і мат. Нині так уже не зробиш. І раніше богами війни були арта й міномет. А зараз подекуди ефективніші дрони й ударні безпілотники.
Після Херсонського контрнаступу нас відправили на відновлення, потім за кордон навчатися. І у 2023-му, коли вже приїхали після навчання, ми стали «Хартією».
Далі була Серебрянка. Там ще напружено було тим, що це ліс. Як усі казали: «Зашел в лес и исчез». Або: «Зашел с ножками, вышел без». На Херсонському напрямку були бої в населених пунктах, ми могли сховатися в будівлі чи льоху, а тут уже природа — тільки копати.
У Серебрянці один раз побув на позиції, далі нас вивели — зробили з нашого взводу штурмову групу. Нас залучали до інших напрямків на допомогу.
Терни — мабуть, найстрашніше місце, де я був. Атмосфера жахлива, розруха. Найстрашніше було доїхати — тоді ще не було особливо дронів, але було багато КАБів, «Градів», фосфорів.
Броню добре чути здалеку. Ми на позиціях чули її вже за 20–25 кілометрів. Зрозуміло, якщо ми чуємо, то й противник теж. Було важливо, щоб нас вчасно змінили або підвезли БК, бо лягав КАБ за КАБом.
На карті вказано, що там посадки й ліс. А фактично вже самі стручки залишилися і моторошно, як у горорах, особливо вночі. І ти просто сидиш і думаєш: «Скоріше б це все закінчилося».
Гра і реальна війна сильно схожі. Я більше уявляю, що це все неможливо. Хоча це реально, бо я лежав у окопі з напарником. Вилазиш з окопу, з бліндажа розбитого, а довкола мерці валяються. І я кажу: «Ми як у зомбі-апокаліпсисі. Зараз встануть, підуть нас їсти — відбиватимемося». Там багато трупів було — не лише наших, а й ворожих. Тоді ще були близькі бої в нас.
Потім нас вивели звідти назад до Серебрянки. А у травні 2024-го перекинули на Харківський напрямок. Уже почалися технологічні бої — постійно щось літає, FPV, скиди. Важко заходити і сидіти на позиціях.
Зараз я з БпЛА, на «Мавіку» літаю. Коли дрони тільки почали розвиватися, зацікавився, але розумів, що мало шансів перейти в цю сферу, тому розвивався як кулеметник. А потім уже була можливість і перейшов до БпЛА. По-перше, це зараз найактуальніше. По-друге, подобається грати: береш пультик і просто керуєш технологіями.
До цього я взагалі не був пов'язаний з БпЛА. Тижнів двох вистачає, щоб опанувати базові навички. А далі вже на практиці вчишся, на помилках. Розвідуємо, шукаємо і тримаємо їх у фокусі, щоб вони не зникли. На дронах близько двох місяців, може, більше. Я вже днів не рахую. Живу одним днем.
Напевно, більше складнощів відчув з переходом на БпЛА. Зрозуміло, піхота — це наша сила, але зараз найбільше п*здюлін отримують скоріше бепелеашники, бо і ми, і вороги не люблять «очей». Тому в пілотів і летить усе, що можливо. Звісно, є велика втома — психологічна й моральна. Найбільше бракує часу на себе. Встаєш і розумієш — на тебе чекає те саме. Відпустки 15 днів, ніби і встигаєш відпочити, а ніби й ні.
Намагаюся розвиватися, бо життя одне в нас. Подорожувати, дивитися, як люди живуть, як усе влаштовано. Нещодавно в Одесі був, планую на Буковель і до Львова.
У відпустці радієш, що хоч додому приїхав. Тобто для мене відпустка — як день народження. Я вже навіть день народження не відзначаю. Просто галочку поставив: «На рік старішим став». У мене емоції на Новий рік зникли, вже коли я був на строковій службі. Просто дати змінилися. Уже немає нового новорічного вайбу, як було до повномасштабки.
За війну я став порожньою людиною. Особливо не відчуваю ані радості, ані суму. Страх у мене був, але я якось зміг його подолати. Зараз іноді буває тривожність. Наприклад, коли заходжу на позицію. Як я доїду? Як дійду? Радість приносить лише те, що я можу грати у відеоігри.
Мабуть, найстрашніше для мене бачити товаришів загиблими. Я вже багато товаришів втратив. Тяжко психологічно, тому і намагаюся тікати у віртуальне життя. Досі граю в шутери. Мені колись казали: «Тобі що, в житті цього мало?». А я кажу: «Мені в житті було достатньо. А в ігри йду через те, що в мене так голова відпочиває».
Я одружився у 18 років. Тяжко зараз дружині, працює з психологом, лікарями, бо здоров'я трохи погіршилося. Я з психологами не працюю — надто багато агресії. Вони мені кажуть: «Жалійся». А що мені розповісти? Що я мерців бачив купу?
Батьки виїхали за кордон через повномасштабку. Хотіли багато разів повернутися. Але я їм сказав: «Краще сидіть там. Так хоча б безпечніше, не чуєте тривоги щодня. А тут більше нервів уб’єте».
Я отримав [1 млн грн за програмою 18–24], коли вийшов закон, що колишні строковики також можуть отримати цю виплату. До цього купив квартиру на виплат. І після того, як отримав мільйон, одразу виплатив усе. Решту поки що відкладаю на «після війни».
За стільки років в армії ти настільки влився в цю систему, що розумієш: важко буде звикнути до «гражданки». Потрібно буде до року, щоб адаптуватися, і до сімейного життя також. Мабуть, піду перевчитися на механіка, бо вже багато чого забув. І знову спробую працювати у СТО.
Я у 2025-му сподівався, що війна закінчиться. Зараз 2026-й: ясно, що новини — таке собі, читати — більше нервів. Але підбадьорюю себе тим, що війна закінчиться — нарешті повернуся додому, до сім'ї. І вже буде в мене нове життя.
Рибак, 37
Мій позивний Рибак, бо рибалити люблю. Востаннє ловив щуку. Я в основному по хижаку. І особливо зимову риболовлю люблю.
Народився в Чернігівській області, але останні 10 років у Києві жив. Працював у меблевій компанії, клейовим обладнанням займався. Я знав, що рано чи пізно доведеться захищати країну. Коли почалася повномасштабна, пішов у військкомат — не взяли через проблеми зі здоров'ям.
Торік у травні прийшов час пройти ВЛК заново. Визнали придатним. Родичам завжди казав, що рано чи пізно піду — тобто вони були готові до цього, не відмовляли.
Ще як нас оформлювали у військкоматі, рекрутери з «Хартії» розповіли, що тут і як, мені сподобалося.
У серпні вже був у навчальному центрі. Навчання сподобалося — особливо хартійський КМБ. Найкориснішим було, як від дронів ховатися, що робити взагалі, коли почув, побачив безпілотник.
Домовленостей щодо посади в мене не було. Я хотів пройти БЗВП, а там що краще виходитиме — туди й піду. Поки що в піхоті, а далі подивимося. Тут у нас навчання щодня: медицина, стрільби, тактика. Постійно щось удосконалюєш.
22 серпня був перший вихід. 75 днів пробув на позиціях. Найважче зайти і вийти. Поки йшли, мандраж був. На позиції працювали: бліндаж розширяли, поглиблювали. Хлопці все розказали, показали. Найстресовіше, коли треба було виносити землю і весь час дрони в нас транзитом літали — але ж ти не знаєш, чи транзитом вони, і цей звук постійно.
Після того виходів не було. Ось готуюся, але поки що погоди немає. Коли сказали, що йдемо на новий вихід — годину-дві переосмислюєш. Спочатку обдумуєш, що треба взяти, якісь нерви є, а потім нормально.
Як Новий рік? Та ну як? Тут зібралися, купили олів'є, торт, чай. Посиділи до пів другої, всіх привітали і полягали спати.
Поки що не пошкодував, що мобілізувався. За пів року служби я став відповідальнішим. З цивільного життя найбільше не вистачає риболовлі. У мене робота така була, що чотири дні робочих, чотири вихідних. Я сідав у машину та їхав на два-три дні — з ночівлею, з наметом.
Плани? Повернутися до роботи. І завести родину нарешті. Дітей уже хочеться.
Гас, 33
Мій позивний Гас. Прикольно склалася абревіатура — прізвище, ім'я, по батькові.
Я з Кривого Рогу. У цивільному житті працював будівельником, з братом ремонтували будинки, квартири, офіси. У вільний час — музика, було три-чотири гурти. Альтернативний рок грали, а вже у 2022–2023-му — сатиричний постпанк.
Улітку 2024-го з братом старшим вирішили, що час і треба йти. Ще друга підбили, бо він сам боявся. Моніторили, цікавилися, де є забезпечення, по знайомих, хто що чув, щоб було адекватне ставлення до військовослужбовця — не через «йоб твою мать», а з розумінням.
Зупинилися на «Хартії». Подзвонив рекрутерам і сказав, що хочу долучитися саме до «Хартії». І брат також. Не шкодую, глобально мені все подобається.
БЗВП — безглузда втрата часу, здоров'я. Після БЗВП приїжджаєш на «хартійський» курс молодого бійця і такий: «О, а тут наче за людей тримають». Cержанти ставляться до тебе, як до друга. Це старший друг, з досвідом, підказує тобі, а не наказує, не тикає, що ти такий-сякий.
БЗВП убиває бажання, а КМБ, навпаки, надихає. Важко, безперечно, багато фізичного навантаження, за короткий термін треба багато чого усвідомити, набути і досягти. І ти зі шкіри лізеш.
Я від початку на БпЛА, весь час на Харківському напрямку. У перший вихід якось не було страху. В екіпажі були чотири людини, мене поставили п'ятим. Вони досвідчені, такі: «Не кіпішуй. Те, що ми робимо, виконуй так само». Просто був страх відповідальності — я боявся щось зламати, втратити дрон. Не знав, як ця система працювала, і був страх керування.
Коли перші втрати дронів були, сидиш і думаєш: «Оце я дебіл». Починаєш себе накручувати. Потім, після виходів, уже розумієш, як ця система працює. Тепер я знаю, що не все залежить від пілота: бувають технічні моменти, коли борти втомлюються, падають, перенавантажуються. Уже до цього починаєш легше ставитися і розумієш, коли є твоя провина, а коли технічна.
Упевненість у діях з’явилася за місяця півтора, що вже можу бути повноцінним пілотом. А впевненість у тому, що роблю все так, як треба, — місяців за три-чотири, з новим екіпажем. У нас був один найдосвідченіший пілот, і я був уже на другому місці. Розумів, що від мене залежить, як працюватиме позиція. І тоді вже, коли все це зробив, такий: «А я можу!».
На початку були «Мавіки», потім ми пересіли на «Аутели», зараз «Матріси». Зараз скидів не використовуємо, бо ворог не гуляє по полю, як на інших напрямках, — тобто тут треба більше шукати. Скиди були минулої зими, коли ми працювали в іншій смузі.
Запам’ятався перший ворог, якого я побачив через дрон, особисто знайшов. І перший, якого скидом убив. Тоді ти такий: «О, прикольно! Я корисний». І в тебе з'являється азарт шукати далі, навіть відпочинок відходить на другий план, аж дихання завмирає.
Мотивація за півтора року нікуди не ділася: вона якою була, такою і залишилася. Ціль одна — знищити, допомогти і бути корисним. Зараз я себе тут почуваю впевненим і розумію, що не другий номер, що зі мною інколи радяться, прислухаються до мене. Тобто на мене можна розраховувати.
Найстрашніше — коли ти чуєш, що з піхотою трапилося щось: когось затрьохсотили або задвохсотили. Воно трошки деморалізує — наче я недопрацьовую. Коли потім пояснюють, ти такий: «Усе логічно, це не моя вина». Але воно все одно десь тебе гризе.
Або коли є прямі влучання чи артобстріли і прилітає по укриттю або поблизу. Буває, що прилітає, пробиває бліндаж, і побратим такий: «Усе, нам п*здець». Шолом надяг, сів у куток і сидить. Ти йому пояснюєш логічно, що він навіть банально сидить не в тому кутку, де треба. І врешті це все переходить на жарти, на якийсь чорний гумор. Вдруге прилітає — і він такий: «Уже все нормально».
Можливо, трошки більше впевненим у війську став, ніж був у цивільному житті. Важко порівняти, бо там у тебе розв'язані руки і ти робиш те, що хочеш. Захотів — на одній роботі поробив, не захотів — пішов на іншу. А тут трошки інакше: ти обрав свій напрямок і в ньому рухаєшся, роками набуваєш свої знання. Щоб перейти на іншу посаду, тобі треба знову це все перекреслити, спуститися донизу й піднятися знову.
З цивільного життя тут, напевно, найбільше не вистачає свободи дій. На цивілці у вихідний ти такий: «Я сьогодні не хочу ні з ким розмовляти. Хочу жувати попкорн і дивитися фільм». Тут такого ти не зробиш, ти обмежений у діях. Навіть у вихідний якісь навчання, когось привезти, відвезти, щось хлопцям передати. І телефон вимикати не можна абсолютно.
Час на музику тут випадає дуже рідко. Минуло пів року, як я тут, і почав сумувати, бо чогось не вистачало. Замовив гітару, приїхала, раз на пів року три хвилинки пограю — оп, хорошо.
Батьки є, з братом тримаю зв'язок. Неодружений, дітей немає. Про плани на цивільне абсолютно не думаю. Я не знаю, що буде завтра. Не можу якісь мрії ставити на майбутнє. Живеш сьогоднішнім, сьогодні є — вже добре. Знаю лише, що за чотири дні я маю заступити на позицію, щоб поміняти хлопців.
Я не зовсім стежу, що відбувається на інших напрямках. У цивільному за цим усім стежив. А тут дивишся, лише що відбувається у тебе перед очима, а не на щось глобальне.
Якісь просто побажання є, думаєш навіть, не «коли закінчиться війна», а «буде час — поїду в Європу й відпочину» або «кудись на море хочу з'їздити». Такі маленькі дитячі мрії.
Космос, 30
Мій позивний Космос, дали на БЗВП.
Я з Харкова, працював на різних роботах, остання — будівництво. Прийшла повістка на пошту — і пішов у військкомат 1 березня 2025-го. Визнали придатним. Приїхали туди рекрутери, набирали людей. Я обрав «Хартію». Чув, бачив в інтернеті, знайомі тут були також, порадили, що гарна бригада. На КМБ гарно навчали. Стрільби, як на мене, найважливішим були. Топографія — теж те, що тут знадобилося.
У серпні я потрапив у сектор. Я в піхоті, помічник кулеметника. Гарна зброя. Взагалі ми вміємо володіти всією зброєю, що є в підрозділі, працювати з гранатометів, з усього, що в нас є.
За цей час два виходи було. У серпні перший, 33 дні. Найважче, звичайно, дістатися до позицій і вийти. Найбільше заважають дрони, це уповільнює рух. На самій позиції більш-менш спокійно.
Крайній вихід 60 днів тривав. Під час першого були гірші умови, менше місця, прикриття були погані. Але цього разу вже краще. На позиції все було терпимо. Більшу частину часу облаштовуємо її, вкопуємося глибше. Або робимо запасні виходи. Також побут організовуємо, їжу готуємо. Наземні дрони завозили провізію і «Вампіри» скидали — але буває, через погоду потрібно довго їх чекати.
Найближчими днями має бути вихід. Екіпіруємося, перевіряємо нашу броню, аптечку, закуповуємо продукти й усе, що буде потрібно на позиції. Термобілизну беремо, але особливо теплі речі ні, бо важко нести.
Після виходу відпускають додому, щоб відновитися, зі сім'єю побачитися. Батьки живуть у Харкові. Загалом усі друзі зараз теж воюють, тому нечасто бачимося.
Життя продовжується, нічого не дратує на цивілці — розділяю те, що на фронті, і те, що там. Не шкодую, що пішов за повісткою. Гарний колектив, командування теж адекватне.
З цивільного життя найбільше не вистачає, мабуть, комфортного сну. Буває, уночі потрібно поїхати або завантажити провізію хлопцям на броню чи НРК. Чотири-п'ять годин на добу сплю — це вже так, за звичкою.
Як повернуся додому, спочатку гарно відісплюся — тиждень або два. А далі, напевно, продовжуватиму ту саму діяльність, що була до армії. Буду в Харкові, мені в Харкові подобається. Ми патріоти нашого міста.
Тихий, 37
Мій позивний Тихий. Я такий по життю, якось більше в собі.
Народився на Кіровоградщині, жив у Кривому Розі. Працював у Пенсійному фонді.
У 2022-му поїхав у самооборону, але в армії не служив і такі, як я, їм тоді були не потрібні. Вирішив робити свою справу. У дружини питав: «Давай я мобілізуюся?». Воно в мені жило, але я настільки тиха людина, що не міг сам.
Увесь час мав справу з учасниками бойових дій. Людей з пораненням приймав, працював з людьми з інвалідністю I групи, виїзні прийоми робив. Щодня приходили хлопці з позицій і казали: «Чому ти тут, а не там?». І був трохи страх, що в них у голові. У цивільному житті ти це відчуваєш геть по-іншому. А коли ти це все відчув сам, розумієш, що вони, навпаки, беззахисні.
Якось я їхав до лежачої людини. Мені подзвонили: «З тебе зняли бронювання». Прийшов до керівника, питаю: «У чому річ?». Він каже: «Я нічого не міг зробити». Тоді я замислився, що все ж чоловік, маю захищати країну. І коли 9 липня зустрів представників ТЦК, не тікав. І ми поїхали.
У ТЦК я попросився в «Хартію», бо в мене побратим звідси був, добре відгукувався. Він воює з 2014-го. 9 липня, перед моїм БЗВП, він заїхав у навчальний центр «Хартії». Обійняв мене і сказав: «Військове життя — це не цивільне, ти маєш звикати до нього».
На БЗВП у нас був інтенсив, ми були в обороні, копали. І коли я потрапив на фронт, зрозумів, що інженерія, маскування, стрільба — це безперечно важливо. Тут воно допомагає.
Я в піхоті. Оскільки до цього працював з паперами, логічно, якби я був діловодом. Але зрозумів, що треба пройти всі етапи. Спробував себе стрільцем, 48 днів був на позиції. Туди йшов на адреналіні. Ми слухали небо, але реальної небезпеки не було.
Найскладніше перебувати там: ти постійно під дронами, не можеш на вулицю вийти. Коли була активність ворога і ти відчував, що, можливо, буде штурм. Коли лягаєш спати і не знаєш, чи завтра прокинешся, змінюєш своє бачення. Такі відчуття були в мене тоді. Але я впорався з ними.
Там ти постійно копаєш, щось робиш, маскуєш позицію, укріплюєшся. Щодо їжі — сухпайки були, рисова каша, гречана, макарони. Нам і цибулю, і моркву скидали з дронів. Ми і картоплю на горілках смажили. Економиш усе — і їжу, і воду. Я навіть додому приїхав, і це відчуття, коли все заощаджуєш, збереглося.
Після виходу я відчув себе в безпеці: тут не літають дрони, мінометка не б'є постійно, хоча вже автоматично слухаєш небо. Я вийшов, і мене психологи питають: «Як твій моральний стан?». Можливо, я готувався до гіршого, а гіршого не сталося. Тому нормально.
Хотілося побачити дружину і доньок — п’ять і 12 років. Командир сказав: «Давай завтра поїдеш», питаю: «Можна сьогодні?». І приїхав опівночі додому. Це було щастя. Меншу доньку я не будив.
Обіймали, цілували дружина, дитина. Казали: «Ти колешся». Не встиг поголитися. Кажу: «Нічого, зранку буду людиною». Дружині сказав: «Для мене важливо залишитися людиною». Не передати рідним емоцій, які там відчув.
Наступного дня я поїхав на роботу в Пенсійний фонд. Поки їхав, всередині все колотилося. Вони мене дуже підтримують, хвилюються за мене, ми постійно на зв'язку.
Зараз у мене ротація, мені треба допомогти побратимам — замінити їх. Турбує, що зараз хлопці там і їх не поміняли. Я вже побув удома, відпочив, а їм через обставини потрібно було залишитися.
У мене друзями раніше були мої діти, а зараз мої побратими, за яких я так само хвилююся, як і вони за мене.
Чекаю наступний вихід, готуюся. Склав рюкзак. Найнеобхідніше — це вода, серветки, скотч армований, білизна, ліхтарик, ножик. Аптечка само собою, пачка горішків, шоколадка. Щодо теплого одягу — взяв термуху і все. Коли йдеш пішки, стараєшся, щоб рюкзак був якнайменшим.
На війні я став сильнішим. Можу сказати «ні», став рішучішим. Раніше я був наполегливим, але витримки трохи не вистачало. А зараз, коли ти це проходиш… Коли я був у перукарні, мені сказали: «Ти не змінився, але очі в тебе постарішали».
Мрія — щоб закінчилася війна. Те, що в мене є, в мене і так є: моя сім'я, мій тил. Коли люди помирають — це найгірше.
Після демобілізації піду знову працювати в Пенсійний фонд. Мене там чекають, місце для мене там є.
Дружина мені такий випадок розповіла. Прийшли вони на дитячий майданчик, моя донька гралася там, підійшла до дівчинки і питає: «Де твій тато?». Та їй: «Мій на роботі». А моя донька їй: «А мій тато захищає Україну. Я так за ним сумую». Та дівчинка підходить, обіймає їй і каже: «Твій тато повернеться».
І ще один випадок. Я виходжу з позиції, дружині телефоную. А вона каже: «Уяви, сьогодні вранці йшли в дитсадок, а донька каже: “Я так хочу, щоб мене тато повів у дитсадок”». І за два дні я веду її в дитсадок. Коли ти там — воно тебе тримає. Діти.
До 7 лютого історії з проєкту «Особовий склад» можна переглянути в галереї Генріха Семирадського в Харкові в межах фотовиставки «Хартія: Спека. 11 поглядів на війну». Після цього виставка вирушить до Львова та Києва.