«По рації нам сказали: “Тримайтеся!”»
До повномасштабної війни Антон працював на будівництві. Звик до важкої фізичної роботи. З народженням другої дитини вирішили з дружиною, що хочуть більшої стабільності. Тому він улаштувався до місцевого підприємця токарем. Згодом керівник відправив його у відрядження до Африки на три місяці. Через пів року після повернення почалася повномасштабна війна.
Антон став на захист країни у 2022 році. Спочатку допомагав у Василькові як доброволець, згодом пішов до військкомату й потрапив у 25 повітрянодесантну бригаду. Каже, всі добре розуміли, куди йдуть, ризик усвідомлювали.
Згодом підрозділ відправили вчитися до Англії. Після — на Луганський напрямок.
«Нас ганяли серйозно, відпочинку майже не було. Був хороший колектив. Могли говорити на будь-які теми, знали один про одного майже все». Це, каже Антон, мало значення пізніше. «Коли доводилося евакуювати хлопців, іноді вже загиблих, я знав, кому дзвонити, знав їхні родини. Іноді рідні казали різне: чому він, а не я? Але я знав, що зробив усе, що міг».
Тривалі бойові виходи виснажували: на позиціях доводилося проводити понад місяць, іноді по два тижні без провізії. Виручала розбита польова кухня ворога в сірій зоні. Група намагалася використати будь-яку можливість і забирала їжу, яка там залишилася.
Під час виходу біля Кремінної Антон отримав контузію, його евакуювали, але вже зранку повернули на позиції, де він тимчасово очолив штурмову групу. Десять днів Антон провів на новій позиції, підтримував зв’язок, коригував роботу. «Одного дня почули техніку. Потім наступного — чути, що вона десь рухається, накопичується. Ми доповідали про це, але чули, що дістати по ній нічим. Наступного ранку чуємо, що техніка їде на нас. По рації нам сказали: “Тримайтеся!”».
На позицію ішов танк, за ним дві БМП з десантом. Бій тривав приблизно дві години. Хлопців на позиції було четверо. Антон отримав перше поранення в ногу, наклав турнікет. За цей час бліндаж закидали гранатами, одна вибухнула за півтора метра, поранивши другу ногу. Далі ще гранати — уламок влучив у обличчя, почалася сильна кровотеча.
Антон доповів по рації про свій стан: поранення голови й обох ніг, шанси вийти живим невеликі. Попросив повідомити дружині, що він 200-й, аби не думала, що зниклий безвісти.
Після цього розбив рації, щоб не дісталися ворогу. Залишалися два автомати — трофейний Калашников і штатний. «Свій я зарядив і поставив на одиночний під голову. Трофейний зарядив, поставив на чергу і направив на вхід у бліндаж».
Антон думав, що залишився сам. У полон не збирався. Коли росіяни знову накидали гранат, у сусідню позицію теж залетіла — звідти вийшов побратим.
Крикнув росіянам, що живий. Подивився на Антона у бліндажі: «Тут ще один».
Антону наказали вийти з бліндажа: «Кажу, що не можу — поранення двох ніг і голови. Сказали: “Виповзай”».
Один солдат наставив на Антона автомат: «До мене не повзи — застрелю». Інший: «Повзи до мене. Я хочу додому. Виведу вас, будете жити».
Пізніше Антон дізнався, що за полоненого їм дають десять днів відпустки, тому той росіянин так вчинив: «До того моменту я встиг убити чотирьох їхніх. Ще один був тяжко поранений після моєї гранати. Його тягнули на ношах через поле. За нами приїхав транспорт». Так Антона взяли у полон. Було 30 березня 2023 року.
«Або ти, або тебе — інакше не виживеш»
Полонених привезли до Червонопопівки (район Кремінної на Луганщині) і спустили в підвал, де був пункт медевакуації для поранених.
Спочатку допомогу надавали своїм — Антон нарахував близько 31 пораненого, багато тяжких.
Полонених розмістили окремо. До одного підійшов майор, приставив пістолет до голови, хотів застрелити, але медик зупинив його. Усім наказали залишати зброю та бронежилети перед входом.
Медики обробили й перемотали рани Антону й іншим військовим. «Зняли турнікет, який я сам накладав. Вони навіть не розуміли, як користуватися. Один медик попросив показати, як працює, бо вони звикли до старих радянських джгутів».
Увечері приїхали інші військові, одягли полоненим мішки на голови і забрали. Їх привезли до будівлі, схожої на школу, з підвалом, розмістили по різних кімнатах.
Там почалися допити. «Спочатку нас поїли водою, мабуть, з наркотичними речовинами, після якої ставало дуже погано. Крутило, трясло, було відчуття, ніби організм відмовляє. Особливо враховуючи, що я й так втратив дуже багато крові». Так тривало два дні.
Антон пригадує, що спочатку поводився виклично. «У мене був жетон — дружина подарувала. Там вигравірувана її фотографія і дітей. Коли вони його зняли, питають: “Це твоя сім’я?”, кажу: “Так”. — “Красива в тебе сім’я. Ти якого чорта сюди прийшов?” — “Це не я сюди прийшов. Це ви сюди прийшли. Якого біса?”. За ці слова не раз отримав».
Перший сильний удар — рукояткою пістолета по голові. Коли росіяни підняли мішок і побачили його обличчя в крові, із заплилим оком, удари по голові припинили, але били по тулубу, руках, підпалювали шкіру. Ще жорстокіше взялися, коли помітили у військовому квитку першу спеціальність — стрілець-снайпер. Антон пояснював: «На війні всі стріляють. Або ти, або тебе — інакше не виживеш». Потім один підняв мішок і сказав: «Тобі пощастило, що в тебе немає ока. Я тобі все одно вирізав би».
Їжу, каже, давали рідко — здебільшого тушонку, але через поранення на обличчі смаку Антон майже не відчував. Після приблизно чотирьох днів таких допитів полонених відправили далі.
«Вам дають прострочені ліки»
Їх посадили в машину і відвезли в луганську комендатуру. Один наглядач показав на Антона: «Оцей — небезпечний тип». На допитах тримали кілька годин.
Оскільки хлопці були поранені, їх перевезли в стабілізаційний пункт у Кремінній, де перебували цивільні. Полонених перевдягли, щоб ніхто не бачив їхніх поранень, змусили зайти в капличку помолитися. Після цього завели на перев’язку, рани на ногах, руках і голові чистили без наркозу, перемотали: «Ми нічого не можемо зробити».
Антон почув розмову цивільної жінки. Вона сказала, що її корова підірвалася на міні. Тому просила: «Дайте мені їх. Нехай город розмінують».
Коли перевезли до луганської лікарні, обстежили, зробили рентген. Виявилось, що одна нога в Антона зламана. «Лікар сказав: “Я не розумію, як ти взагалі ходиш”. — “Варіантів немає — як можу, так і ходжу”, — кажу».
Його залишили в окремій палаті для військовополонених під замком і охороною. Лікарі спочатку обходили звичайних пацієнтів, а потім його. Прооперували ноги: зашили рани і наклали гіпс на зламану.
Медсестри навідувалися двічі на день — давали ліки, робили перев’язки. «Одна санітарка сказала: “Вам дають просрочку. Може навіть не діяти”». Деякі медики намагалися допомагати — залишали бинти чи знеболювальні, коли охоронець відвертався. Багато хто вже побачив «русский мир», і він їм не подобається.
Через деякий час хірург сказав, що не може оперувати голову Антона: «Я з таким не стикався». Тому пообіцяв домовитися про переведення до іншої лікарні. Повезли до неї під конвоєм у швидкій.
Там персонал не знав, що Антон військовополонений — був у цивільному. Медперсонал ставився більш-менш. Йому подарували старі милиці. Під час операції вирізали нижню повіку та саме око.
Давали перловку, пшеничну, манну кашу, інколи макарони, кисіль, щі та хліб. Видавали цигарки — по дві на день: «Пам’ятаю, одного разу якась жінка привезла передачку, сказала, що від якогось благодійного фонду. Там був чай, цукерки, дві палки ковбаси і вермішель швидкого приготування. Ми попросили в охоронців ножа, дізналися, скільки всього полонених у палатах, порізали ковбасу на маленькі шматки, щоб кожному дісталося хоча б по два».
Після цього їх ще раз повернули в першу лікарню. Там зняли шви, пов’язки, кого виписували — приїжджали з комендатури і забирали по одному.
«Деяких полонених здавали в оренду цивільним»
Після лікарні полонених привезли знову на комендатуру в Луганську. Там у підвалі були клітки, в яких і тримали. Виводили в туалет лише вранці та ввечері, інколи дозволяли покурити. Хто більш-менш здоровий, тих возили на роботи. «Ще були зйомки. Робили постановочні відео. Хлопцям видавали нову українську форму. Ганяли по болоту, мастилу — і знімали, ніби українські військові самі здаються в полон».
Інколи виводили на двір прибирати. У кімнаті, де тримали людей, було тісно й важко дихати.
Декого навіть здавали в оренду цивільним: прибирали сміття, рубали дерева, лагодили автомобілі. Сильніших відправляли вантажити покришки або переносити предмети на полігонах.
У комендатурі він пробув приблизно місяць. Тоді перевезли до Краснодона — так званої душегубки. «Більшість хлопців щойно з госпіталів, ще не одужали. Мені тоді сказали, що через те, що я без ока, постараються поставити мене першим на обмін», — згадує Антон.
Полонених змусили будувати табір: мили, підмітали, фарбували, збивали нари. «Я навіть з одним оком працював зварювальником — варив ґрати на двері в кімнаті».
Жили спочатку в маленькій кімнаті, потім підготували більшу, де розмістили близько 70 людей. «На стінах були старі написи й дати: 2015, 2017, назви міст — Запоріжжя, Дніпро. Мабуть, тут раніше теж тримали полонених».
У кімнаті, де облаштували курилку, Антон побачив сліди розстрілу: «Стіни були у крові, сліди від куль. Написи: “Боже, сохрани…”, “Йде шостий день голодовки…”».
Меддопомоги спочатку не було. Антон надавав її собі сам: бинти й мазі отримав ще в лікарні: «Навіть дали маленьке дзеркальце, щоб робити перев’язки на обличчі. Потім просив охоронців купити левомеколь, вони декілька разів купували за свої гроші».
Їжу спершу готував полонений з помічником, потім привозили термоси з польової кухні. Їли по черзі, у пришвидшеному режимі: «Нас виводили, і ми мали три-чотири хвилини, щоб поїсти. Готували пюре, каші, як на польовій кухні».
Згодом полонених повернули в Луганськ, утім в іншу комендатуру. Там приймав начальник, який розмовляв українською: «Я колишній учитель історії України, ще з тих часів, коли тут була Україна, а не “Луганська народна республіка”». Він по одному заводив полонених у кабінет, уточнював, хто це, з якої бригади, скільки років. Через три-чотири дні перевезли до Луганського СІЗО.
«Зараз вколемо сироватку правди»
У Луганському СІЗО полонені пробули приблизно місяць. «Сказати, що там нас сильно чіпали — то ні. Але коли ми просили закурити чи ще щось, могли вивести і трохи “дати”. А на допитах іноді й напильником по зубах».
Особливо жорстокими були «процедури» з ТАП-57. «ТАП-57 — це фактично електрофорез, як я зараз його називаю. Це польовий телефон, у народі «тапік». Коли я повернувся, жартував: “Був у санаторії — процедури, електрофорез, усе, як треба”. А насправді чотири години сидів на тому тапіку».
Псевдожурналісти змушували знімати постановочні відео. Навіть дали текст, який потрібно було розповісти своїми словами. «У них була гра “вірю — не вірю”. Крутять тапіком і питають у «журналіста»: “Ти йому віриш?” — “Вірю”. А ФСБшник поруч: “А я не вірю” — і починає крутити. Отак я чотири години й просидів».
У деяких полонених були інші «процедури»: їм казали, що зараз подзвонять Буданову чи Зеленському, підключали той апарат і дивилися, чи «йдуть гудки». Дехто навіть думав, каже Антон, що «дозвониться».
«Коли заходили до кімнати на “душогубці”, там лежав пеньок, на ньому кетчуп, поруч сокири, дубинки, все заляпане. Стояли ампули. Я знав, що це вітамін B12, бо він червоний. А вони казали: “Дивись, зараз ми тобі вколемо сироватку правди”», — розповідає Антон.
Після місяця в Луганському СІЗО полонених перевезли до 38-ї колонії у Свердловську, зараз відома як ІК-5. Там Антон пробув до обміну.
«У колонії майже не били, якщо поводився “нормально”. Начальник одного разу сказав: “У мене син воює. І я не хочу, щоб з ним поводилися так, як тут можна поводитися з вами”», — згадує Антон.
Охоронці були незадоволені і хотіли карати полонених, але не завжди могли. Під час обшуків, коли приїжджав спецназ, траплялися інциденти. «Одного разу знайшли у хлопця тризуб, прапор УПА і вірш Шевченка. Начальник зміни вдарив його кілька разів. Але коли начальник колонії про це дізнався, того відправили служити на вишку — на периметр».
У бараках було приблизно 120–150 людей. Бараки довгі, метрів по п’ятдесят, з великими та меншими кімнатами. «Я працював майже щодня з шостої ранку до дев’ятої вечора. Вихідних майже не було — лише на Великдень і Новий рік».
Робота фізично важка: носити сміття, возити тачки, тягати непотріб. На промзоні платили трьома цигарками на день.
Єдиний плюс — щоденна можливість помитися: «Для мене це було важливо, бо через поранення на ногах постійні запалення, їх треба було мити. А в бараках води часто просто не вистачало».
Медична допомога була обмеженою. «У бараці був хтось, хто записував температуру, хто хворий. Була санчастину, на яку потрібно було записуватися. Я раз прийшов — сказали: “На тебе нічого нема — ні бинтів, ні мазі”. Другого разу прийшов із запаленням на обличчі — відмовили».
Обробляв рани завдяки допомозі іншого вʼязня: «Йому висилали посилками мазі, бинти і вологі серветки, він давав мені, і я весь час обробляв рани».
Потім почалася серія етапів для інших полонених: «На зоні було 65 робочих людей. Інших вивезли: Уфа, Новосибірськ, Орськ. А я, пощастило, поїхав на обмін».
«Готувалися до найгіршого — навіть жартували про Магадан»
Антон і побратими здогадувалися, що готують обмін: «Нас викликали до штабу ФСБ підтверджувати особу. Коли по 10–20 людей, ми приблизно розуміли, що має бути обмін».
Деякі полонені потрапляли до списку тяжко поранених. Там був і Антон: «Обмін довгий. Дві доби маринували. Спекотно. Садили в автозаки, перевіряли на заборонені предмети, дали новий одяг, сухпайки».
Начальник колонії побажав успіху, але ніхто прямо не казав, що це обмін. «Ми не знали, куди їдемо. Готувалися до найгіршого, жартували, що нас везуть на Магадан».
Полонених привезли до Ростова-на-Дону, де тримали близько 12 годин з іншими групами на бетонній підлозі, у холоді. «Я не їв нічого, бо не знав, що чекає, і не було туалету». Їсти почав лише після прибуття в Білорусь, коли розв’язали і дали пакети з їжею й водою.
«Через відсутність фахівців почав шукати лікування сам»
Привезли до України 10 червня 2025 року, колона рушила через Чернігів. «Спочатку ми отримали наші прапори. Представник моєї області навіть зателефонував дружині. Хоча її попередили, що я, швидше за все, буду на обміні, вона подумала, що це черговий обман, і не поїхала на зустріч».
Потім їм видали речі й телефони. Медики оглянули, зафіксували поранення. Розвезли автобусами по різних напрямках. Антон спершу поїхав під Вінницю — зробили знімки, КТ, полікували зуби. Пробув близько місяця. Лікарі шукали можливості подальшого лікування і порадили їхати до Львова — там прооперували за участю британського медика. Перевели до Трускавця для післяопераційної реабілітації. Через два тижні отримав 30-денну відпустку.
Після цього знову приїхав до Львова на лікування і тимчасове протезування ока: «Протез був малого розміру і не тримався, бо нема нижньої повіки. Два рази дитина знаходила його вдома». Коли Антон приїхав на призначену дату для наступного етапу лікування, британського хірурга вже не було. Місцевий лікар запропонував перенести, бо ж «нема спеціаліста».
Через місяць знову приїзд і знову відмова: «Шукайте інше місце, ми вам нічим не допоможемо».
Паралельно у Львові пообіцяли включити до списків американської програми Face to Face — команди реконструктивних хірургів, яка приїжджає до України на складні кейси, з якими українська система не справляється. У місію Антон так і не потрапив.
Через брак фахівців й обладнання у львівській лікарні Антон вирішив шукати допомогу самостійно. Звертався до клінік у Одесі, потім до лікарів, які працювали з ветеранами. В Одесі він здав усі аналізи, йому сказали: «Будемо вирішувати» — і зрештою відмовили.
У Вінниці також відмовили, бо, мовляв, травма «давня, з 2023 року».
У Київському центрі терапії та мікрохірургії ока лікар оглянув, погодився оперувати. Через півтора місяця повідомив, що в лікарні немає загального наркозу, а в приватну клініку його як діючого військовослужбовця везти не дозволяють.
Той самий лікар дав контакт ЛОРа з Київської обласної лікарні № 2, де консиліум вирішив, що спробує — був досвід з подібними випадками.
Офтальмолог підготував план операції, скерував до щелепно-лицевого хірурга. «Спочатку треба було зробити операцію в ЛОРа, щоб видалити металеві уламки та кісткові частини. Реабілітація після цього втручання була нескладною. Узяв відпустку на три місяці після звільнення з полону, щоб усе загоїлося перед наступними процедурами».
Продовжив підготовку до реконструктивної операції. «Я звернувся до лікаря в лютому, а з січня вже активно планував подальше лікування». На початку березня знову приїхав на КТ, щоб перевірити, чи загоїлися рани.
Лікар підтвердив, що проблем по ЛОРу вже немає і можна переходити до наступного етапу. Операцію провели 10 квітня.
Операція була індивідуальною, під анатомічні особливості Антона. «Інститут розробив систему тримання кісток, які взяли з черепа. Система забезпечить правильне зрощення», — пояснює чоловік. Тримач виготовили на 3D-принтері, без титанових пластин під оком, щоб не пошкодити тканину, якої й так майже немає.
За відновленням Антона слідкує офтальмолог, який реконструюватиме нижню повіку й замовить відповідний очний протез.
Попри все це, Антон не списався зі служби. Після ВЛК йому майже гарантовано винесли б непридатність до служби у ДШВ — через звільнення з полону й інвалідність. Запропонували б перевести в мотопіхоту чи тилові структури. Та він лікувався не для того, щоб піти з війська. А щоб повернутися до своїх — до побратимів з 95-ї, з якими пройшов полон і з якими хоче залишитися.
Зараз Антон продовжує службу на Покровському напрямку.
Історія Антона не поодинокий випадок. Вона підсвічує системну проблему: в Україні досі немає чіткого маршруту пацієнта для військових і цивільних зі складними комбінованими пораненнями.
Жоден ЛОР, жоден хірург загальної практики не прооперує людину з відсутньою нижньою повікою та потребою пересадки кістки з черепа — для цього потрібна мультидисциплінарна команда.
І знайти її пацієнт повинен сам.
LB.ua працює над окремим аналітичним матеріалом про те, як побудована ця система і де пацієнтам шукати кінці. Ми розкажемо про це найближчим часом.