Концептуальним каркасом виставки «Як це зроблено?» можна визначити хиткість у всіх її проявах.
Хиткість у значенні «непевність», «невизначеність» — непевність у минулому і тому, як нам з цим минулим взаємодіяти; непевність у теперішньому, у якому ми перебуваємо і яке своєю турбулентністю виводить з ладу; непевність у майбутньому, яке не факт, що відбудеться.
Хиткість у значенні фізичної нестабільності, нерівноваги, у стані якої функціонують культурне поле й мистецькі інституції в час війни, — за словами команди, Promprylad Art Center планує розширювати площу до 1300 м², проте досі шукає фінансування. У значенні нестабільності умов, в яких створюють нові проєкти й ініціативи — нестабільні матеріальні об'єкти, як-от папір, що на ньому надруковано кураторський текст і краї якого покрутились від вологи, або тимчасові дерев'яні сходи на другий поверх виставки, що дриготять, тільки-но на них ступаєш.
Так само хиткість простежується в ідейній компоненті виставки «Як це зроблено?». І в супровідних текстах, і в самих роботах, і навіть у назві проєкту автори прагнуть підважити певний стан речей. Підважити позиціонування Promprylad Art Center як «інноваційного простору» і креативного кластеру, який нібито ігнорує своє індустріальне минуле. Підважити актуальні підходи до музеєфікації і осмислення радянської спадщини. Підважити доцільність мистецького жесту в часи екзистенційної кризи. Підважити «нову форму» статус-кво. «І, можливо, саме тут, у цій хиткій рівновазі, ми дозволимо собі побачити, як змінюємося разом з місцем», — цитата з кураторського тексту Ксенії Малих.
Якщо каркасом експозиції є хиткість, то полотном, що обережно натягнуте на цю нетривку конструкцію, можна визначити час.
Виставка «Як це зроблено?» займає два експозиційні поверхи Promprylad Art Center. Вона лаконічно сформована на основі трьох відеоробіт Романа Хімея та Яреми Малащука, створених у різний період і доповнених знайденими об‘єктами: «Вибухи біля музею» 2023 року, «Як це зроблено» 2021 року та «Чотири сезони» 2025 року.
Художники характеризують перший поверх як залу «про втрати і порожнечу», в якій запропоновано дві перспективи на музеєфікацію — що нам як спільноті треба і не треба пам'ятати. У роботі «Вибухи біля музею» (2023) оприявнені порожнечі Херсонського обласного краєзнавчого музею, експонати якого розікрала російська армія наприкінці 2022 року. Одноканальне відео, дещо імітуючи естетику вінтажних культурознавчих фільмів, фокусує погляд глядача на пустотах, які раніше містили в собі музейні об‘єкти. Ситуація, що буцімто виявляє трагічність нашого теперішнього і тугу за втраченим минулим, набуває несподіваної форми через маніпуляцію художників. Виважено лагідний голос диктора описує відсутні експонати в майбутньому часі, утверджуючи неминучість їхнього повернення.
Інша частина залу натомість тисне на відвідувача своєю присутністю. Тритоннові металеві верстати, які використовували на заводі «Промприлад», неначе «слони в кімнаті», ущільнюють повітря луною радянського минулого. Ці «жести», як їх називають митці, заекспоновані в музейній манері та є матеріальним спадком індустріальної епохи й водночас свідчать про її згасання на тлі реновації заводу. Виготовлені на території радянської Росії, вони підлягають утилізації після завершення виставки.
Усі об'єкти першого поверху зумисно поміщені під товщі скляних вітрин, наслідуючи так музейну експозицію зі складною внутрішньою хронологією. Напруга між артефактами минулого і порожнечами теперішнього підриває задану траєкторію нашого спільного майбутнього й інноваційний потенціал колишнього заводу «Промприлад». Простір між мистецькими творами спонукає до рефлексії, в результаті якої масивні металеві верстати відчуваються більш порожніми, ніж пусті стіни і п'єдестали роботи «Вибухи біля музею». Утворене критичне поле законсервовано в повітряному прошарку між об‘єктами і музейним склом, щоб утримати необхідну критичну дистанцію.
У виставці «Як це зроблено?» автори вдаються до ревізії минулого з намаганням структурувати його. Однойменна інсталяція, створена на основі відео «Як це зроблено» (2021), є центральним об‘єктом і основним інструментом для виконання поставлених цілей. У відеороботі зафіксовано химерний сюжет: працівники й працівниці Промприладу відпрацьовують свої останні зміни, використовуючи батут замість драбини, аби демонтувати робочі простори. У паралельному відеоряді «новоприбулі» робітники, представники креативного класу, блукають приміщеннями заводу, поки на мануфактурах реновованого заводу створюють типографічну продукцію. На окремому екрані в куті зали відображено фінальні титри — тепер уже колишні робітники і робітниці, відпрацювавши останній день, покидають завод у новому мерчі.
Ця відеоробота містить усі риси, притаманні здебільшого довоєнній творчості дуету Малащука та Хімея: іронію, абсурд, сюрреалістичність, розмиття меж між документуванням і постановкою, цитування світової історії кінематографу. У новій ітерації відео у Promprylad Art Center ці прийоми яскраво підкреслено експозиційними рішеннями. Як-от експонування роботи на гротескній конструкції з трьох столів і батута, а також сусідство з чотириканальним відео «Чотири сезони» (2025). У кадрах цієї роботи муха, що літає ідилічним домашнім інтер‘єром, перетворюється на FPV-дрон. Ця комбінація мистецьких творів формує другий експозиційний поверх, де здійснюється символічна й концептуальна ревізія минулого, теперішнього і майбутнього на предмет адекватності і відповідності вимогам актуальної реальності.
У наративі другої частини виставки криються засадничі ідеї виставки «Як це зроблено?». Художники Роман Хімей і Ярема Малащук є вихідцями з локальної спільноти — родом з Коломиї, містечка у Франківській області. Відкриття Promprylad Art Center (найбільшої мистецької інституції регіону) персональним проєктом цього дуету є своєрідною фіксацією вектора програмної діяльності центру — «заради мистецтва, для спільнот, для людей». Соціальнокритична мистецька практика художників дозволила створити дебютний проєкт, у якому з позиції майже локальних представників розсудливо розглянуто історичний спадок заводу, напрямок його розвитку і реновації з претензією на «насильницьку креативність» (цитата одного з митців) й «інноваційність», а також застовано ширший критичний погляд на надлишковість мистецької діяльності як такої у воєнних умовах.
Якщо ж повертатися до ідеї хиткості в експозиції — інсталяція «Як це зроблено» виступає її головним носієм. На позір нестабільна конструкція з батутом в основі наслідує загальну концептуальну структуру: абсурдний мистецький жест, що утворює конструкцію зі столів і двох екранів, між якими тонким шаром злегка прогинається від навантаження, подібно до тканини часопростору, чорний поліпропілен. Однак чи дозволить конструктивна хиткість виставки «Як це зроблено?» виявити хиткість концептуальну?
У 2014 році сучасний мислитель Ганс Ульріх Гумбрехт представив концепцію розладнаного часу. У її осерді — глобальний досвід бачення історичного часу як такого, що переповнений надмірною увагою до минулого, концентрацією в теперішньому і втратою довіри до загрозливого майбутнього. В українських реаліях відчуття розладнаності часу досвідчується особливо гостро через тотальну зневіру і страх перед майбутнім. У виставці «Як це зроблено?» подібно увиразнюється і майже намацально досвідчується це хитке положення в часі як локальних, так і ширших культурних процесів. Проте якщо брати до уваги місійну складову артцентру, то наскільки корисним буде оприявнення цього досвіду «для мистецтва» і «для спільнот»? Можливо, надмірно критична й іронічна інтонація, з якою виставка розглядає місце, час і мистецтво, не сприяє структуруванню цих явищ у моменті екзистенційної невизначеності, а навпаки, розмиває їх? І тоді чи справді стояння на нозі в пошуку хиткої рівноваги дозволяє достеменно побачити, як ми змінюємся разом з місцем, якщо хиткі конструкції так легко дестабілізувати?