Звісно, фільм «Панцерник "Потьомкін"» робили винятково з пропагандистською метою. Сталін тоді ще утверджував свою владу, підважену внутрішньопартійною опозицією, і хотів улаштувати якесь гучне святкування. З усіх ідеологічно правильних річниць під рукою було тільки 20-ліття так званої Першої російської революції 1905 року.
Фільм замовили молодому вихідцю з Риги Сергію Ейзенштейну, який цілком щиро вважав, що саме Жовтневий переворот зробив його художником. Спочатку планували показати колізії російсько-японської війни 1904 року, заворушення в Москві та Санкт-Петербурзі, Криваву неділю, але через брак часу й погодні умови вирішили зосередитися на одному сюжеті: повстанні на панцернику «Князь Потьомкін-Таврійський» у червні 1905-го.
Щойно взялися до зйомок, зʼясували, що легендарний корабель уже майже розібрали на металобрухт. Тож як локації використали крейсер «Комінтерн» і панцерник «Дванадцять апостолів». Це була далеко не остання «корекція» оригінального розвитку подій. Просто в епіграфі — багатослівна цитата з Леніна (спочатку був Троцький), який не мав до бунту жодного стосунку. У матросів — чесні прості обличчя, в офіцерів — мармизи патентованих мерзотників. Матроси класово правильно розмовляють про солідарність з робочим класом. Знаменита сцена розстрілу на Одеських сходах придумана Ейзенштейном від першого до останнього кадру.
«Потьомкін» і увійшов у історію завдяки цим семи сфабрикованим хвилинам. Сьогодні в багатьох кіноуніверситетах на епізоді «Одеські сходи» вчаться монтажу: як стикувати абсолютно різні образи, щоб отримати новий сенс. Заради справедливості, це найменш ідеологізована сцена фільму: жодної партійної величі чи класової борні, лише кровожерливий монстр тиранії, втілений у шерензі безликих солдатів, що нищать усе живе на своєму шляху. Вкрай актуальна візія.
Але для нас це в будь-якому разі кіно, зняте окупантами й колонізаторами для утвердження власної правоти. До речі, навіть такий обдарований маніпулятор, як Ейзенштейн, не зміг приховати всієї правди. Провідників повстання звати Вакуленчук і Матюшенко, тоді як в офіцерів суцільно російські прізвища: Голіков, Гіляровський, Смірнов. Та на екрані, наприклад, не знайшлося місця для єдиного офіцера, який підтримав моряків — Олександра Коваленка, засновника Революційної Української Партії (РУП) і прихильника самостійності України. Поза плівкою лишилося й те, що не тільки провідники, а майже весь матроський склад — це були українці, які до спроб більшовиків очолити повстання поставилися вороже; саме тому, прийшовши до влади, вірні ленінці поквапилися утилізувати корабель.
Цікаво, що хоч багато світових режисерів, від Гічкока до Тарантіно, у різних формах цитували сцену на сходах, в Україні за часів незалежності зʼявилися тільки дві рефлексії на «Потьомкіна» — і обидві пародійні. У чорно-білому кліпі «Океану Ельзи» на пісню «Там, де нас нема» (1998) ошелешених містян зі сходів витісняє банда дівчат у драних колготках; художник Олександр Ройтбурд у відео «Психоделічне вторгнення панцерника "Потьомкін" у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна» (теж 1998) відверто познущався з першоджерела, нарізавши якихось солдатів, що гризуть насіння, напівголого дядька в масці мавпи, ще одну мавпу зі скрипкою в руках. Жодного пієтету. Бо, варто повторити, це не наше кіно і про нас воно нічого не розказує.
То що ж з ним робити?
Памʼятати, хто насправді повстав на тому військовому кораблі і чому. Фільмувати своє, вивчати світове. І тримати в голові, що скоро на криваві сходи перетвориться вся Росія.
