“Уявіть себе на кораблі, який не може зрушити з місця, хоча на нього насувається страшне лихо. Команда бігає палубою, намагається щось робити, якось врятувати цей корабель. А в трюмі за круглим столом зібралися персонажі, які вирішують долю цього корабля,” – так починає розповідь про свій проєкт Костянтин Зоркін.
Зоркін народився у Харкові, закінчив Харківську академію культури, співпрацює з Харківським літературним музеєм та Харківським театром ляльок, залишився у Харкові, коли той став прифронтовим містом. Чи варто пояснювати, що корабель з його розповіді – це Харків.
“Харків – дуже далеке від моря місто. То як ще я міг його зобразити, як не у вигляді корабля?” – жартує художник.
Історію, що розгортається на палубі та в трюмі цього міста-корабля, можна побачити у мальописі Костянтина Зоркіна, який минулого року випустив харківський видавець Олександр Савчук. Тоді ж інсталяцію, яка у дереві та металі відтворює одну з кімнат корабельного трюму (ту саму, де за столом збираються персонажі) вперше презентували в Харківському літературному музеї. Відтоді інсталяція вирушила у подорож: вже побувала у Кельні, у Львові, згодом поїде у Київ. Навколо стола в її центрі збиралися різні люди – Павло Маков, Тімоті Снайдер, Тімоті Ґартон Еш, музиканти гурту “Пиріг і Батіг”, учасники і учасниці IV Конгресу культури. Стіл – це ландшафт Харкова з характерним рисунком двох річок, на ньому – безліч будиночків, дерев, людей. Усі вони зв’язані між собою мотузкою, яка утворює складний візерунок з вузлами та сплетіннями. Якщо зачепити одну фігурку – впаде декілька сусідніх, якщо потягнути за мотузку – попадає ще більше. “Тому що місто – це не будинки, дерева і люди, це те, що їх пов’язує,” – пояснює Зоркін.
Персонажі, що зібралися за цим столом у мальописі, носять маски. Маска-будинок символізує місто, птах – надію, книга – знання, череп – смерть. Маски дозволяють героям говорити чесно, висловлювати те, що вони не наважилися би сказати без маски. Учасники, що збиралися за цим столом на Конгресі, часто згадували про неприйняття правди, потребу в новому словнику, самоцензуру – через умови воєнного часу, через побоювання за власну безпеку, через острах зачепити близьких. Обсяг тем “не на часі” зростає і призводить до порушення зв’язків, які мали би поєднувати людей, що опинилися в одному трюмі. “Я розумію, що ми з деякими моїми побратимами воюємо за дуже різні України”, – каже одна з учасниць розмови про жінок у війську. І додає: “Я зараз можу сказати вам десь 15% того, що хотіла би. Є окремі люди, яким можу сказати 50%. Але не більше.”
Під час дискусії Костянтин Зоркін обирає маску Смерті. “Відчуття близької смерті – це дуже корисне відчуття, – каже він, – воно дає розуміння, що в нас вже немає часу на рефлексії, що прийшов час діяти.” Він говорить про трансформацію, яка відбувається із ним і яку він відчуває навколо себе: “Стан, в якому зроблена ця інсталяція, вже минув. Це була парадигма “всі свої, всі хороші, в нас усе найкраще” – і цей пафос працює лише на локальному рівні, його не вдасться експортувати.” Зоркін наводить приклад із Малевичем: “Україна дуже хоче вважати Малевича своїм, і щоб усі з цим погоджувалися. Але в чому його цінність для нас, крім того, що це дуже відоме у світі ім’я? Чи розуміємо ми його концепцію, що стоїть за “Чорним квадратом”, чи інтегруємо її в нашу освіту?” Толерантність до всіх і всього погано впливає на зв’язки, які нас тримають разом, – переконаний художник. Він запевняє: “Настав час радикальної критики. Себе і всього навколо.”
Образ міста-корабля народився в уяві художника з видіння. “Побачив уві сні і запам’ятав,” – каже він. Палуба корабля – це теперішнє, вона беззахисна під уламками, які падають на неї зі смерчів-тайфунів, що насуваються з півночі. Але є трюм корабля, це і укриття, і простір, де відбувається усвідомлення теперішнього – простір можливого майбутнього. Простір радикальної критики. Зоркін зашифрував у цьому образі рідний Харків, але херсонці можуть упізнати у ньому Херсон, а одесити – Одесу. Він спрацьовує для будь-якого міста-корабля, що не може зрушити з місця між черепом та пташкою, смертю та надією. Та навіть і для цілої країни.
“На розвороті мальопису корабель стоїть повернутий носом до того мороку, що насувається на нього з півночі. Але на обкладинці він вже повернутий до нього кормою, – каже Зоркін. – І це дає мені надію.”
І нам теж, Костянтине, і нам теж.
Організаторами Конгресу «ЗВ'ЯЗОК_РОЗРИВ» є Інститут стратегії культури та ГО «Вірменська тридцять п'ять» за підтримки Львівської міської ради, Міжнародного фонду "Відродження", Фундації ЗМІN, Укрпошти, у партнерстві з Харківським ЛітМузеєм, Коаліцією дієвців культури, Радіо Хартія.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.