“У 2022 році в нас ще не було словника і стилю для опису пам’яті; в кінці 2025-го вже маємо різні мови пам’яті: вульгарну, естетичну, пафосну”
Олеся Котубей-Геруцька: Почнімо розмову з питання про національний наратив. Як нам формувати спільну пам’ять за умов різного досвіду війни?
Антон Лягуша: В основі спільної пам’яті має бути міф (у хрошому сенсі цього слова), що виховує спільні цінності.Це повага до військових, це розуміння ветеранів, це усвідомлення історичної тяглості, яка обгрунтовує необхідність боротьби. На мою думку, зараз ми тільки формуємося як нація, і дуже важливо, щоб наш національний міф формувався знизу, через “демократичну” пам’ять, а не через нав’язаний згори офіційний наратив.
Треба усвідомлювати, що персональна пам’ять може вступати в конфлікт з колективною, а персональні меморіальні практики – з національними. Тут я хочу звернутись до теорії Майкла Ротберга (американський теоретик літератури, дослідник Голокоста. – Ред.) про implicated subject, задіяного суб’єкта. Він говорив про те, що навіть ті, хто вірять, що стоять осторонь важливих подій, не мають до них стосунку – вони все одно займають певну сторону вони задіяні.
У 2022 році в нас ще не було словника і стилю для опису пам’яті; в кінці 2025-го вже маємо різні мови пам’яті: вульгарну, естетичну, пафосну. Це ознака того, що процес формування цієї мови відбувається органічно, але це ще не фінал.
Зараз ми вже можемо казати про три різні меморіальні проєкти. Перший – який формувався з 2014 до 2022 року, коли учасниками війни була лише частина країни, а інші були отими задіяними суб’єктами, яким здавалося, що вони поза цим. Другий – той, що відбувається починаючи з 2022 року і триває досі, це проєкт великої війни. І третій – той, який розпочнеться після зупинки або завершення цієї війни. Це буде спільний пошук національної ідеї і того місця, яке в ньому займає війна.
Олеся Котубей-Геруцька:Один із прикладів низових практик, про які ви згадали – це хвилина мовчання. Катерино, розкажіть, як працює ця практика і як вона докладається до формування національного міфу.
Катерина Даценко: Загалом пам’ять не є статичною, це процес, і це зокрема видно через формування традиції хвилини мовчання. Вона зародилася у Британії на знак припинення Першої світової війни, це було дві хвилини мовчання. В Україні вона з’явилася в 1938 році у середовищі УПА на вшанування героїв Крут, це теж була двохвилинка. Потім, у 1947 році, до 5-річчя УПА, була вже п’ятихвилинка мовчання. Тобто, в нас є наша власна традиція такого способу пам’ятання.
Але зараз наша хвилина мовчання функціонує по-іншому, вона відбувається не в особливі дні, а щоденно, і це змінює її наповнення. Кожен має можливість наповнити цей час чимось особистим: хтось згадує імена загиблих, хтось просто зупиняється, аби подумати. Але все одно це працює як єдність – саме тому, що нам ніхто не нав’язує, що сами ми маємо думати.
Олеся Котубей-Геруцька: А якою є роль медіа у формуванні національного міфу? Іванно, це питання до вас.
Іванна Скиба-Якубова: Наші ефіри на Радіо Хартія ми теж посинаємо з хвилини мовчання. А от у місті, у Харкові, зараз вже нема сигналу о 9-й ранку – раніше він був, а тепер вже ні. Є хіба активісти, які перекривають рух, змушують транспорт зупинитись, але їх мало. І це, звісно, питання – чому так відбувається у прифронтовому місті.
Згадаймо ще історію з перепохованнями у Харкові в 2022 році, коли 1220 людей опинилися у “братських могилах” – без трун, без маркувань, з написами “нв мужч”, що означає “неизвестный мужчина”. Про яку пам’ять взагалі тут можна говорити?
"Ми зрозуміли, що без армії держава неможлива. Відповідно, вшанування військових має відбуватись нанайвищому рівні, який держава може забезпечити"
Олеся Котубей-Геруцька:Тарасе, ви займалися дизайном айдентики для ЗСУ, займалися проблемою військових поховань. На ваш погляд, яким чином має відбуватися уніфікація, баланс між тим, що хочуть бачити на могилах загиблих їх родичі, і тим, яку візію цвинтаря має держава?
Тарас Іщик: Нам слід визначити, яке місце в нашому житті займає війна. Без цього ми не можемо рухатись далі, в тому числі і в питання військових поховань. У 2022 році ми зрозуміли, що спроможні воювати і знищувати ворога, відбувся трансформаційний злам в армії і в суспільстві. Ми зрозуміли, що без армії держава неможлива. Відповідно, вшанування військових має відбуватись нанайвищому рівні, який держава може забезпечити.
Щодо конкретних форм – це має вирішувати фахова спільнота, спираючись і на досвід інших країн, і на нашу історію, нашу символіку. У військових похованнях США, наприклад, багато неоімперіалістичної символіки. Чи потрібна нам така візія? Нам треба зрозуміти, куди ми хочемо рухатися далі. Якщо ми приймаємо, що армія – фундамент суспільства, що армія – це ми всі, то на цьому і мають вибудовуватись подальші візуальні рішення меморіалізації.
Олеся Котубей-Геруцька: Але якщо навіть навколо одного елементу – каменю, в якому має втілюватись візуальне рішення, – немає згоди експертів, то як нам дійти загальної згоди?
Тарас Іщик:Через відкриті дискусії,вибір між різними проєктами – тільки так.
“Радянські геноциди стільки разів знищували нашу пам’ять, що нам хочеться все одразу фіксувати, у будь-якому варіанті”
Олеся Котубей-Геруцька: Я передаю слово Христі, щоб поговорити про пам’ять не лише як про минуле, але і як про майбутнє, яке вона формує.
Христя Рутар: Політична нація – це мережа різних історій, і ці різні досвіди треба якось ввести у спільну пам’ять.І тут дуже важлива роль медій як транслятора історій, наративів, адже вони допомагають нам сприймати чужі історії як свої. Важливу роль також виконують ритуали, спільні дії: спочатку ти бачиш в чужих вікнах свічку у пам’ять про Голодомор, і згодом у тебе теж виникає бажання запалити свічку, навіть якщо у твоїй родині в Голодоморі ніхто не загинув. Те саме стосується і хвилини мовчання. Так вибудовується спільна ідентичність, а якщо цього не відбувається, то стається розрив.
Ми зараз дуже спішимо пам’ятати, запитуємо: як ми маємо пам’ятати е, що відбувається зараз? Ми боїмося, що хтось це придумає за нас, не хочемо, щоб знов було як в СРСР – саме тому в нас стільки ініціатив з меморіалізації, які йдуть знизу, від спільнот.
Іванна Скиба-Якубова: Взагалі, людська культура починається з поховань, з гідного прикривання юдських останків. І в питанні військового поховання починати треба не з візуальних рішень, а з того, чи зручно на цей цвинтар прийти, чи зручно шукати могилу, до якої ти йдеш, чи є де сісти біля неї. Коли всього цього нема, ти не відчуваєш гідності – ані своєї, ані людини, яка лежить у могилі.
На попередньому Конгресі культури Олена Апчел (режисерка, військовослужбовиця. – Ред.) сказала: “На могилах наших перших загиблих виросли вже не кущі, а дерева”. Вже час нам знайти відповідь на усі ці питання.
Катерина Даценко: Але якщо ховати треба ось вже зараз, а плану досі немає, що тоді робити? У більшості випадків цю проблему вирішують так: просто ховають, залишаючи якесь маленьке місце для прапорів.
Антон Лягуша:Хочу звернути вашу увагу на жахливий український бюрократизм. Я проїхав 113 українських громад, від малих до великих, від Донеччини до Ужгорода. І всюди одна картина: бюрократи ніколи нічого не хочуть робити довго та якісно. Вони хочуть вкрасти побільше на швидких проєктах. В результаті, сектори військових поховань здебільшого, це просто шматок кладовища, і не найкращий шматок, бо найкращій вигідніше продавати. Єдиний ідентифікатор, який є в секторі – це прапори, часто брудні і повалені, про них нема кому турбуватися.
І ще одне зауваження: радянська культура насадила нам розуміння людини як функції: в нас не було традиції мертвого тіла, перебування поруч зі смертю, згадаймо всі ці могили невідомого солдата. Пригадую, у 2023-му ОП захотів встановити великий монумент війни, якусь аналогію Батьківщини матері. Уявіть собі: ми ще не знаємо, коли завершиться війна, і як вона завершиться, скільки ще буде жертв. А раптом ми програли? А в нас великий монумент війни. Що з ним тоді робити, щоб він відповідав наративній правді?
Ми перебуваємо в ситуації водночас memento mori та carpe diem. Перед нами множинність майбутніх, ми не можемо планувати на великі часові відтинки, в нас працює емоційний порядок пам’яті: потреба фіксувати біль і горе тут і зараз. Звідси – неадекватні швидкі рішення. Радянські геноциди стільки разів знищували нашу пам’ять, що нам хочеться все одразу фіксувати, у будь-якому варіанті.
Олеся Котубей-Геруцька:Давайте на останок пригадаємо позитивні кейси вшанування загиблих, приклади живої пам’яті.
Іванна Скиба-Якубова: У Харківській школі архітектури у бібліотеці є поличка Захарія Юсубова, студента який загинув. Батьки передали бібліотеці його книги, доробки, і тепер інші студенти можуть ними користуватися, продовжувати його справу. Також ХША зробила стипендію його імені. У Харківському університеті Каразіна є стипендія імені Едуарда Зуба, якого вважають зниклим безвісти з 2022 року. До неї долучилися Фонд Алчевських, УІНП. Це стипендія для істориків, що продовжують той напрямок роботи, в якому працював Едуард. Є премія “Генерація Ніка” на честь загиблої Ніки Кожушко для молодих поетів і художників, створена за допомогою Харківського літмузею та Фонду Жадана.
Христя Рутар: В УКУ вже є традиція вшанування загиблих членів спільноти – теж через іменні стипендії. Першим був Богдан Сольчаник, герой Небесної Сотні, вручення стипендії його імені – важлива подія і для університту, і для його родини. Зараз в нас стипендія імені родини Базилевичів у пам’ять про нашу студентку Дарину Базилевич. Ця традиція дозволяє підтримувати зв’язок з людьми якими вони буле, а не з їх бронзовими образами. Це дієвий емпатичний інструмент, бо будь-хто може долучитися до цієї традиції.
Антон Лягуша: З найсвіжіших позитивних кейсів – інсталяція в Ірпіні на дуже складну тему. Вона присвячена зниклим безвісти. З 82-х дотичних родин лише 6 не взяли участь у цьому проєкті. Це тимчасовий проєкт, за потреби його легко буде прибрати, і він створений із дотриманням усіх безпекових вимог, щоб не розкрити таємницю особистості, якщо людина, приміром, у полоні. Це у всіх вимірах дуже хороший приклад роботи з пам’яттю.
Катерина Даценко: А я хочу згадати наш проєкт “Поміж нас” – це таблички на лавочках у парках з написами з написами: “Тут міг сидіти той\та, хто віддав\віддала життя за нас”. Це обережне назадування про тих, кого не можна забувати.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.