Стейкхолдери сфери пам’яті: суспільство, держава, «зберігачі» і «користувачі»
Середовище пам’яті в останні роки переживає бурхливий розвиток, бустером якого, на жаль, стала і повномасштабна війна та її виклики. Через це до сфери пам’яті долучилося багато фахівців з інших царин, що досі не працювали з цим полем професійно: серед них журналісти, культурні менеджери, теоретики культури, митці, куратори, архітектори, урбаністи тощо. Притік нових людей з дуже різними бекграундами й експертизами суттєво розширив спільноту пам’яті, що лише кілька років тому складалася переважно з професійних істориків, архівістів, теоретиків і дослідників пам’яті.
Нині середовище «зберігачів пам’яті» — професіоналів та інституцій, що документують, архівують, працюють з політиками і практиками пам’яті, формують усе різноманіття сучасних практик ушанування тощо, — експертно різноманітне (і завдяки цьому спроможне), як ніколи досі. У ньому все ще бракує і фахівців з профільною освітою, і людей, які розуміються на сучасних практиках пам’яті, проте його об’єднує мета — зберегти повну й коректну пам'ять про актуальну війну, а заразом сформувати нову українську культуру пам’яті.
Тож триває витворення цієї нової, ширшої спільноти пам’яті та розбудова зв’язків між стейкхолдерами середовища.
Хто ж ці стейкхолдери? Направду це значно більша кількість професійних і суспільних груп, ніж може видатись на перший погляд. Передовсім це держава в особі низки інституцій (це і Український інститут національної пам’яті, і ряд міністерств: Міністерство культури, Міністерство ветеранів, Міністерство громад та територій тощо). Також це фахівці й інституції, що професійно працюють у сфері пам’яті, академічне поле, громадський сектор тощо, а також громадянське суспільство, що за останні роки почало усвідомлювати важливість пам’ятання про досвіди цієї війни та значення суспільної пам’яті як такої.
Чи можна нині говорити про повноцінний діалог між сферою пам’яті і державою? І так, і ні. З одного боку, ця взаємодія є (і тут варто згадати проактивний підхід до комунікації ексдиректора Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, який, сподіваймося, збережеться і за каденції нового очільника УІНП Олександра Алфьорова).
З іншого ж — держава далеко не завжди адекватно комунікує свої кроки в полі пам’яті й часто нехтує залученням професійної експертизи. У цьому контексті варто згадати і кейс запуску Національного військово-меморіального кладовища (НВМК), і численні історії з практиками меморіалізації в публічному полі, що явно були недокомуніковані.
Це лише поодинокі кейси, проте загалом виглядає на те, що в суспільстві назріла потреба серйозної розмови як між державою та експертним полем, так і між державою та суспільством. І тут постає логічне запитання: хто міг би стати умовним модератором, таким собі зв’язковим у цій розмові? Цю роль міг би взяти на себе Український інститут національної пам’яті. Проте ключовими умовами для початку такої розмови є усвідомлена готовність і політична воля держави.
Ще один стейкхолдер середовища пам’яті, що часто воліє залишатися в тіні, лише часом виходячи на світло — це такі собі «користувачі» цього поля, що інструменталізують пам'ять з метою заробляння публічних балів на цій чутливій темі. Переважно це приватні інституції, що використовують поле пам’яті як форму КСО або псевдоблагодійних проєктів, метою яких насправді є whitewashing і побудова привабливого іміджу. Небезпека такої інструменталізації пам’яті є значно більшою, ніж здається. Оскільки подібні проєкти не лише профанують важливість витворення етичної культури пам’яті, але й стають прецедентами мерчандалізації пам’яті, перетворення її на профанний формат fast memory і, врешті, остаточного редукування сенсів.
Актуальні процеси в полі пам’яті: тенденції, виклики, больові точки
Однією з найбільших больових точок у вітчизняному середовищі пам’яті вже кілька років залишається gap між державою та запитом місцевих громад на тактичну, часом навіть стихійну меморіалізацію на місцях, реагувати на яку держава не має достатньої спроможності й механізмів. Відтак цю функцію перебирають на себе незалежні ініціативи та громадські організації, що працюють із запитом на місцях, намагаючись фасилітувати цей процес: їдуть у регіони з експедиціями, працюють з місцевими органами влади та громадами, формують пропозиції до держави і т.д.
На жаль, треба визнати, що держава не просто не відповідає на цей запит, але й фактично не дає ради з витворенням адекватних наративів у полі пам’яті (винятком можна вважати хіба проєкт Національного військово-меморіального кладовища). Проте загалом державі поки так і не вдалося сформувати ані метанаратив про меморіалізацію війни, що триває, ані бодай загальну нарацію поваги до загиблих у ній, що втілювалася б у реальних діях, а не лише існувала б на словах.
Якщо говорити про запити в середовищі пам’яті від різних його акторів, то це надзвичайно широка палітра проблематик. Від суспільного запиту на пам'ять як таку (включно із запитом на знання про власну історію та культуру, а також з документуванням досвідів цієї війни) до запиту на сталу, утривалену розмову про пам'ять, її роль і значення. Це також і запит на присутність у суспільному полі, можливість бути почутим, говорити про свої досвіди. З іншого боку, є запит і на паузу в цій важливій розмові, адже інтенсивність і травматичність досвідів війни часом потребують часу на адаптацію і відновлення.
Серед іншого є запит на спротив через інструменти пам’яті, що втілюється зокрема й у протестних практиках меморіалізації на окупованих українських територіях (люди в окупації встановлюють меморіали, лишають пам’ятні написи тощо).
Також останнім часом бачимо дуже чіткий запит на приватність горювання: люди, які переживають втрати через війну, усе чіткіше відстоюють свої кордони і захищаються від насильницької медійності горя, не даючи перетворити власну трагедію на черговий клікбейт. На жаль, ця навичка емоційного самозахисту — така сама нова норма, як і життя під ракетними обстрілами.
Проте найпотужнішим залишається суспільний запит на справедливість у контексті війни, що триває, — таку саму важливу, як і складно досяжну в нинішніх реаліях. Досягнення postwar justice в міжнародному правовому полі, вочевидь, є справою майбутнього (проте велика частина спільноти спадщини від 2022 року документує воєнні злочини Росії), справедливість же в її метафізичному сенсі — предмет окремої внутрішньої розмови для українського суспільства. І тут треба визнати, що пам'ять також є однією з форм справедливості. І йдеться не лише про право суспільства на знання й пам’ятання про власне минуле, а й про право загиблих на своє місце в новітній історії країни. У цьому сенсі нам усім ще належить осягнути себе суспільством, що довіку житиме серед своїх мертвих. І в тому, аби нести пам'ять про них далі, полягає величезна суспільна відповідальність.
Політики й практики пам’яті — чи перетнуться два окремі світи?
Якщо говорити про національні політики у сфері пам’яті, то головною проблемою наразі є не лише їхня фактична відсутність (окрім точкових кроків профільних інституцій, як-от: 10 принципів меморіалізації, укладені Українським інститутом національної пам’яті спільно з експертами середовища), а й розрив між політиками та практиками пам’яті.
На законодавчому рівні, окрім необхідності ухвалити профільний закон про основи історичної політики, експерти активно говорять і про інші процедурні зміни. Зокрема, про розробку та прийняття закону, що регламентував би конкурси на створення меморіалів.
На відміну від національних політик, практики меморіалізації якраз розвиваються бурхливо і передовсім знизу: ініціативи й інституції у сфері пам’яті документують досвіди війни; на місцях і в громадах активно витворюють нові практики вшанування, з’являються меморіали тощо. І хоч ще не виглядає на те, що ці процеси є частиною системних національних політик, вони надзвичайно важливі, адже напряму впливають на те, як ми пам’ятаємо про важливі для нас події та досвіди, який корпус задокументованих даних буде збережено, якими будуть наші практики пам’ятуванння. Власне, яку культуру пам’яті ми сформуємо.
Якою ж мала б бути ця пам'ять? Передовсім живою, інклюзивною, такою, що говорить напряму до аудиторії та не перетворює загиблих героїв з суб’єкта на об’єкт, позбавлений голосу. Людиноцентричною, правдивою, прозорою, а також такою, що залучає все громадянське суспільство, стаючи полем для діалогу, а не місцем конфлікту та розриву. Лише така культура пам'яті може не лише зшивати докупи суспільство, що проходить через надскладне випробування війною, а й бути дієвим інструментом пам’ятання. Адже пам'ять — це не те, що ми декларуємо, це те, що ми робимо. Пам'ять — це дієслово, і сила її тим міцніша, чим сумлінніше щодня її практикують.
Проте розвиваються не лише окремі практики пам’яті — на наших очах постає новий український проєкт меморіалізації як такий. І те, яким він є, дуже чітко характеризує суспільне дорослішання українців під час повномасштабної війни. Адже паралельно з боротьбою з екзистенційною загрозою ми боремось і за власну суб’єктність і власне право бути суспільством, що через опір відбувається як політична нація. Історик і дослідник пам’яті Антон Лягуша вважає це точкою остаточного розриву з російським імперським проєктом пам’яті з його уніфікованою пам’яттю та відвертою зневагою до загиблих під час війн.
Багато поколінь поспіль Україна була країною, чию пам'ять знищували та відбирали, натомість насаджуючи мертву радянську культуру пам’ятання. Наразі ж ми врешті витворюємо власну, інакшу пам'ять: справедливу, достовірну та вітальну. І саме тому для нас нині настільки важливо знати героїв цієї війни на імена та сформувати достовірне й повне знання про її події та досвіди.
Етичні аспекти в роботі з пам’яттю: нова норма чи уявна конструкція?
Нині в середовищі пам’яті все активніше говорять про етичні моменти в діяльності, що пов’язана з меморіалізацією війни. До кола цих питань входить і етика документування й роботи з пам’яттю, і питання безпеки свідків й зібраних даних, і комодифікація, інструменталізація й вульгаризація теми пам’яті.
Експерти також порушують питання ієрархізації горя, непочутих голосів і ще багато форм несправедливості, пов’язаних з пам’яттю. Безумовно, все це породжує не лише рефлексії та експертні обговорення, але й низку важливих етичних запитань. Зокрема, де починається і закінчується наше право на пам’ять? Яким є наш рівень відповідальності тут? Як нам як суспільству розвивати чутливість і здатність взаємодіяти в полі пам’яті етично, не травмуючи додатково одне одного?
Усі ці запитання — це лише привід для роздумів і суспільної розмови, але й частина довгого шляху суспільного дорослішання, на якому нам доведеться опанувати багато нових навичок: зокрема, навчитися поважати смерть і втрату (але заразом уміти говорити про них як про частину суспільних досвідів), перетворити пам'ять на частину повсякдення, зробити її діяльною, наповненою сенсом і повагою замість порожніх слів і ритуалів.
Якщо повернутися до думки про новий український меморіальний проєкт як про точку остаточного розриву з імперською моделлю пам’яті, то це і є процесом деколонізації — через здатність спиратися на себе, власну ідентичність і справжню історію. Пам’ятаючи про ціну, сплачену за кожен новий день. І через це стаючи нацією «зберігачів пам’яті».