Ваня
У вересні 2021-го Іван тільки-но відгуляв свій випускний: здобув спеціальність військового психолога у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За розподілом потрапив на Волинь до артилерійського дивізіону 14 окремої механізованої бригади.
— Ваня хотів бути військовим журналістом. Здається, до них у ліцей приходили з військкомату, розповідали, що є така можливість. Він і ще одна дівчинка поїхали вступати в Київ. Це був 2017 рік. Тоді Ваня не добрав балів з англійської. Але не здався, подав апеляцію — йому запропонували вступати на військового психолога. Він склав іспит, але через той вірус (йдеться про кібератаку з використанням різновиду вірусу Petya, яким уразили державні установи. — LB.ua) ми не могли знайти його в списках вступників. Зрештою знайшли, — Ольга перераховує кожну перешкоду так, ніби вони мали зупинити її сина й уберегти.
Але Іван наполегливий у своїх прагненнях. Тож навесні 2022 року вже був у Донецькій області. Ользі мало відомо про його переміщення після початку повномасштабного вторгнення: Ваня не повідомляв, тільки час від часу з’являвся в телеграмі. Він же наполіг, щоб рідні терміново виїжджали з Костянтинівки. Так Ольга з молодшим сином і свекрухою опинились у Києві. Згодом вислав мамі свої документи на зберігання. А остання посилка від нього, з брудними речами на прання, прийшла 20 червня. У день його народження і, як потім виявилось, у день його смерті.
За дивним збігом обставин, саме тоді Ольга мусила повернутися в рідне місто. Напередодні помер батько Вані, вона організовувала похорон. Сину вирішила сказати пізніше, не хотіла псувати звісткою день народження. Проте Ваня вже не виходив на зв’язок.
Ольга не знала, що робити, куди з цим бігти. Пішла до поліції, де їй сказали: звертайтеся туди, де ваш син був востаннє.
— А я ж нічого не знала про дитину, у мене волосся дибки. Телефоную свекрусі, в неї залишилися контакти в Костянтинівці, і вона вже сама подзвонила в поліцію.
Після того Ольгу відвезли знову у відділок, завели в кабінет відібрати зразок ДНК. Вона погано розуміла, що відбувається, але коли вже виходила, чітко почула від охоронця: «Співчуваю». Потім був дзвінок від мами дівчини Вані, в якої вони жили в Києві. Та й повідомила Ользі про загибель сина.
— Ваня загинув через влучання у склади в Дружківці. А я навіть не знала, що він був там. Коли сина привезли в Костянтинівку, я так хотіла, щоб він ночував зі мною у квартирі. Але в морзі заборонили навіть відкрити труну. Та хто мене міг зупинити. Усе одно заскочила туди, розірвала ті пакети, а там — вуглики... Наша влада дала труну, як для бомжів, на чотири дошки. У мене знову істерика. Добре, що навпроти була приватна ритуальна служба. І хрест для Вані я тоді забрала останній у місті. Усе купила власним коштом.
Гарнішу труну теж.
Ольга поховала сина на кладовищі в Костянтинівці і щодня ходила до нього.
— Молилась. Нічого не боялась. Хай мене бомблять, я мала бути з ним.
Повернулася в Київ тільки восени, як скелет. І щомісяця їздила в Костянтинівку, потім що три місяці. За її відсутності могилу, яка завжди була у квітах, доглядала подруга.
— Я ще тоді їй казала, що тут нічого не буде. Тому ходила по цвинтарю й фотографувала могили з прапором, щоб у родичів залишилася ця інформація. І мріяла, як заберу звідси Ваню.
З 2023 року Ольга виношувала план перепоховати сина. Постійно казала подругам, що їй це потрібно. І чоловік-військовий однієї з них зрештою допоміг. Він вислухав, підтримав, погодився, що це треба зробити, на той момент мав таку можливість.
Тарас узяв на себе пошук місця для поховання Івана в Києві, Ольга мала запустити процес у Костянтинівці.
— Не одразу, через когось ми вийшли на мера, щоб отримати дозвіл на перепоховання. Він переконував, що все це неможливо, що це великий клопіт. Зрештою здався: «У вас нічого не вийде, але я підпишу». У мене попросили підтвердження від адміністрації кладовища в Києві про поховання. Тарас зробив довідку.
Він же знайшов волонтера, який, коли були готові всі документи, погодився транспортувати труну. Хлопець приїхав до Ольги в Костянтинівку на закордонній швидкій, яку мали відправити на фронт. Одну ніч переночував, смикався від кожного вибуху і хвилювався, чи є в Ольги заспокійливе.
— Казав мені: «Я ще не був на таких процедурах». Ніби я на таких була. Ранком Ваню викопали копачі, а вже ввечері його привезли до одного з київських моргів. Далі мене супроводжувала співробітниця ТЦК, з якого колись призвали Ваню. Тут уже дали обрати труну, пропонували хрест, але я залишила той, з яким Ваню ховали. Тут інше життя і зовсім інше ставлення до військових, — каже Ольга.
Вона ні на мить не сумнівається, що все зробила правильно.
— Діти — моє життя. Ваня — моя копія, він моя надія. Я не могла його покинути. А потім що? Залишила б його там, у Костянтинівці, а сама сиділа б тут, у Києві, і божеволіла, думала б, що з ним?
Право на гідне вшанування
Ольга розповідає, що до неї вже зверталась інша родина, щоб дізнатися деталі процедури перепоховання. І хоч наразі це не масова історія (йдеться радше про поодинокі випадки), певні нові тенденції проявляються. Приміром, на сайті Краматорської міської військової адміністрації, де публікують розпорядження її начальника, за цей рік можна знайти шість дозволів на перепоховання (чи всі вони стосуються військових, невідомо). Чотири з них підписані за останні два місяці.
За словами Наталії Харченко, матері загиблого захисника Євгена Харченка і голови громадської організації «Незламні матері України», питання звучить і справді частіше.
— Мій син загинув у Іловайську 2014 року. І тоді не було такої великої потреби, але за останній рік, особливо в останні місяці, запитів на перепоховання побільшало. І ймовірно, їхня кількість буде зростати, — каже вона.
Чому? Наталія припускає: через те, що лінія фронту розширюється надто швидко і цього ніхто не очікував, до останнього родини мали надію, що цього не буде.
Та й страхи через можливу долю поховань з’являються не на рівному місці. Приміром, в окупованій частині Херсонської області, в Каланчаку, як повідомляв минулого літа Центр журналістських розслідувань, представники окупаційної адміністрації РФ викопали й вивезли в невідомому напрямку труни з тілами трьох українських військових, які загинули в перший день повномасштабного вторгнення. А на кладовищі в Брилівці росіяни зруйнували щонайменше десять могил військових ЗСУ. Або ж військовий цвинтар у Чмирівці Старобільського району Луганської області. На ньому окупанти зняли українські прапори ще в березні 2022-го, а нещодавно пам’ятники на могилах захисників обмотали чорною плівкою.
Правду кажучи, затверджений алгоритм дій потрібен не тільки тому, що лінія фронту постійно рухається. Приміром, в Одесі дроном пошкодили п'ятдесят могил на Новоміському цвинтарі, тридцять з них зруйновані, і там теж довелося перепоховувати. Ба більше, останки були ще й змішані між собою.
— Очевидно, що поховання наших захисників перебувають під особливим ризиком. Це по-перше. А по-друге, чи наш рідний похований у зоні бойового зіткнення, чи далеко в тилу, кожен військовий, який загинув, має право на гідне вшанування та гідне поховання. Це треба забезпечити, щоб кожна родина мала можливість відвідувати свого похованого рідного, — каже директорка Ветеранського простору Марія Довжик. — А якщо потреба в перепохованні є і її вже озвучують, то, очевидно, це питання має бути опрацьоване і необхідне якесь рішення. І лежить воно в площині саме державної політики. Це ж навіть не питання громади, а питання між громадами, тому держава має сформулювати позицію щодо цього і створити відповідний механізм.
Ще на початку року депутати з ініціативи Мінрозвитку подали законопроєкт, який вносив зміни до Закону «Про поховання та похоронну справу». Він і мав врегулювати правовий механізм перепоховання загиблих захисників. Наприкінці листопада правки підписав президент.
— У законі, зокрема, зазначили, що перепоховання має відбуватися за зверненням родичів через місцеву раду. На «інші кладовища». З дозволу виконавчого органу місцевої ради на поховання останків померлого на основі свідоцтва про смерть і за «рахунок джерел, передбачених законом для поховання таких осіб». Тобто за кошти місцевих бюджетів. Це все, що ми маємо на цей момент, — каже Ольга Цюпа, юристка мобільної бригади Київщини благодійного фонду Vesta.
До того родичі, які ініціювали процес, мали самі оплачувати перепоховання.
— Я дізнавалась, скільки це могло б коштувати, і чула цифри до 100 тис. грн. Тому фінансове питання — одне з тих, яке зупиняло багатьох, — каже Ольга Воїн.
Віктор
Вони не мали б зустрітися. Ольга Воїн — прокурорка зі Слов'янська, родом з Кривого Рогу, Віктор Смаригін — шахтар з Первомайська. Але обоє підписали військові контракти і, зрештою, перетнулися в навчальному центрі «Десна», де Ольга проходила базову військову підготовку, а Віктор приїхав на підвищення кваліфікації. Через Оліних подруг він передав свій номер телефону, а ті змусили її подзвонити. Схоже, це була доля, бо вони майже одразу почали жити разом. Оскільки Ольгу направили на службу в Слов’янськ на посаду стрільця відділення охорони взводу охорони, то там і вирішили осісти. За пів року вже купили будинок, ніби поспішали жити, Ольга завагітніла.
Віктор проходив службу у 25 окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді. У зону бойових дій під Авдіївку їх завели в серпні 2021-го.
— Ще тоді ми розуміли, що щось може бути, якась ескалація, — каже Ольга.
Тож удома вона готувалася до різних варіантів розвитку подій — запасалася продуктами, дровами. А в лютому Віктор попередив дружину, що треба закупити продукти, ліки, памперси і зняти готівку з карток.
Він саме був у наряді в пункті постійної дислокації десь за Костянтинівкою, коли за десять хвилин до п’ятої ранку на краматорський аеродром полетіли перші ракети. Почувши вибухи, Ольга вискочила на вулицю, і тієї ж миті їй зателефонував Віктор. Він бачив, як ракети рухалися в бік рідних.
Їхати зі Слов’янська Ольга категорично відмовлялася, хотіла бути ближче до чоловіка, щоб допомагати йому. Відправляла теплі шкарпетки, ковдри, мішки, лопати, а він просив з дому то ключі, то болгарку. Віктор був старшим водієм-механіком БМД, а через обстріли доводилося постійно ремонтувати техніку.
13 березня вони довго розмовляли по телефону: Віктор, як завжди, вмовляв Ольгу виїжджати з дітьми. А вона розуміла, що без машини, з маленькою дитиною на руках це буде дуже важко. На ранок наступного дня Ольга провела чергових сусідів — з усіх мешканців вулиці залишилися тільки вона зі своїми дівчатами і пара пенсіонерів. Поговорила з чоловіком, а менше ніж за годину він загинув.
— Хлопці виїхали на позицію, відстрілялися, поверталися, але почався обстріл «Градами». Вітя вивів техніку з-під обстрілу і тим самим врятував побратимів і техніку. Але його поранило в ліве плече, зачепило сонну артерію. До нього викликали бойових медиків, хлопці на броні везли Вітю назустріч, та не вистачило кількох сотень метрів. Він просто стік кров’ю.
З Авдіївки Віктора повезли в Дніпро, але місцеві морги були вже переповнені, тому його перевезли в Самар, а звідти в Слов’янськ. Ользі пропонували поховати чоловіка на Краснопільському кладовищі, якщо вона не зможе його забрати.
— Але я хотіла побачити чоловіка, попрощатися. Водночас і виїхати зі Слов’янська не могла. Тому додому Вітю віз Олексій Юков з пошукового загону «Плацдарм». Хлопці мені зателефонували, кажуть: «Веземо голого, босого, в чорному мішку». Мені дали тільки синеньку дерев'яну коробочку з рамкою під фотографію і прапор.
Усе інше Ольга купувала сама. Тільки форму в напівпорожньому Слов’янську не змогла знайти, вдягла Віктора в костюм, а в труну поклала свою форму і берці. На похорон вдалося дістатися лише кільком друзям. Фактично Віктор був першим, кого поховали у Слов’янську після початку повномасштабного вторгнення.
Наприкінці березня Ользі з дітьми нарешті вдалося покинути місто, де було вже геть небезпечно. Її батьки чекали в рідному Кривому Розі. З переїздом допоміг Олексій з «Плацдарму» — вивіз своєю машиною з написом «Груз 200», якою віз хоронити Олиного чоловіка. Перед тим, порадившись з ним, вона вирішила прибрати з могили фотографію Віктора, де він у формі десантника. Про всяк випадок, щоб ніщо не вказувало на те, що це поховання військового.
Уперше Ольга змогла повернутися на могилу чоловіка тільки за пів року, коли вже сама була за кермом. З часом замовила дерев'яну гробничку, щоб могила не розсувалася, застелила агроволокном, виклала білими камінцями, поклала на могилу хрест, навколо висипала тонну щебеню, аби укріпити.
— Коли я хоронила Вітю, то з розрахунком, що, швидше за все, доведеться його перепоховати. Ну бо такий тоді був час, так склалися обставини, і мені важливо було його насамперед забрати, похоронити, а вже потім діяти далі. Ніхто ж не думав, що війна затягнеться на стільки часу. А зараз лінія фронту рухається. Місто можуть окупувати, росіяни все одно знатимуть, де могили військових. І так, це лякає. Але ще більше лякає те, що там буде лінія оборони. А це окопи, бої. Усе просто зруйнують.
Першим спало на думку поховати Віктора у Кривому Розі, ближче до себе, на Алеї слави. Ольга почала дізнаватися, чи це можливо, але одразу почула відмову, мовляв, її чоловік хоч і військовослужбовець, але ж не криворіжець.
— Це ранило. Але з часом розумію, може, воно і на краще, — розмірковує Ольга. — Почесне поховання — взагалі проблемне питання для міста. Місцева влада з родинами загиблих досі не може дійти до якогось спільного рішення, як воно має виглядати. Бо хтось хоче пам'ятник на повний зріст, хтось — козацький хрест, хтось узагалі нічого не хоче, когось колір не влаштовує. І це вже триває стільки років. Тобто фактично більшість могил стоїть просто без пам’ятників. Частина родин почала ставити власним коштом. Ось нещодавно я була на зібранні громадської організації «Об'єднання солдатських матерів і родин загиблих захисників з Криворіжжя». Мама хлопця, який загинув у 2022-му, жалілася, що могила її сина почала провалюватися, на сусідній зробили вищий постамент і пам’ятник.
Тому Ольга чекала на відкриття Національного військового меморіального кладовища. На питання, чи може вона розраховувати на перепоховання там, їй пояснили: може, в колумбарії після кремації.
— Це рішення, на яке важко наважитися, — зізнається вона. — З одного боку, хочеться забрати Вітю зі Слов’янська, бо не зрозуміло, що буде з містом. Та й виходить так, що я хоронила його сама. А в нього є родичі, і поїхати туди вони не можуть. І навіть діти ще там не були, і мої батьки. Вони постійно просять, щоб я їх туди звозила. А я відповідаю, що це небезпечно. З іншого боку, чоловіку подобалось у Слов’янську, він хотів там жити. Плюс його побратими знають, де він похований, і навідуються до нього. І якби я була впевнена, що цю територію не окупують, що туди не дійде зона бойових дій, то вже не чіпала б його.
Ну і ще лякає, що доведеться знову проходити поховання рідної людини.
— У кого ще свіжа рана, може бути відкат. Мій чоловік загинув уже три з половиною роки тому, час минув. Але відтоді, як я почала занурюватися в процедуру перепоховання, мені дуже важко.
Так чи інакше, на думку Ольги, питання, що робити з військовими похованнями в разі наближення лінії фронту і ризику окупації, слід унормувати.
Водночас законодавство, якщо говорити про загальне бачення, не дає відповіді на нього. На випередження ніхто на діяв, каже Наталія Харченко. І поки що подібні рішення лежать на плечах кожної родини.
Загальне бачення
— Оскільки саме могили військових, почесні поховання, алеї слави в зоні ризику, то я вважаю, що мала б бути принаймні спрощена процедура перепоховання, якщо родина наважуються на це. І щоб була допомога в цьому питанні, — каже Ольга Воїн. — Бо зараз сам шукаєш місце для перепоховання, сам домовляєшся, і тобі ще й можуть відмовити, сам збираєш усі документи, сам шукаєш тих, хто транспортує. Приміром, логічно було б, щоб під такі перепоховання з прифронтових територій, де наближається лінія бойового зіткнення, відвели місця на тому ж Національному військовому меморіальному кладовищі і щоб такі загиблі захисники не проходили на загальних умовах, за законом про поховання й похоронну справу. Багато родин зараз думають про перепоховання, навіть ті, в кого близькі загинули з 2014 року. А ті, хто не зміг забрати рідних, тепер хвилюються, щоб могили хоча б уціліли. Тобто це така дуже болюча тема. І навряд чи допоможе, якщо на неї просто закривати очі.
Усе це Ольга, яка є членом Ради родин загиблих Захисників і Захисниць України при Міністерстві ветеранів, й інші родини неодноразово озвучували на рівні міністерства. І за її словами, там пообіцяли опрацювати питання.
— Перепоховання тіл — у принципі єдина можливість їх уберегти в разі розширення лінії фронту. Але питання, за яких умов, коли, як, куди — усі вони мали б бути відображені на законодавчому рівні. Щоб не самі родичі зверталися з цим запитом, а відбувалося це з подання місцевих органів влади. Під такі перепоховання мали б виділяти ділянки на певних кладовищах, — вважає Ольга Цюпа. — Що більше, необхідно, щоб місцева влада максимально включалася в сам процес перепоховання. Тому в місцевій раді мала б бути спеціально навчена людина саме з цього питання, яка допомагала б родичам обирати ділянку, домовлятися з кладовищем, вирішувала питання транспортування. І так само психологи, які підтримували б родину на цьому етапі.
Загалом законодавство хоч і вдосконалюється в контексті поховання загиблих військових, функціонування військових меморіалів (принаймні Національного військового меморіального кладовища), перепоховання, зокрема після деокупації, але за духом воно все ще є таким, що регулює радше «мирний побут». Сценарії руйнування військових поховань через наближення лінії фронту, можливу окупацію та ризики, пов’язані з нею, лишаються поза його увагою. Звісно, йдеться про надзвичайні обставини, які погано вкладаються в якісь єдині правила, а підводних каменів чимало.
Ще рік тому, розповідає голова громадської організації «Світанок», співзасновник проєктів «Деколонізація. Україна», «Мова. Харків» Вадим Поздняков, серед фахівців тривала дискусія на цю тему на тлі загроз для Покровська. Але все загрузло. Найбільше суперечок викликали кілька моментів.
— Візьмімо до прикладу потенційну евакуацію могил Алеї слави, скажімо, з умовного Краматорська. Якщо ми завтра оголосимо про таку необхідність, то як це морально вплине на мешканців міста і чи не сприйматиметься так, ніби ми вже здаємо місто? Є ризик, що так ми деморалізуємо людей. Власне, це один з головних аргументів, який озвучували на користь того, що варто обмежитися лише фотофіксацією поховань, — каже він. — Непроста задача навіть визначити, на якій відстані до лінії бойового зіткнення вже варто думати про евакуацію і починати комунікувати про це з родичами. Тим паче, що в кожній області своя ситуація. Умовно, до Харкова лінія бойового зіткнення теж насправді не так далеко, але ж ми розуміємо, яка там кількість похованих. І розробляючи механізм, ми не можемо враховувати виключно ситуацію в Донецькій області, виносячи за дужки Сумську, Харківську, Запорізьку. До того ж так чи інакше рішення про перепоховання ухвалюють родини. Але ж рідних уже може не бути в живих або вони десь далеко, в еміграції чи лишились на окупованих територіях. Тобто якийсь лінійний, загальний підхід для всіх виробити об’єктивно складно.
За таких обставин, на думку Вадима Позднякова, є сенс, приміром, у міжвідомчій комісії або робочій групі з представників Мінветеранів, Мінкульту, Інституту національної пам'яті, інших структур, які ухвалювали б рішення про кожен населений пункт окремо, враховуючи всі особливості й обставини.
— Ну і варто було б подумати про виділення місць під перепоховання з прифронтових зон на Національному військовому меморіальному кладовищі. Ще рік тому цього не обговорювали, бо самого комплексу не існувало. Держава могла б хоч запропонувати родинам вибір: ми даємо можливість перепоховати рідного, ви можете погодитись або ні. Якщо погодитесь, то ми максимально сприятимемо — фінансово, логістично, психологічно. Бо вибивати всі ці дозвільні документи, домовлятися про місця під поховання з кладовищами, особливо якщо йдеться про Київ чи Львів, транспортувати — усе це складно. Це теж один з варіантів, як вирішити проблему, яка вже направду перезріла. У будь-якому разі це має бути саме державний механізм.
Але навіть простіші інструменти, які варто було б використовувати, як-от цифрові реєстри поховань з фотофіксацією і зазначенням GPS‑координат могил, у нормативно-правових актах не згадуються. І органи місцевого самоврядування роблять це (або ні) на власний розсуд. Законодавчо ж документація поховань (будь-яких) обмежується паперовою книгою реєстрації з вказанням ділянки, ряду та місця.
— Усі сподівалися: ось ще трішки — і все заморозиться. Але це не відбувається, а сталих рішень, на жаль, як не було, так і немає, — каже Вадим Поздняков.
Знайти місце
Після того, як Ользі відмовили в похованні чоловіка на міській Алеї слави у 2022 році, вона хотіла встановити в Кривому Розі в пам’ять про нього меморіальну дошку. І тут та сама історія. Влада не змогла знайти місце для неї, бо Віктор «тут не зареєстрований». Зрештою зійшлися на тому, що якщо дошку розмістити на будинку, де Ольга живе з дітьми, то треба зібрати підписи щонайменше половини мешканців, що вони не проти. Потім вона має зробити її власним коштом, а місцева влада приїде і урочисто відкриє.
— А ось, приміром, Слов'янськ, прифронтове місто. Перед міською радою зараз стоять куби пам’яті. Серед них є і фотографія Віктора. У нас там будинок, але ми не встигли в ньому пожити довго, я там не зареєстрована, чоловік родом з Луганської області, проте місцева влада все одно встановила його для Віті. Зі мною погоджували тільки світлину і текст. Крім того, всіх військових, яких поховали в Слов’янську, незалежно від місця народження і реєстрації, офіційно визнали почесними громадянами міста… Така різниця у ставленні.
Якщо повернутися до Кривого Рогу, то зараз в місті окремі алеї Слави почали облаштовувати в районах. Така з’явилась у тому, де мешкає Ольга. Її відкрили 13 листопада. Нарешті там є і фотографія Віктора.
— Не знаю, як ми туди проскочили, — каже Ольга. — Діти мені сказали: «Тепер у нас є хоч якесь місце, щоб сходити до тата». Молодша буквально вчора просила: «Поїдьмо до тата, повеземо квіти».
Коли помер Віктор, його донці було лише п’ять місяців.