Батько і син
Мабуть, правильно почати цю історію з 2014 року. Тоді Олексію саме виповнилося сімнадцять. І він потайки від батьків, які думали, що він поїхав поступати, пішов у «Азов».
— Ну бо «Азов» — Маріуполь, Маріуполь — «Азов», — каже Олександр так, ніби це само собою зрозуміло.
А потім зізнається, що у свої 17 років приєднався до Народного руху в рідній Горлівці. Це трохи додає контексту.
Через рік після Олексія Олександр і сам пішов синовим слідом. У 2014-му, коли російські війська вторглися в Крим і на Донбас, він жив у Горлівці. Повернувся додому з Маріуполя за кілька років до Майдану, щоб доглядати за хворим батьком. Працював на гуртовій базі.
— Я в «Азові» довше, ніж Білецький, який його створив, — сміється Олександр, натякаючи на назву фірми, в якій працював — «Азов Трейд Сервіс».
— Тоді я на власні очі бачив усі ці проплачені мітинги, бачив на них людей, яких ми виганяли з роботи за пияцтво. А потім вони приходили зі зброєю в руках і казали, що герої.
Сварився з горлівцями на роботі, поки його не виказали й він не опинився «на підвалі». На той час Олексій вже служив у «Азові». І Олександр радів, що, коли його схопили, телефон був не при ньому. Інакше знайшли б фото сина. З підвалу Олександра витягнув друг, у компанії якого він працював.
— Знайшов, де мене тримають. Здається, моє життя коштувало 50 тис. грн.
Вийшов Олександр без кількох зубів і з пошкодженими руками. Ще приблизно місяць переховувався в будинку друга, поки не знайшли спосіб, як йому виїхати.
— Трохи відновив руки, документи, а на початку 2015-го вже був у тренувальному таборі «Азову», — розповідає він. — Загалом я інженер-механік. На комбінаті Ілліча працював 15 років. А коли прийшов у «Азов», то вибрав артилерію. Я такий трошки гладкий. Подивився на себе — ну який з мене піхотинець. А артилерист я буду добрий.
Тим часом Олексій звільнився з полку і взявся за те, до чого ще з дитинства лежала душа, — почав опікуватися тваринами. Згодом навіть створив для них притулок, у якому виходжував то лебедів, то лисиць. Працював у Центрі порятунку диких тварин, що під Києвом. Але повернувся додому незадовго до повномасштабного вторгнення і разом з батьком став на захист Маріуполя. Бо інакше, напевно, не міг.
— У перші дні я був у підрозділі ППО. Бігав з ПЗРК, намагався збивати літаки, гелікоптери. Ну, на жаль, не вийшло, — розповідає Олександр.
Потім його прикріпили до тилової частини, і він займався забезпеченням. Олексій теж. Носили на різні локації Азовсталі їжу, воду, пальне для генераторів.
У щоденнику, який після загибелі хлопця почала публікувати його подруга, Олексій писав про тишу, яка лякала дужче, ніж постійні обстріли. Про насолоду бачити траву і сонце, про знайдену баночку з мідіями, про приходи касет корабельних «градів» і фосфорні бомби.
«...Люблю Вас! Слава Украине! Готов молиться чтобы эта ночь закончилась... Такого количества бомб, ракет и прочего ещё не скидывали... Если есть ад, то он тут, в Мариуполе...»
— На Азовсталі я постійно переживав за сина. Але, мабуть, найбільше мені вбилося в пам’ять 11 травня, коли прилетіло в наш бункер. Там загинули 20 людей. Усе навколо палало, я кликав сина, коли намагався вилізти. Не знав, чи зміг вибратися він. Ну а потім мені кажуть: «Твої хлопці під доменними печами». Пішов туди, а там Олексій. Я розплакався.
В якийсь момент усі розмови і думки були про те, що там, на заводі, і залишимось, триматимемось до кінця, каже Олександр.
Але 16 травня Маріупольський гарнізон отримав наказ вийти з Азовсталі після оборони міста, яка тривала 86 днів.
— Ми прийняли це, бо був шанс, щоб хоча б хтось вижив. Але йти в полон було страшно. Тим більше, я вже знав, що це таке.
Більшість оборонців Маріуполя привезли в Оленівку — Волноваську виправну колонію № 120.
Оленівка
Спочатку це був лікувально-трудовий профілакторій, створений на базі сільськогосподарського училища. У 1994-му його реорганізували в установу виконання покарань № 120, а за кілька років — у Волноваську виправну колонію для чоловіків, яких уперше засудили до позбавлення волі за тяжкі й особливо тяжкі злочини. Вона була розрахована на 1100 осіб. Таку інформацію і досі можна знайти на сайті «Тюремний портал», створеному громадською правозахисною організацією «Донецький Меморіал».
Територія колонії велика, але було помітно, що цим місцем довгий час не користувалися, розповідала LB.ua Анастасія (Афіна), військовий психолог, яка проходила службу в 36 бригаді морської піхоти. Навіть розклад уроків українською мовою так і висів на стіні. В установі колись і справді працювали 9–12 вечірні класи. Протягом літа окупанти силами полонених приводили територію до ладу. Приміром, відправляли рвати траву. Хтось мав обробляти город або працювати в пекарні чи на інших роботах.
— Перші дні для мене були найважчими. Але поступово все якось устаканилось, і особисто в мене спогади про Оленівку, поки я там залишався, як про піонерський табір. Ми могли навіть у доміно грати, у шахи, книжки приносили, хоч і ідеологічні, всяке про радянщину, — розповідає Олександр.
Найгірше там було з їжею. Її давали дуже мало, кілька ложок якоїсь каші. Тому фактично всі голодували. Але ж треба було потерпіти три-чотири місяці, так їм обіцяли.
— Коли ми виходили з Азовсталі, то знали, що Тайра була в полоні. А вже в Оленівці дізналися про її звільнення. Це сталося через 90 днів. І ми всі рахували ці 90 днів. Надія була, що і нам пощастить. Звісно, всім хотілося додому.
У липні на території колонії почалась незвична активність: в одному цеховому приміщенні промзони взялися облаштовувати новий барак. Тоді висували різні здогадки, з якою метою. Зрештою за кілька тижнів у бараці «азовців» з’явився охоронець зі списком, в якому були дві сотні прізвищ бійців. Серед них люди різного віку, звань і посад, ніби висмикнули наосліп. Їх і перевели в новий барак, мовляв, щоб покращити умови перебування. А в ніч з 28 на 29 липня на території колонії пролунали вибухи. Тоді в бараці перебували 193 бійці.
Правозахисні організації реконструювали події ночі за свідченнями звільнених з полону. Усе почалось зі звуків виходу РСЗВ «Град» (росіяни обстрілювали позиції Сил оборони, прикриваючись бараками Оленівки), а потім були вибухи безпосередньо в приміщенні, в яке перевели «азовців». Декотрі бійці загинули одразу. Ті, кому вдалося вибратися, витягували побратимів з охопленої вогнем будівлі. Гасити пожежу адміністрація колонії не намагалась.
Розірвавши сітку паркану, уцілілі рухалися ближче до виходу з колонії, туди ж тягнули поранених. Медичної допомоги їм не надавали. Тільки за якийсь час до хлопців пустили полонених медиків, які намагалися рятувати тими мізерними засобами, що мали. Лише під ранок на територію колонії заїхали не карети швидкої допомоги, а КамАЗи, в які поранених вантажили покотом. Трьох до лікарні не довезли. Тих, хто залишився в Оленівці, перевели в ДІЗО. Тоді ж росіяни виклали списки загиблих і важкопоранених, звинувативши українських військових в ударі по колонії.
У теракті загинули 53 бійці.
Звістка
Олександр Кісілішин не був свідком тих подій. Буквально напередодні, 27 липня, його разом з частиною бійців перевели в Донецьке СІЗО. З цього моменту для нього почалась інша історія. Жорстка прийомка, під час якої хлопців били шокерами, прикладами, палицями так сильно, що дехто непритомнів. Допити, коли на полонених вішали те, чого вони не робили.
— Ті колишні наші в Донецькому СІЗО були особливо злі. Мабуть, вони розуміли, що і Росії не потрібні, і нам уже не потрібні, бо зрадили. Я намагався не казати, що я з Горлівки: казав, що там народився, а жив у Маріуполі. А от хлопців з Макіївки, Дружківки, вони їх забивали. А росіяни, з одного боку, самостверджувалися, а з іншого, вони просто не сприймають нас як окрему націю. «Вы просто русские, которые отбились от стада», як вони кажуть. Нас треба покарати і загнати до стійла. Звідси знущання.
У камеру, розраховану на десятьох, помістили 25 людей. Води не вистачало ні щоб пити, ні щоб змити туалет. Іноді її не давали по два-три дні. Тільки зранку приносили чай. Їжі стало ще менше, ніж в Оленівці. Її подавали в пластикових відерцях, з яких доводилось пити, бо ложок не дали.
— Я схуд на 40 кг, але ж мав куди худнути. А деяким хлопцям узагалі було дуже важко. Посеред камери в нас стояв стіл, за яким можна було сидіти тільки вшістьох. Усі інші мали стояти. Наглядачі зазирали у віконце, і якщо бачили, що за столом хтось зайвий, то як покарання присідала вся камера. Нас змусили вивчити гімн Росії і всілякі речівки. Нам кричать: «Гімн». І всі камери мають співати. Або: «Путин», а ми маємо відповісти: «президент мира». За день гімн співали не менш ніж шість разів, а гасла могли кричати цілу годину. Митися нас не виводили, усе в камері. Клопи. Сміття, яке виносили не дуже часто, тому було повно мух, заводились личинки.
Саме в Донецькому СІЗО від новоприбулих хлопців Олександр дізнався про сина — що той був у бараці, в якому сталися вибухи. Але живий Олексій чи ні — невідомо. У серпні туди ж перевели друга Олександра, який і приніс звістку.
— Каже мені: «Саню, тримайся, Олексій загинув». Тоді ж розповів, що барак підірвали зсередини. Що після вибуху всі бараки одразу стали на вуха. Що медиків до хлопців не підпускали. І багато хто помер від втрати крові.
Серед них був і Олексій. Але про це Олександр дізнався вже після звільнення — знайшов хлопця, який витягнув його сина з будівлі й намагався надати йому першу допомогу.
— То був удар для мене. Але я не мав права втрачати духу, бо в камері сиділи молоді хлопці з мого підрозділу. Я відчував відповідальність перед ними і не хотів показувати відчай, здаватися. Так вони тримали мене. Ще в Оленівці я віддавав Олексію половину порції. А коли ми потрапили в камеру Донецького СІЗО й у нас на день були два куски хліба, то один я залишав собі, а інший кожного дня віддавав комусь з хлопців. Таке щось батьківське до них було.
Андрій (Електрод) Іванов
— Знайомі, близькі, багато хто співчуває. Раніше після кожного обміну питали: «Ну що, є?». Я відповідала: «Як буде, то сама напишу». Бо ці питання ятрять душу. А хто не в темі, питає: «А де брат?» — розповідає Олена Сірик.
Андрій теж був у тому бараці, отримав поранення, досі в полоні.
— Пояснюю: так і так. А вони не знали про Оленівку. «Так він же, мабуть, дзвонить». Кажу: «Яке "дзвонить"? Росіяни навіть листів не передають, які ми пишемо». Людина дивиться на тебе і не розуміє, про що ти.
Поїхати в Маріуполь і вступити в полк «Азов» Андрій, який народився і жив на Сумщині, вирішив, як і Олексій Кісілішин, у 2014 році. Він був газоелектрозварювальником, працював на молокозаводі.
— Але стався Майдан, почалися бойові дії на сході, і Андрій казав, що має захищати країну. Він спілкувався з іншими хлопцями, вони були тоді в такому піднесеному настрої. Це ж були одні з перших добровольців, — розповідає Олена.
Рідні намагалися відмовити його. І Андрію навіть довелось відкласти на кілька місяців свій план, бо зламав руку. Але після відновлення все одно рвався в «Азов». Зрештою, його відпустили.
Про службу розповідав мало. Рідні із запізненням дізнавалися, що він брав участь у Широкинській операції, потім у боях на Світлодарській дузі.
— Додому приїжджав раз на рік у відпустку. І ми бачили, що йому подобається служба. Бо полк, як сім’я, вони навчались за натовськими стандартами. Для нього все це було нове, — каже Олена.
Проте за шість років прийшла втома і Андрію захотілося цивільного життя. Напередодні повномасштабного вторгнення він уже мав рішення звільнитися навесні.
— Іноді я кажу собі: «Ну чому ж ти не зробив це до Нового року?». Хоча знаючи Андрія, він все одно повернувся б до зброї. Але, можливо, не потрапив би в те пекло. А так у лютому 2022-го він просто залишився в Маріуполі. Казав нам: «Ми захищаємо місто, все буде добре».
До 3 березня з ним ще був телефонний зв’язок, наступного місяця жодної звістки. Інформацію про Азовсталь рідні дізнавалися з новин. А потім нарешті прийшло повідомлення і від нього: «Живий-здоровий».
— Ми переживали, що на них усе це летить, усе вибухає. А в нього завжди була одна відповідь: «Все добре, прорвемося, якось буде». Одного разу ми отримали від нього фото якихось коржиків з ікрою. Пам’ятаю, як жартували: «Непогано ви там живете». А він: «То була одноразова акція».
Тон повідомлень змінився у травні — уже було помітно, що їм дуже важко.
— Андрій навіть написав: «Якщо я помру, то потраплю в рай, бо в пеклі я вже був». А я йому відповідаю: «Ні, ні, треба ще з нами побачитись, з мамою». Ми намагались його підбадьорити, як могли.
Про вихід оборонців з Азовсталі Олена дізналась знову ж з новин. Вона роздивлялася відео, але брата не бачила. Уже на ворожих телеграм-каналах знайшла його фото з колонії — зраділа, що живий. А в червні їм зателефонували з Міжнародного комітету Червоного Хреста, аби підтвердити, що Андрій виходив з Азовсталі в полон.
— І на початку нам здавалося, що все не так погано. Вони вийшли з такого пекла, а там по них принаймні не будуть стріляти і хоча б годуватимуть. Цими думками ми і жили. Але як помилялись.
Одного разу Андрію вдалося подзвонити додому з Оленівки, його голос звучав більш-менш позитивно: «Скоро буду вдома».
— Ну їм же обіцяли: три-чотири місяці — і їх звільнять... Коли я почула про вибухи в Оленівці, то навіть не одразу зрозуміла, що це означає. А потім уже з’явилися списки загиблих і важкопоранених, які росіяни виклали в мережу. Пам’ятаю, як вперше почала їх переглядати, то була в такому стані, що помітила тільки слово «загиблі» і далі, не розбираючись, просто шукала прізвище. Знайшла. У мене паніка: як я про це скажу матері. Подзвонила чоловіку, а він: «Ти уважніше прочитай». Я почала дивитися знову, і тільки потім помітила напис «важкопоранені». Андрій був у цьому списку під номером 51.
На відео, яке росіяни знімали в Донецькій лікарні, Андрія не було. Тільки у вересні з’явилося нове, на якому Олена побачила брата. Придивлялась до нього, шукала сліди травм. Але головне — вони нарешті отримали підтвердження, що Андрій живий. Після першого великого обміну дізналася від Андрієвих побратимів, що в нього була контузія і сильні опіки і що його перевезли в Таганрог. Наступні два роки жодної нової інформації.
— Знаєте, чомусь часто згадується дитинство. Якісь дрібниці. Як він дуже любив малювати такі машинки. Вистачало ж у нього на це терпіння! Як ми ночували на сіні в селі. Як пекли картоплю на вогнищі. У нас було щасливе дитинство. Може, він теж це згадує і це його там підтримує?
Тільки в травні цього року звільнені з полону військові розповіли, що її брат у Пермському краї.
— Станом на травень 2025-го його принаймні чули і бачили. І це дає надію. Але іноді, буває, розклеююся. Особливо після обмінів, коли ти очікуєш, а його немає — знову не справдилось.
Тоді Олена собі каже: якщо ми тут розклеїмось, то хлопцям там буде важче. І їде в село до мами працювати на городі.
— Кажу: піду зло вижену. Мене підтримує родина. Діти, навчання, клопоти — усе це трошки відволікає. Мамі ж набагато важче. Тоді її підтримую я: Андрій повернеться; два таких пекла пережив — Азовсталь, Оленівка; просто зобов'язаний повернутися. Питання, коли.
Пів року тому вони писали Андрію лист. Писали російською, як вимагає та сторона. І це як ще один вид приниження, адже вірогідність, що адресат отримає повідомлення, надто мала. Писали, що живі і здорові.
— Бо ж уже три роки минуло. Тим паче зараз така обстановка на Сумщині, і хто знає, що їм там втовкмачують росіяни. Ми посилаємо йому думки, що в нас усе добре. Сподіваюсь, він відчуває.
Мрія сина
Олександра Кісілішина звільнили з полону під час першого великого обміну, у вересні 2022-го. Перше, що він зробив, коли опинився на волі, — здав ДНК, щоб можна було ідентифікувати тіло сина. Поховали Олексія в лютому 2023 року.
— Олексій загинув в Оленівці Донецької області, а похований в Оленівці Чернігівської області. Такий от збіг. У мене в цьому селі родичі. Ще у 2016-му я отримав там землю як учасник АТО. Тобто планував там жити, — каже Олександр.
Він зізнається, що одразу після звільнення всіх оточили турботою. Але був й інший момент.
— Тоді ще не забулась Азовсталь, ще не забувся Маріуполь. Нас сприймали як героїв. А зараз в Україні немає ні уваги, ні пам’яті. Так, нарешті зробили День вшанування всіх загиблих і закатованих у полоні. І так, усіх потрібно згадувати. Але Оленівка — це був перший і хай буде останній масовий теракт, масове вбивство наших хлопців. Вони боролися, вистояли, вийшли за наказом головнокомандувача в полон. І нічого...
Після лікування Олександр повернувся на службу в «Азов», але, зрештою, звільнився.
— Син загинув в Оленівці. Багато моїх товаришів загинули. Мені просто було важко там залишатись.
Звільнившись, думав поставити на тому крапку. Уперше за життя поїхав за кордон до друзів.
— Але якось мені зателефонував товариш. Каже: «Ну що, відпочив?» — «Та ніби так». — «Новій бригаді потрібні спеціалісти».
Уже рік Олександр Кісілішин служить у «Хартії».
— У мене ще залишаються спільні плани з Олексієм, які ми обговорювали в Оленівці. Тобто плани були в сина, а я пообіцяв йому допомагати. Він хотів зробити великий хороший притулок для тварин. В Оленівці на Чернігівщині, де я отримав землю, є провулок із занедбаними хатами, то я їх потроху викуповую. Хочу здійснити мрію сина. Я не так розуміюся на тваринах, як він. Але мені обіцяли допомогти. Не вистачає Олексія. Дуже не вистачає...