Маріуполь
Літо 2020-го. Потяг під’їжджав до Маріуполя. У вікно Олена бачила, як кужелить дим Азовсталі і металургійного комбінату Ілліча. Незвичні для неї, яка народилася на Рівненщині, масштаби і пейзажі індустріального міста. Біля самого вокзалу — море. Навіть запах потягів не міг перебити його солоний літній подих. З цього починався новий етап життя — робота в гарнізонному військовому госпіталі.
Олені Кривцовій 27 років. Мабуть, дивно вимикати розум, обираючи те, що потім визначить долю, але вона звикла йти за серцем. Саме так вона стала військовим медиком. Ні, в її родині не було лікарів у жодному коліні. Так, вона лікувала в дитинстві ляльок і ведмедиків. Але, зрештою, це була просто гра. А от біологія в школі подобалась. Олена вступила до Вінницького медичного університету, а потім обрала військову кафедру. Там зустріла свого майбутнього чоловіка — Юрія. Коли був переклик, він голосніше за всіх з гальорки кричав: “Я!”
У 2018-му Олена підписала контракт із ЗСУ. “Я відчула, що потрібна на цьому місці”, — каже вона. Мама тільки запитала: “Ти добре подумала? Ти розумієш, що в країні війна”. Ну як розуміла...
“Читала розповіді, бачила світлини, дивилася відео. Уявляла небезпеку. Бо ж війна — то війна. Але насправді, щоб усвідомити все, треба було через це пройти самій”, — визнає вона.
Після університету Олена навчалась у Київській військовій академії. Отримала диплом з відзнакою і могла обирати місце служби. Сєвєродонецьк, Часів Яр, Маріуполь.
Місто на морі — це було щонайменше романтично. Тим паче, там тільки-но сформували з 61 мобільного госпіталю гарнізонний 555-й. Великий (170 чоловік особового складу) та перспективний. Туди вже пішли працювати знайомі по навчанню. Не зважуючи довго за та проти, Олена знову послухалася серця.
“Війна — це величезна трагедія для країни, але це і дуже-дуже багато особистих трагедій”
— Госпіталь розмістили в будівлі колишньої міської лікарні. Переїзд, облаштування, процес становлення — саме на цей етап потрапила я. Це було класно, бо в усталеному механізмі напевно складніше знайти собі місце. Плюс колектив, який на 95% складався з молодих хлопців і дівчат, прогресивних, заряджених, які теж прагнуть чогось досягати.
Мій чоловік довчався в академії і через рік за розподілом потрапив до бригади, місцем дислокації якої також був Маріуполь. Не скажу, що це возз’єднало нашу сім’ю (сміється). Бо все одно різні структури, у нього своя служба, у мене своя. У нього то полігон, то відрядження. Він повертається — я їду. Але все ж коли в одному місті, то є якась ймовірність побачитися і провести разом хоча б вихідні. Такі вони, військові родини.
Тоді в госпіталі я вперше стикнулася з бойовими травмами. Звісно, не в тих масштабах, як потім. І вперше відчула певну роздвоєність, про яку в підручниках не пишуть. Пам’ятаю, як до нас поступили 9 військових — до них у бліндаж залетів снаряд. Ось ти їх бачиш — і все відключається: є конкретний пацієнт з конкретною патологією, і є конкретні дії, які маєш зробити, щоб допомогти. І тільки потім наздоганяє інше. Так, це військовий з пораненням кінцівки, а з іншого боку — це Артем, 22 роки, який тиждень тому зробив дівчині пропозицію. Це конкретна доля, конкретний шлях, який людина подолала до цієї точки. Війна — це величезна трагедія для країни, але це і дуже-дуже багато особистих трагедій і тих, хто там на фронті, і тих, хто чекає на повернення рідних. Ці масштаби неможливо осягнути.
Госпіталь
На початку 2022 року в Олени була відпустка, яку вона провела з мамою. І знову звична дорога назад, до Маріуполя. Мабуть, якась внутрішня тривога тоді вже відчувалась. Але робочий процес від усього відволікав.
Напередодні широкомасштабного вторгнення Олена поїхала у Волноваху на ротацію. Багато років поспіль там у центральній районній лікарні працювала група підсилення: лікар-терапевт, хірург, анестезіолог, медична сестра. У них була одна кімнатка з мінімальним технічним забезпеченням, де приймали військових. За час служби в Маріуполі це була сьома ротація Олени до Волновахи.
Уночі з 23-го на 24 лютого погано спалося. Олена читала новини, аж поки не натрапила на звернення президента РФ. Десь о 4-й ранку почула вибух, а вже за дві години привезли перших хлопців. Росіяни обстрілювали блокпости.
“Це ж якісь кіношні сцени. Як у приміщенні може стояти по литки крові? А потім бачиш їх на власні очі”
— До цих страшних картин ми не були готові морально. Одна річ, коли з кульовим чи осколковим пораненням привозять одного чи двох, а інша — коли до лікарні під’їжджає машина за машиною і ти розумієш, що цим усе не закінчиться. І ці калюжі крові... Це ж якісь кіношні сцени. Як у приміщенні може стояти по литки крові? А потім бачиш їх на власні очі.
Ми не мали жодного уявлення, наскільки все критично, це додавало напруги. Але в цьому нерозумінні ти не міг собі дозволити розгубитися. Пам’ятаю, що почали знімати з хлопців зесеушні шкарпетки. Бо не знали, як близько ворог. І якщо росіяни раптом зараз зайдуть і побачать поранених, то краще хай думають, що то просто цивільні. Весь день 24 лютого минув на ногах. Наступну ніч також везли хлопців. Лікарі з волноваської лікарні нам весь час допомагали, уже не було розділення: це ваші пацієнти, це наші.
А потім ми отримали команду повертатися в госпіталь у Маріуполь. Його підвальні приміщення за певний час до бойових дій розчистили. Ось і весь захист. Спочатку до нас привозили тільки військовослужбовців, потім, коли росіяни підійшли ближче, то з’явилося дуже багато цивільних. Було безліч поранень і терапевтичні хворі також. Війна не зупиняє рівень цукру в крові, який потребує введення інсуліну. І коли вже по аптеках зникли ліки, то ми зі своїх запасів видавали людям те, що мали.
Я не скажу, що відчувала тоді страх. Було щось інше. Ніби тобі сниться жахливий сон. Ти відчуваєш неспокій, тривогу, хочеш прокинутися, але не можеш. Рятувало спілкування з колегами. Коли за вікном починало гуркотіти, а це був уже березень, то ми між собою жартували: “О, весняні грози”. Вмикається чорний гумор, ти намагаєшся розвантажитися сам і розвантажити тих, хто поруч. А потім на власний страх і ризик піднімаєшся на 4-5 поверх, дивишся у вікно і бачиш, як палає місто, як горить той район, де в тебе винайнята квартира. Але вже байдуже, що там залишилось. А потім наступна думка: це ж не просто вогонь і дим, там — люди. І це не вкладалося в голові.
“У хірургів мішки під очима діставали підборіддя. Ти їх обіймаєш, кажеш: “Ми впораємось”
— На початках протягом доби госпіталь приймав під три десятки поранених. Згодом ця цифра вже сягала понад сотню. У пам’яті виринає дуже багато облич. Але що найцікавіше, згадуються вони всі не перекошеними від болю, а з посмішками. Ти намагаєшся допомогти хлопцю, навіть просто запитуєш про стан, а він обов’язково посміхнеться, візьме за руку і скаже: “Прорвемось”. І розумієш, куди ж ти їх покинеш, ти на своєму місці.
Наші хірурги, медсестри, молодші медичні сестри не присідали цілодобово. У хірургів мішки під очима діставали підборіддя. Ти їх обіймаєш, кажеш: “Ми впораємось”. Але розумієш, наскільки їм складно. Це ж не робота на конвеєрі з технікою, у них у руках людське життя. Було страшно за їхнє здоров’я, фізичне і моральне. Аби вони витримали, бо ж ресурси не безконечні, якою б сильною не була людина. Особливо якщо немає їжі, сну і підкріплення. Ти підходиш, штурхаєш його, питаєш, чи хоча б поїв. Він стоїть у рукавицях по лікоть у крові, і ти розумієш, що питання дурне. А по рації передають, що знову везуть поранених.
Деякі лікарі з цивільних лікарень прийшли до госпіталю допомогти. Були в нас і цивільні. Люди думали, що війна війною, а медичні установи, церкви — це ж безпека.
Через вибухові хвилі в нас повилітали вікна і двері. Ми тривалий час спали вдягнутими під чотирма ковдрами, намагались зігрітися. Але все одно здавалося, ніби ти спиш на вулиці. Генератори не вічні, немає гарячої води, щоб випити хоча б чаю. Тільки дощ і сніг не падають на голову, бо дах ще тримається.
Завод Ілліча
У середині березня з житлового масиву через дорогу почали надходити поранені. Це означало, що снаряди долітали вже дуже близько. А 16 березня на подвір’я госпіталю прилетів один такий, поціливши в пам’ятник загиблим військовим медикам. Потім розгатили басейн "Нептун", що поруч, — величезну скляну споруду, яку будували багато років, його саме мали відкрити. Це було питання часу, коли прилетить конкретно по госпіталю. І того ж дня авіабомба потрапила у відділення реанімації. На диво, з особового складу практично ніхто не постраждав. Навіть прикомандирований санітар-інструктор-дезінфектор, який був у самому епіцентрі потрапляння. Зараз він у полоні. Тоді Олена востаннє змогла подзвонити мамі. А далі зв’язок був дуже зрідка — лише смс зі словами “жива”.
Після цього госпіталь невеликими групами разом з технікою і медикаментами почали переміщати на завод Ілліча й Азовсталь. Олена опинилася на заводі Ілліча. “Просто завантажувалися в машину, і куди вона тебе привезла, там ти і є. І все починаєш наново”, — каже вона.
“Відсутність світла, води, елементарної можливості вмитися, навіть перевдягнутися — усе це було неважливо”
— Ось ти в черговому сирому, запиленому, темному підвалі. Він не пристосований не те що для хворих, він просто не для людей. Але ми скрізь намагалися створити затишок. Хтось підмітав, хтось збивав з дощок ліжка, хтось проводив світло, хтось заносив продукти. Якщо в якихось приміщеннях зі стелі крапала вода, то ми робили імпровізовані ширми.
Коли 36 бригада, яка тримала оборону заводу Ілліча, дізнавалася, де локалізується госпіталь, то всі їхні евакуації замикалися на нас. Було дуже складно допомагати в тих умовах, особливо хірургам. Я підключалася на післяопераційному етапі. Коли мене питають: “Ти ж терапевт, що ти робиш на війні?” – постійно пояснюю, що маю дві робочі руки. Це ресурси. Їх на війні постійно не вистачає”.
Перев’язати, поміняти сечоприймач, принести їжу, підняти голову, щоб напоїти водою, зробити ін’єкцію. Ти просто проходиш по коридору, по обидві боки якого ліжка з пораненими, і кожен щось просить. Хтось елементарно хоче солодкого, хтось — сигарету, тому болить і треба знеболити, комусь — вколоти антибіотик. Поки ти дійшов до кінця коридору, то можна вже повертатися на початок, бо там знову кличуть. Це багато людей, кожен зі своїми потребами. Так, вони мінімізувалися до поїсти, попити, аби не боліло, але з іншого боку, вони посилилися, бо своє болить найбільше.
Дуже багато хлопців хотіли просто поговорити. У кого вціліли телефони, то вони показували фото дітей, розповідали про доцю, про те, яка красива жінка. Людей тримала любов до найрідніших. Багатьох цікавила загальна обстановка, і хлопці чомусь бачили в медиках людей, які мають якесь сакральне знання (сміється). Вони питали: “Ну що там?” Ти розумієш, що в такій само невідомості, але відповідаєш, що все буде добре. А що ще скажеш?
Мабуть, побутове взагалі відійшло тоді на останнє місце. Відсутність світла, води, елементарної можливості вмитися, перевдягнутися — усе це було неважливо. Навіть до постійного холоду ми якось призвичаїлись.
А от найважче було проживати історію кожного, кого привозять. Пам’ятаю пацієнта з травматичною ампутацією рук. Він був у свідомості, коли до нас потрапив. В’їлася в голову ця картина покаліченого хлопця і його питання: “Путін, що ж ти робиш?” Ми всі намагалися знайти відповідь.
І ще ця невідомість, яка почалася 24 лютого і не зникала до того дня, як нас обміняли. Вона виснажувала. Ти намагаєшся аналізувати, але аналіз неможливий, бо не вистачає вхідних даних. Будування якихось “стратегічних стратегій”, як ми це називали між собою, — це просто затрата ресурсів. Якщо ти маєш якусь інформацію на цей день, на цю годину, на цю хвилину, локально, то з тим можеш щось робити і далі жити. Для нас існувала тільки одна реальність — обстріли, поранення — все. Про якісь глобальні речі, загальну ситуацію ми не знали. Світ звузився до тієї точки, де ти перебуваєш. І це те, що мало значення.
«Ти бачиш, як у коробці ліків стає все менше і менше, а поранених усе більше»
— Через обстріли нам доводилося постійно переїжджати. Працюємо, працюємо, працюємо. Потім відчуваємо, що вибухи вже ближче і ближче. Стіни починають двигтіти, штукатурка сиплеться на голову. І тоді знову вантажимося в машину, беремо зі собою все, що залишилося, і їдемо в наступний підвал, який розвідали на території наші хлопці. Пересуваємося невеликими групками, переважно в нічний час, тягнучи за собою поранених, які теж стійко все зносили. З перемотаними кінцівками ще й намагалися допомагати. Пачку згущику візьме і несе. Загалом ми змінили чотири місця на заводі.
Це не були якісь бункери. Неглибокі приміщення, як погреби, умовно безпечні, в яких ти залежав більше від удачі. Приміром, якийсь час ми провели в підвалі, над яким розташовувалась 5-поверхова будівля. Вона не витримала ударів, у нас завалило один вхід. Тоді загинув один військовий, було дуже багато поранених.
З медикаментів ми мали те, що привезли з госпіталю, велику частину нам надала 36 бригада. І все це потихеньку тануло. Навіть звичайні знеболювальні або антибіотики. Ти бачиш, як у коробці їх стає все менше і менше, а поранених усе більше. І ти працюєш з тим, що поки що є. Поки що лікуєш. А далі? А про "далі" краще не думати. Тим паче, обстріли дуже близько. Чи буде взагалі те завтра, хто знає.
Були моменти, коли ми один з одним прощались: “З тобою було класно і приємно працювати”. Ми припускали, що від наступної бомби можемо померти. І боялися вже не самої смерті. Ніхто не казав: я не готовий помирати, я занадто молодий. Дуже не хотілося помирати довго або залишитися без рук, без ніг.
Дивно усвідомлювати, що прощалися молоді 30-річні хлопці та дівчата, яким ще жити, рости не у висоту, а в ширину. Дякую, на цьому все... А потім обстріли закінчувалися, і ми продовжували працювати. До якогось наступного загострення.
У мене не вийшло ні разу за війну поплакати, хоча було багато ситуацій, які вимагали цього. І коли ворог був близько, і коли буквально на руках помирали хлопці. У листі додому з полону я написала мамі, що мої сльози тільки вона побачить. Я не скажу, що це спеціально. Просто це такий тонус, у якому перебуваєш. Ти розумієш, що не маєш права розклеїтися. Бо ти серед людей. А люди — істоти соціальні, вони один на одного дивляться, заражаються емоціями. І якщо ти тримаєшся, то легше триматися іншим. Це запускає цілий ланцюжок, відповідно, ти ще більше береш себе в руки. Я це бачила. Геройський вчинок за тих умов — не тільки закрити когось своїм тілом. Це навіть ось так триматися.
Полон
На початку квітня госпіталь уже мав величезні перебої з харчами — фактично що знаходили, те і їли. Але найкритичнішою була відсутність медикаментів. Росіяни підійшли дуже близько.
“Коли закінчилися перев’язувальні матеріали, знеболювальні, можна було, напевно, взяти палицю в руку і вибігти, але це нікого не врятувало б. Хлопці, які стояли на обороні нашої локації, сказали, що ворог уже практично на відстані автоматного пострілу. Були думки, що росіяни зайдуть у бункер, усіх перестріляють, а кого не застрелять, того заберуть у полон. Так ми це уявляли собі. Але трапилося інакше. Командири якось домовилися, що ми вийдемо неушкодженими. Нас поділили на групки: жінки з госпіталю окремо, чоловіки окремо і поранені — посадили в машини і вивезли”, — розповідає Олена.
12 квітня її чоловікові напише дружина одного лікаря. Так родина дізнається, що Олена разом з іншими медиками 555 воєнного госпіталю потрапила в полон. Її пошуки розпочне Андрій Кривцов, брат чоловіка Олени, поки той перебував у зоні бойових дій. Згодом Андрій стане одним з координаторів групи родичів полонених військових медиків.
“Це така постійна внутрішня боротьба надії з відчаєм”
— Навіть якщо порівняти все те, що пережив від початку війни, з її пеклом, болем, кров’ю, хаосом, то це було не так страшно, як полон. Я навіть не кажу про фізичний вплив. Це період, коли твоє життя поставлено на паузу. Це викреслені 189 днів, їх як не було. Ти зависнув десь між небом і землею. Ти не існуєш. Скільки разів нам повторювали росіяни: “Вас тут немає”. Вони, звісно, мали на увазі інше: що ми у них неофіційно, тож вони можуть зробити все що завгодно. Але сприймалось це так, ніби тебе і справді немає. Це відчуття відчуженості, якого неможливо позбутися, і водночас день бабака без розуміння, чи він колись закінчиться.
Коли ми порівнювали себе з людьми, які відбувають покарання, то розуміли, що їм простіше. Вони знають строк: мають початкову точку, мають кінцеву і просто до неї живуть. А ти, з одного боку, ніби віриш і надієшся кожного дня. Кожного ранку просинаєшся і думаєш: “Боже, це ж не виключено, що сьогодні станеться щось хороше”. І потім ввечері, засинаючи, розумієш, що нічого не відбулося. І це така постійна внутрішня боротьба надії з відчаєм.
Ти намагаєшся вірити в хороше, переконуєш себе, що нічого не буває вічним і безконечним. А потім знову у свої лапи захоплює відчай. Починаєш думати про сім’ю: а якщо рідні думають, що я померла, а якщо, якщо, якщо... Воно сніжною кулею збиває з ніг. Далі знову перезавантаження, яке не дає перетворитися на овоч: тебе ж мусять дочекатися, до того ж нормальною людиною, а не поламаною, про яку говорять: “Ну зрозуміло, чому вона така, стільки пройшла”.
“Вони не залишали тобі абсолютно нічого твого”
— Багато хто тільки рідними, думками про них і тримався. Не знаю, наскільки це з фізіологічної точки зору нормально, але ми розмовляли з ними. Ти сідаєш, закриваєш очі і починаєш говорити з мамою: згадуєш її голос, міміку, поведінку, якісь її рухи, звички під час розмови. В усіх деталях уявляєш картинку.
Мене дуже відволікало, коли подумки я щось готувала з нею. Ось ми на кухні. Я йду до холодильника, дістаю з нього продукти. Мама ставить чайник на каву, чути телевізор. Усе дуже детально в голові вимальовується. Дехто починав плакати в такі моменти. Бо ти щойно прожив щось хороше, а потім відкрив очі і знову на голову звалилася реальність. Цей дисонанс дуже вибивав. Але поки жив у тих спогадах, мріях, тими образами, то відключався. Це такі точки опори посеред чужого і непевного.
Мені цікава психологічна фішка наглядачів. Вони не залишали тобі абсолютно нічого твого. Приміром, білизна. Вона ж перевірена, там немає ніяких заборонених предметів, чому б її не залишити? Але ні. Це, напевно, теж важіль впливу, аби все, що з минулого життя, з мирного, з твого, забрати, нічого тобі не залишити. І коли ти хочеш за щось зачепитися, то в тебе немає нічого матеріального і фізичного, що можна потримати в руках. Усе, що залишається, — вигадувати, фантазувати, згадувати про те, що було, і загадувати, що буде далі.
Іноді ці мрії виглядали геть нереально. Так було особливо в перші дні полону, коли відчувалась якась дивна піднесеність. Ти думаєш, що все скоро закінчиться, тебе обміняють. Уявляєш, як поїдеш з чоловіком на море.
Але минають день за днем, і, зрештою, ти входиш у стадію, коли змушуєш себе помріяти, бо треба відволіктися: подумаю, як поїду на море. А воно не виходить, поглинає апатія. Питаєш себе: “Це я просто стомилася чи щось поламалося?”
Кажу подрузі: "А ти сьогодні думала про дім?" — "Ні". — "І я ні". Минуле життя ніби віддаляється від тебе. Воно десь далеко-далеко. Може, його і не було зовсім. Ми пояснювали собі це емоційним виснаженням. Ти постійно дерешся по цій драбині спогадів і мрій і падаєш з неї. А підвестися з кожним разом усе важче і важче.
“Хіба їх можна назвати людьми?”
— Коли я починаю тільки вимовляти про росіян “ці люди”, то ніби перечіпляюся через слова. Хіба їх можна назвати людьми? Вони як механізм, запущений по колу. Їм закинули ідею, що українці погані. І все, іншої реальності не існує. Вона розбивається об стіну, якою вони себе оточили.
Навіть за ті пів року, що ми з ними контактували, у мене так і не вийшло їх зрозуміти. Були такі, у яких, мабуть, проблискувало якесь співчуття чи розуміння, але в більшості цей єдиний стереотип: ти українець — ти мій ворог.
Особливо це відчувалося, коли нас тільки привозили на якусь локацію — чи в СІЗО, чи в колонію. Спочатку вони виявляли надзвичайну агресію, намагалися показати свою зверхність і психологічно, і фізично.
А коли ми вже певний час були в тому місці, то помічали ніби якийсь злам у їхній голові. Вони бачили, що ми жінки, які ніколи в житті не тримали в руках зброю, що ми ніякі не монстри, про яких їм розповідають по телебаченню. Але вони як собака, яку вдарили за шкоду. У неї в очах розгубленість і нерозуміння того, що відбувається. І щоб повернути собі землю під ноги, то вони просто відштовхували від себе реальність. У них на все була своя правда.
Наприклад. На одній локації було дуже холодно, але нам не давали теплих речей. Перед черговою перевіркою колонії наглядачі вирішили поміряти температуру в приміщенні: “Ну вот сейчас увидим, сколько у вас тут». Дали два термометри. Один поламаний, який застиг на позначці 19 градусів. Ртуть іншого опустилася в нашій камері з 20 до 13. Ми віддали наглядачеві обидва. Він подивився на один, потім на другий: “А, ну так тут же 19. Что вам не так?” Це їхня правда і локально, і в масштабах країни, — зробити вигляд, стояти на тому, що їм зручніше.
Коли українець буде з усіх сил дертися, досягати чогось, щоб жити краще, росіянин зробить так, щоб гірше було в когось. І тоді на тлі цього їхнє життя видається їм не таким убогим. Не знаю, чому так, але ця різниця була дуже помітна.
“Ніхто не позбавляв себе задоволення десь штовхнути, десь смикнути”
— Нас кілька разів переводили з місця на місце. Це ще один спосіб продемонструвати свою силу і владу — ми робимо, що хочемо. Ніхто не позбавляв себе задоволення десь штовхнути, десь смикнути. Це було боляче і неприємно: ми ж люди з вищою освітою, нічого поганого нікому не робили, а з нами поводяться, як з найгіршою твариною, чому?
Вони постійно самостверджувалися за рахунок приниження, розповідали про те, що ми нікому не потрібні, та й “Украины вашей нет». При цьому ми жили в інформаційному вакуумі. Нічого, крім “Россия 24”. Але ж це було настільки штучно і сюрреалістично, що ми намагалися абстрагуватися від почутого.
Траплялося по-різному: наглядачі, приміром, могли і побити. Якщо в нього/неї такий настрій, то їх нічого не зупиняло. Жінки були жорстокіші щодо нас, жінок. Ми якось налаштували себе, що не плакатимемо, не проситимемо, не кричатимемо. І тільки коли поверталися в камеру, де нас не бачили ті, яких не можна назвати людьми, давали волю емоціям. Але їм свою слабкість не показували.
На допитах стояли на своєму, але не перегинати палку, не стартували на них. Ти їм розповідаєш, що таке Україна, як у ній живуть. І коли тобі у відповідь починають казати, що насправді у вас усе не так, то ти просто сидиш і слухаєш. Глухому не розкажеш, тупому не докажеш.
Усі чудово знали, що ми свою країну любимо. Коли нам казали, що вас там не чекають і вважають зрадниками, то ми відповідали: “Нехай, але це наша країна”. “Вы туда поедете, и вас там застрелят". — "Краще нас там застрелять, щоб у мами була могила, куди прийти і квіти покласти”.
Була одна наглядачка, яка дуже різними методами намагалася нас принизити. Змушувала в упорі лежачи вчити їхні вірші, пісні. "Катюшу", "Смуглянку"... Ти хочеш, щоб ми її вивчили? Добре, ми будемо тренувати свою пам’ять і вивчимо. Вона від цього відкрито бісилася: “Вот и все равно вы меня бесите”. Це було реально смішно. І хто по який бік клітки? Між собою ми говорили, що рано чи пізно цей період закінчиться, ми звільнимося, а вони так і залишаться в тій ямі, в тій клітці. Просто продовжуватимуть гнити в ній. І це їхній добровільний вибір.
“Кисла капуста на обід і на вечерю. Кисла настільки, що коли ти в мисці залишав алюмінієву ложку, то вона тьмяніла”
— Умови, в яких доводилося жити, різнилися. В одній локації у двомісну камеру помістили нас дванадцятьох, туалет там само. Їжу давали через віконце у дверях, з пластикового посуду, з якого перед тим хтось уже поїв. Час від часу забували дати ложки. І треба було просити: “Дайте нам, будь ласочка”. Якщо не давали, то ми їли хлібом, якось викручувалися.
Кисла капуста на обід і на вечерю. Кисла настільки, що коли ти в мисці залишав алюмінієву ложку, то вона тьмяніла. Ми намагалися по кілька разів промивати капусту під водою. Жартували, що це така ударна доза вітаміну С. Могли дати зіпсовану картоплю, від якої тягнулися драглі. Але бридливість вимикається. Миєш картоплю і їси. За півтора місяця, що ми там були, відчуття голоду не полишало. Коли навіть базові потреби неможливо задовільнити, то це дуже важко. Я вже не кажу про інші — обмеження волі й інформації.
Були і більш-менш прийнятні умови, де кожен мав своє ліжко і триразове харчування. Звісно, зі своїми нюансами. Я за цей час скинули чимало ваги — з моїх звичайних 47 кг до 37 кг. В одній локації нас не тільки завантажували вуглеводами, а іноді траплявся і білок. Але воно не йшло на користь. Ти ніби з’їдаєш перше, друге і компот. Проте робиш це дуже швидко. Немає ритуалу приймання їжі: сів, поїв — відчув насичення. Навпаки, швиденько накидався, бо стоять дядьки з дубинками і підганяють.
Звичайно, всі мріяли про овочі, фрукти. Ми розуміли, скільки всього смачного пропускаємо: о, сезон полуниці; о, вже мають бути огірочки; о, помідорчики пішли. Хотілося молочних продуктів. Постійно про це між собою говорили. І по поверненню розумієш, як багато в житті дрібничок, які його насичують смаками і фарбами, які варті твоєї уваги, які важливі. От зараз з вами розмовляю і попиваю каву. Можливість зробити собі каву, та ще й з молоком — це ж диво!
В одній з колоній, де ми перебували, після обіду дозволялася прогулянка. Сприймалось воно, ніби ти собачка, яку вивели погуляти. Але це можливість подихати повітрям, побачити небо і дівчат з інших секцій. І це була така подія, від якої і до якої ти живеш — від прогулянки до прогулянки.
Ми не мали годинників і навчилися орієнтуватися по тіні: падає на підвіконня — значить це 11-та година, переміщається на друге ліжко — перша година дня, скоро обід. Ти опускаєшся до зовсім примітивного рівня існування. Просто від ранку до вечора намагаєшся прожити цей день і дуже радієш відбою.
“Іноді ми стояли годинами. Тобі наказують: “Встали и построились”
— Коли ми були в Курській області, то за місяць жодного разу не виходили на вулицю. А вікно ще й було зафарбоване. То ти взагалі не знаєш, яка погода, що відбувається, повністю втрачаєш орієнтування в просторі. Не помічаєш, як коротшають ночі, пропускаєш літні вечори, коли о 10-й ще світло. Це дуже пригнічує, ти почуваєшся загубленим. І все це на тлі повної відсутності власної волі. Ти не можеш поїсти, коли хочеш і скільки хочеш, кожна твоя дія контрольована кимось, обмеження максимальні і в усьому.
Нам, приміром, тільки на одній локації дозволяли сидіти на ліжку в денний час. А на всіх інших ми могли сидіти або на табуретках, або на підлозі. Але навіть коли ти сидиш на підлозі, то наглядач, який заглядає у віконце, може вдарити по дверях так, що всередині все стискається. От йому просто не хочеться, щоб ти сидів.
Іноді ми стояли годинами. Тобі наказують: “Встали и построились”. Колись нас так о 8-й ранку вишикували і дозволили розійтися тільки о четвертій ввечері, коли неймовірно пекло спину і ноги. Це було тоді, коли ще мріялось. Ти стояв, заплющував очі і намагався абстрагуватися: і це закінчиться, і це минеться. А поки що подумки з мамою готував сирники. Періодично ударами по стіні або по дверях тебе повертали в реальність.
Але найважче було чути, як знущаються з хлопців. Ми навіть бачили ці єхидні посмішки. Сидимо в камері, в коридорі б’ють хлопців, просто за те що вони українці, і в цей момент наглядач зазирає до нас і питає: “Ну что, девчонки, как настроение?” Вони прекрасно знали, що ми все чуємо і молимось, щоб це закінчилося.
Я постійно думала про чоловіка: як він, де він? Аби тільки не в полоні. Бо коли чула, як ставилися до наших хлопців, то такого не побажаєш, хотіла сказати, навіть ворогу. Але ні...
За всі свої 27 років, коли мене питали, кого ти ненавидиш чи на кого ти ображена, то я розуміла, що не можу нікого назвати. Ненависті до людей і близько не було. Зараз я її в собі відкрила. Я не бажаю їм нічого надмірного. Просто дуже хочеться, щоб вони відчули все те, що відчував і відчуває кожен з нас.
Звільнення
Їм зав’язали руки й очі та завантажили в автозак. Далі була довга дорога. Вони до останнього не розуміли, що відбувається, бо це було схоже на чергове переміщення до іншої колонії. У голову закрадалася думка: може, на цей раз звільнення? Але ж такі надії загрожують розчаруванням. Краще гнати їх від себе. Потім були літак і знову дорога машиною. У шпаринку в тенті вдалося розгледіти кримські вказівники. Рухалися в бік Запорізької області.
Зрештою зупинилися. Першим, кого побачила Олена, коли вилізла з машини, був чоловік у чорному бронежилеті з тонесенькою жовто-блакитною стрічкою.
“Дівчатка, вище голови, ви в Україні”.
“Точно знаю, що продовжуватиму службу. Не уявляю, як у цих умовах піти з армії”
— Це така емоція, яка затьмарила собою все те потужне, що колись відчувала. Тебе обіймають, дають прапор, телефони. Ти як дика людина, яка 6 місяців не тримала телефон, намагаєшся тицяти в нього одним пальцем. Насправді дуже складно призвичаїтися до цього шквалу емоцій і інформації після повного вакууму. У фізіології це називається "позамежне гальмування", коли надмірні тригери впливають на організм, то вмикається стопер, який не пропускає інші впливи й інформацію. У організму є якась пропускна здатність, і вона навіть сьогодні, місяць по тому, не відновилася повністю. Але думаю, що час усе змінює. На жаль, і багато чого хорошого. Але і погане поступово забирає. Ми всі дуже вдячні тим, хто старався задля нашого повернення, особисто я — брату чоловіка Андрієві. І чекаємо, коли повернуть інших полонених.
Зараз намагаюсь плисти за течією. Мінімальні плани такі: завершити реабілітацію в госпіталі, поплакати з мамою, бо по телефону не дуже вийшло. Є і глобальні орієнтири, в яких я впевнена. Точно знаю, що продовжуватиму службу. Не уявляю, як у цих умовах піти з армії. Ми всі потрібні країні.
Я ще намагаюся розібратися, як на мене вплинув цей досвід. Мабуть, часто дратуюсь і зриваюся через дрібниці. Можу зупинитися біля ліжка, ніби чекаю, щоб мені дали дозвіл сісти на нього. Важче стало з людьми, які весь цей час жили своє життя. Це певні діри в стосунках. Але мені здається, все одно точки перетину віднайдуться. Тим паче зараз, коли дуже відчувається єднання. Це не просто на День Незалежності всім разом потримати прапор. Зараз це проявляється в діях. І це той величезний міст, який веде нас один до одного. Він спільний для всіх. А оці маленькі місточки, особисті, локальні, на рівні роботи, побуту, в магазині, просто на вулиці — для них потрібен час. Я впевнена, що і вони з’являться, що не буде цієї агресії та розділення “ти воював, а ти ні”. Бо ж трагедія для всіх нас одна. І я впевнена, що попри все, за нею настане хороше майбутнє. Ніколи не була таким оптимістом, але зараз є впевненість, що в цієї країни все однозначно буде класно.
