Олена
Другого дня літа Олена Кривцова, лейтенант медичної служби, ординаторка госпітального відділення військового госпіталю №555, написала рідним листа.
“…Я жива и в целом здорова. Очень сильно лишь переживаю о вас...Только бы вы все были здоровы.
Родные, извините, что так получилось. Извините, что этой весной вы так много плакали и, наверное, еще больше поседели... Извините... Но я не могла по-другому, не могла не остаться...” (Родина оприлюднила лист у соцмережі. — LB.ua).
Це був 52-й день полону.
Олена народилася на Рівненщині. Закінчила Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова. Потім вступила до Української військово-медичної академії в Києві, де навчалася разом з майбутнім чоловіком — Юрієм Кривцовим з Алчевська.
Два роки тому їх після академії розподілили до Маріуполя. Юрій потрапив до польового шпиталю при одній частині. Олена почала працювати в 555-му військовому госпіталі, який створили того ж року на базі 61-го мобільного. Він розташовувався неподалік від Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Але тоді Олена ще не знала, яку роль це відіграє в її житті.
На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Юрій з частиною перебував на Донеччині. Олена — в госпіталі.
Рідні зрідка отримували від неї смс чи повідомлення в телеграмі. Вони були короткими. Олена писала, що жива. У середині березня шпиталь розбомбили. Олена з частиною працівників закладу опинилася на території металургійного комбінату імені Ілліча.
Про те, що відбувалося далі, родині відомо небагато. І цю картинку близькі відтворювали за розповідями тих, кого вдалося звільнити з полону.
Було дуже важко через велику кількість поранених, нестачу медикаментів. Лікарі майже не спали. До того ж їм доводилося переміщатися з місця на місце. Бо щойно їх знаходили росіяни – починали прицільно бити артилерією і завдавати авіаударів. Відомо, що принаймні п’ять разів вони шукали собі нового прихистку. Від початку квітня Олена не зв'язок не виходила.
12 квітня її чоловікові написала дружина одного лікаря. Так родина дізналася, що Олена з іншими медиками 555-го госпіталю потрапила в полон. Згодом близькі побачать її фото в одному з телеграм-каналів, у яких видивлятимуться рідне обличчя щодня.
13 квітня Володимир Зеленський вийшов в ефір з черговим зверненням:
“Тим, хто захищає Маріуполь. Батальйон морської піхоти 36 бригади морської піхоти. Окремий загін спеціального призначення «Азов», 12 бригада оперативного призначення Національної гвардії України. Підрозділи Державної прикордонної служби. Добровольці «Правого сектору». 555-й військовий госпіталь і працівники Національної поліції. Усім військовим, які борються в ООС, які захищають Харків, Харківський регіон, усьому військовому угрупованню, яке захищає Запорізький регіон, захищає південь. Окремо дякую 92, 93, 95-й бригадам. Особисто генералу Наєву. І усім безмежно вдячний! Від імені всіх українців”.
“Ми здивувалися. Бо вже знали про полон. Але ніхто ані слова про це не зронив — цілковита тиша”, — каже Андрій Кривцов, брат Юрія.
Андрій — айтішник. На початку 2015 року виїхав з рідного Алчевська, де викладав у Донбаському державному технічному університеті. “Я переконував студентів не залишатися в університеті в Алчевську. На мене написали донос. І я залишив місто”, — розповідає Андрій. Наразі він живе в Луцьку.
Коли Олену захопили в полон, Андрій почав її пошуки, поки брат перебував у зоні бойових дій. Згодом став одним з координаторів групи родичів полонених військових медиків з металургійного комбінату імені Ілліча і Азовсталі. "Ми тримаємось разом за ознакою "військовий медик”. Нині група об’єднує 70 родин.
Під час останнього обміну звільнили, зокрема, лікарів. Андрій упевнений, що свою роль у цьому відіграв і розголос, до якого їм довелося вдатися. Далі пряма мова Андрія Кривцова.
Про пошуки
У квітні ми чекали на якесь офіційне сповіщення про полон. Загалом нас мали б сповістити, а потім надати Олені статус полоненої. Адже це єдиний шлях до списку на обмін. Але нічого подібного ми не отримали.
Тож зрозуміли, що далі на щось сподіватися немає сенсу, і самі почали шукати телефони, дзвонити, з’ясовувати. Спочатку мені вдалося зв’язатися з відділом пошуку полонених при Генеральному штабі. Там підтвердили інформацію про те, що госпіталь потрапив до полону і людей розмістили в чотирьох локаціях у Росії і на окупованій території Донецької області.
Потім ми отримали повідомлення конкретно щодо Олени: вона є в списку полонених і в списку на обмін. “Чекайте. Все буде добре, скоро її повернуть”. Також нам пояснили, що існують умовні черги з полонених на обмін. На той момент це були хлопці зі Зміїного, важкопоранені з ампутаціями, жінки й інші військові. Нам треба було набратися терпіння і чекати. Так нас начебто заспокоїли. І ми дійсно на деякий час заспокоїлись.
Паралельно зверталися до військкомату, в Нацполіцію, у відділ пошуку полонених СБУ. Там нам теж сказали, що Олену внесли до списку полонених. Але наприкінці травня у письмовій відповіді від СБУ, що прийшла Олениній мамі, ми побачили геть інше: місцезнаходження Олени невідоме. Це формулювання досить дивне. Бо існують чотири статуси: людина або служить, або в полоні, або зникла безвісти або загинула. І от з’ясовується, що Олена опинилась у якомусь п’ятому. Хоча на той момент ми мали інформацію, що вона перебуває в СІЗО Таганрога. 28 квітня і 6 травня пройшли два обміни, кілька дівчат повернулися в Україну, і ми змогли щось дізнатися. У базі Національного інформаційного бюро Олена має статус полоненої.
Проблема в тому, що бази даних різних установ (Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, СБУ, поліції) не синхронізовані. І ми кожного разу заповнюємо все нові й нові документи. Вони кажуть, що обмінюються інформацією. Але ж ми бачимо інше: в одній базі людина є, в іншу подаєш дані, в третій її немає. Це та проблема, яка потребує вирішення.
Про групу родин полонених медиків
Про полонених з госпіталю мовчали. Тоді я почав шукати інші сім’ї лікарів. І на початку червня ми разом з дружиною одного полоненого вирішили винести це питання в публічну сферу. Якось треба було зрушити все з точки, в якій ми застрягли. Ми хотіли, щоб на проблему військових медиків у полоні почала реагувати і наша влада.
Ми звернулися до родин з проханням розповісти історії своїх близьких, поділитися їхніми фотографіями. І спочатку стикнулися з тим, що ніхто не хотів розголосу. Бо їх переконали, що якщо вони говоритимуть, то близьку людину не обміняють. Будь-яке слово в медіапросторі – і ваша рідна людина залишиться в полоні в Росії назавжди і ми нічого не зможемо зробити. У цьому нас переконували і на останній зустрічі в Координаційному штабі. Мовляв, якщо розповідаєте медійно про людину, то не жалійтеся потім, що її не обміняли. Бо ви тим самим набиваєте їм ціну. Але ж як засвідчила практика, тих, про кого найбільше говорили, саме й обміняли.
Нам вдалося зібрати вісім родин, і ми написали перший пост з історіями лікарів. Його поширювали. До справи долучилася медична спільнота. Є люди, які зібрали більш ніж 2000 підписів лікарів під листом із закликом допомогти полоненим військовим медикам. Ми відправляли його і нашим організаціям, і іноземним, зокрема: Європейському конгресу українців і Світовій організації українських жіночих організацій.
Тим часом до нашої групи приєднувалися нові родини полонених. Проте більшість усе ж вичікували. Їм обіцяли, що до кінця червня будуть обміни: ви ж нічого не кажіть. На жаль, це не спрацювало. Але про полон військових медиків уже знали не тільки їхні родичі.
Про першу офіційну зустріч з Командуванням медичних сил
Ми наполягали на зустрічі з Командуванням медичних сил. У нас накопичилось чимало питань. Якщо точно, то 17. Головне, чому шпиталь залишився на лінії фронту, хоча його мали б евакуювати. Якоїсь виразної відповіді ми так і не почули. Нас також хвилювало, що про людей з Ілліча забули, адже вони нібито “здалися в полон”.
У КМС погодилися нас прийняти, знов-таки, лише після медійного резонансу. На той час уже вийшло кілька інтерв’ю, про нас почали писати іноземні журналісти.
На зустрічі в серпні нам повідомили, що ведеться службове розслідування. Цю процедуру запускають, коли людина потрапляє до полону. Під час розслідування мають з’ясувати, була це добровільна здача чи захоплення. Якщо людину захопили в полон, то cім'я отримує грошове забезпечення. Розслідування щодо людей з Ілліча розпочалося тільки наприкінці липня, і на момент зустрічі, як нас запевняли, його майже завершили. Залишались якісь паперові формальності. Нам казали, що до людей з 555-го госпіталю питань немає. Але ми й досі не знаємо, до яких офіційних висновків вони дійшли.
Про комунікації
Загалом, хотілося б, щоб люди, які комунікують з родичами полонених, говорили реальні речі. Можливо, вони сумні та болісні, але нехай це будуть реальні речі. Бо один посадовець каже, що за жодних обставин з міркувань безпеки вони не можуть надати рідним інформацію про місце утримання близьких. Водночас інший розповідає, бо його за горло взяли. Подібних історій багато. Потрібні нормальні комунікатори. Це дуже важливо.
Про розголос
Під час останнього вересневого обміну повернулися п’ять наших військових лікарів. Чи зіграв у цьому роль розголос? Думаю, так. По-перше, держава-агресор стосовно більшої частини наших медиків визнала, що вона утримує їх. І це сталося завдяки тому, що про них почали говорити. Бо до того росіяни казали, що в них їх немає. Були навіть такі випадки. Показують нашого хлопця в Оленівці у відеорепортажі по російському телебаченню. А Росія у відповідь на запит каже: “Ми такого не знаємо. Ми його не бачили. Це не він”. Після того, як ми почали писати в іноземні видання, звертатися до європейських інституцій, їх почали визнавати. Збіг?
Межа розголосу, звісно, є. Тут має бути баланс між "допомогти" і "не зашкодити". Якщо йдеться про медиків, то розголос про людей, які не є комбатантами, — дуже важлива річ. Ні, ми не робимо людину цінною для Росії. Навпаки, ми її робимо незручною для Росії. Це така людина, яка має заважати їм. Бо що б росіяни не чинили, але вони стараються робити добру міну при лихій грі. І на зустрічі з Командування медичних сил нам це побічно підтвердили: публічні дії можуть призвести до політичного рішення – і лікарів відпустять. Бо, як ми знаємо, 32 волонтерів-водіїв саме відпустили.
Але нещодавно в Координаційному штабі матір одного полоненого медика чомусь переконували в протилежному. Мовляв, оскільки її син — медик бригади, то він некомбатантом не вважається. Хоча це не так.
Про обмін
Є такий гучний наратив, який дуже полюбляють боти, що під час обміну все вирішує Росія. От якби ми вирішували, то всіх одразу й обміняли б. Але на прикладі Тайри, Пташки, командирів “Азова” ми бачимо, що перемовини — це торги. І коли в нас є обмінний ресурс, то ми так само впливаємо на процес. Бо якби все залежало тільки від Росії, ми цих людей не повернули б.
А приклад Мар’яни Мамонової довів, що важить ще й суспільна думка в тому, кого обмінюватимуть. По Мар’яні був масовий розголос: першу акцію провела, здається, громадська організація вагітних жінок з Луцька, потім додався Тернопіль та інші міста, зокрема, за кордоном. Про Мар’яну писали. Просувати цю історію нам допомагала Ukrainian PR Army. Долучилися багато журналістів і організацій. І тоді це сталося. Звісно, сприяла не лише публічність, але вірю, що вона надала правильного руху перемовинам. Адже Координаційному штабу на початку здавалося, що два офіцери за вагітну жінку, ще й капітана медичної служби — це чомусь нерівноцінний обмін.
Зараз ми співпрацюємо з правозахисниками, юристами, бо після обміну з’явилося багато інформації, вони її обробляють. Працюємо далі з іноземними журналістами і міжнародними організаціями, які дійсно дієві, подають запити і не мовчать, щоб не залишитися без фінансування. Так само важливо висвітлювати, що медики не є комбатантами. Тоді матимемо більше варіантів їхнього повернення.
Що наразі відомо про Олену
Небагато. Від самої Олени родина отримали звістку лише раз. Це той лист, який із затримкою у два місяці передав Червоний Хрест. Пізніше Андрій навіть дізнається, як саме їх писали полонені. До них прийшли, роздали аркуші паперу і сказали, що вони можуть написати рідним, але заборонили повідомляти місцезнаходження. Тих, хто написав українською мовою, змусили переписувати російською. “Я бачив кілька листів з нашої групи. І там є схожі фрази: “Мы хорошо кушаем, к нам хорошо относятся, у нас все есть”. У Олени теж такий фрагмент є. Ніби діти з дитячого табору пишуть”, — каже він. Вони навіть не намагались повідомити, що в реальності відбувається. Бо такий лист просто не пройшов би цензуру. Це ж був їхній єдиний шанс сповістити рідним, що вони живі.
Підтвердження про полон через Червоний Хрест сім’я Олени отримала лише в середині липня.
Новини, якщо пощастить, родина отримує від тих, хто повернувся з полону. Так вони дізналися, що найважче було в Сартані, куди Олену й інших полонених доправили спочатку. Там вони перебували в ангарі з побитими шибками і бетонною підлогою. Було дуже холодно.
“Я спілкувався з колегою Олени, яку звільнили під час останнього обміну. Вони були разом. Дівчина розповіла, що після Сартани їх перевезли до Таганрога, потім у Бєлгородську область, а далі в Курську. Посадили по тюрмах і фактично використовували “як боксерські груші для відпрацювання прийомів”. Били навіть жінок. Останні місяці їм дозволяли щось шити в цеху. Тож вони хоч небо потроху почали бачити. І це вже щастя”, — каже Андрій. Олена тримається.
“...Пишу текст и очень хочется плакать, но пообещала себе, что мои слезы увидите только вы. С 24 февраля держу это обещание...”