Психолог у війську
На службу Анастасія пішла у 2014-му — саме закінчила Миколаївський національний університет ім. В.О. Сухомлинського за напрямком “початкова освіта і практична психологія”. На військову кафедру вона намагалась потрапити ще під час навчання, бо вже тоді зрозуміла: вчителькою в школі їй не бути. А служба, навпаки, приваблювала.
Оскільки на військовій кафедрі чула “дівчат не набираємо”, довелося шукати інший шлях: підписала контракт і стала радіотелефоністкою в 36 окремій бригаді берегової оборони. А за кілька років отримала посаду офіцера-психолога.
— Спочатку були певні труднощі в плані довіри і сприйняття мене, — дипломатично каже Настя про перші роки служби. Та й загалом робота військового психолога має специфіку.
— До звичайного психолога людина йде сама, бо в неї з’являється мотивація вирішити свою проблему. Мені ж треба вибудовувати стосунки — завойовувати довіру людини і спонукати її до розмови. Але не силувати. Ти розмовляєш з військовим, пропонуєш допомогу, він відмовляється, на цьому треба закінчувати. Проте якщо просто сидіти і чекати, то вони ніколи до мене не дійдуть. Тому варто починати шукати інші можливості налагодити контакт. За весь цей час я впевнилася: ти можеш закінчити крутий військовий виш, мати суперосвіту психолога, але якщо люди тебе не бачили в справі, якщо не мають до тебе довіри, то з того нічого не вийде, — пояснює Анастасія.
У цьому сенсі її досвід допомагає, як вона сама визнає, будувати ті самі довірливі стосунки. Вона часто чує від військових: “Зрозуміє тільки той, хто сам пережив”. Вона пережила.
Маріуполь
Іноді Анастасія натикається на світлини Азовсталі в мережі. Від них суміш емоцій. Це був надійний прихисток.
— З іншого боку, перебуваючи в бункерах Азовсталі, ти розумів, що це кінцева, — каже вона. — Але куди виходити? І яким буде кінець?
Рух у цю точку для підрозділу Анастасії фактично почався ще в грудні 2021 року, коли вони виїхали на позиції в околицях Маріуполя. За день до широкомасштабного вторгнення Анастасія була там разом зі своїм батальйоном 36 бригади морської піхоти.
— Я одразу помітила відмінність: цього разу в окопах весь час доводилося рухатися дуже швидко і не розгинаючись. Росіяни обстрілювали щільно, і ситуація загострювалася, — розповідає вона.
Уночі під вогонь потрапив контрольно-спостережний пункт батальйону, де була Анастасія. На ранок вона зателефонувала мамі, щоб з’ясувати, як вдома. Так довідалася про ракети, які Росія запустили по всій Україні.
— До того мені здавалося, що якщо щось і буде, то воно матиме локальний характер. Максимум торкнеться Донецької і Луганської областей. Але говорячи з мамою, я усвідомила, що йдеться про всю Україну. Це було найжахливіше, — каже вона.
Далі події розгорталися швидко. Анастасія шукала, хто з волонтерів міг би допомогти підрозділу з продуктами і речами. Список потреб був великий. За самою Анастасією як за офіцером закріпили сімох дівчат і трьох-чотирьох хлопців. Це стало одним з перших важких випробувань — відповідати за чиєсь життя. Тим паче, коли на твоїх очах це життя постійно обривається.
— Кожного дня у нас гинули люди. Мій батальйон зазнав великих втрат. І до такого підготуватися неможливо. Як би ти собі в голову не вбивав, що це війна, а війна — це смерті, все одно надієшся, що омине, — зізнається вона.
У березні Анастасія опинилася на меткомбінаті імені Ілліча разом зі своїм підрозділом. А у квітні була серед тих, хто проривався з оточеного заводу на Азовсталь під командування Сергія (Волини) Волинського.
За 10 годин до прориву вона отримала поранення. Зайшла не в те місце, не в той час. У приміщення, поруч з яким вона була, влучила ракета, дівчину уразило осколками, а вибуховою хвилею пошкодило спину. Оговталась, коли її зашивали медики.
— Насправді я весь час була при тямі, але нічого не пам’ятаю. Це вже потім хлопці розповідали, як витягували, як відвели до медиків. У мене є два шрами — один на голові, а інший над оком. І ще тоді пошкодило зуби. Якби зараз на мене подивились вороги, то не впізнали б, бо в полоні я мала трохи інакший вигляд, — сміється Анастасія. — Я тоді весь день до самого виходу проспала. І коли час від часу прокидалась, то бачила, як хтось поклав мені то цукерку, то сигарету — найцінніше, що було.
Прориватися на Азовсталь мали вночі.
— Волина тоді сказав, що є такий вибір, що гарантувати безпеку не може. Це було чесно, — каже вона.
Сіли по машинах – і колона рушила. Анастасія їхала разом з іншими дівчатами.
— Хтось молився, хтось тримався за руки. Думала: як трапиться щось, то принаймні ми разом. Страшно бути самому. Але, на диво, ми проїхали без пострілів. Схитрували: наша колона поставила на транспорті позначки, щоб заплутати ворогів. Так і проскочили, — пояснює вона.
“Ми вже на заводі, можете виходити”. Анастасія не йняла віри, коли почула ці слова.
— Інколи здається, що вищі сили поруч, вони відводять непоправне. Тож у тебе є мета і причина залишатись тут і продовжувати далі, — каже вона.
У перші ж дні її відвезли в “Желєзяку” — госпіталь на Азовсталі, щоб оглянули лікарі. Потім почалося облаштування бункеру. Доводилося виламувати двері, щоб мати якусь подобу ліжка, шукати ковдри, одяг. Хтось примудрився знайти три стільці і покласти на них двері.
— Це вже було щось. Фантазували, як могли. Я дивилася на те все і відчувала себе бездомною. Тільки шансів знайти щось корисне в нас було менше.
Наступний місяць вона разом з іншими оборонцями Маріуполя провела на заводі. Каже, що від початку повномасштабної війни це був найважчий період.
— Хлопці, які мали вже по кілька поранень, виходили на позицію. Його сьогодні підлатали, він день-два оговтується — і знову йде, шкутильгає, але йде. Деякі хлопці, крім того, що вели бій, якось примудрялися викроїти хвилинку і знайти щось поїсти. Пам’ятаю, як рвали гриби, поки перебирались з позицій у бункери. Не знаю, що то за гриби були, на смак гумові, — сміється Анастасія. — Подумали, що добре просмажені, не отруйні.
На той момент у кращому разі вдавалося поїсти раз на день кашу, у гіршому — суп, а фактично водичку, в якій щось плавало.
Майже весь час Анастасія була під землею, тільки декілька разів піднялася на поверхню. А там весна, тепла і сонячна.
— І ти просто мрієш про дім, про батьків, друзів. Ми почали жартувати, що припливе турецький корабель і всіх забере. Дуже хотілося додому. Були такі дні, коли майже беззупинно працювала корабельна артилерія. Це специфічний звук, здавалося, що від нього лусне голова. Ми обговорювали різні сценарії. Але ніхто не хотів залишитися на заводі. Ми були готові йти з останнім боєм, аби тільки не застрягнути там навічно, у цьому підземеллі, — каже Анастасія.
Після 82 днів оборони Азовсталі Маріупольський гарнізон отримав наказ зберегти життя особового складу. 16 травня — день виходу із заводу і день народження Настиної мами. Того дня їй вдалося подзвонити рідним. Сказати про прийняті командуванням рішення вона не могла, але їй дуже хотілося заспокоїти: “Зі мною все буде добре, але я не знаю, коли ще зможу з вами поговорити”.
Полон
Коли в ніч проти 29 липня в Оленівці пролунав вибух, у Анастасії промайнула думка: “Може, то наші хлопці зайшли?” Хотілося тішити себе надією.
— Нам ніхто нічого не говорив. Але відразу після вибуху охоронці позамикали нас, а самі повтікали, — розповідає Настя. — Потім ми дізналися, що сталося, побачили поранених хлопців. Незадовго до того якусь частину азовців перемістили до цього бараку. Росіяни просто взяли і вбили людей. Багато хто помер на шляху до лікарні, а поранених фактично не лікували, то радше якась підтримка була, а не лікування.
Спочатку на місці колонії був лікувально-трудовий профілакторій, створений на базі сільськогосподарського училища в селі Молодіжне, що за 5 км від Оленівки. В 1994-му його реорганізували в установу виконання покарань, а за кілька років — у Волноваську виправну колонію для чоловіків, яких уперше засудили до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини. Вона була розрахована на 1100 осіб. Така інформація про колонію міститься на сайті “Тюремний портал”, створеному громадською правозахисною організацією “Донецький Меморіал”. У 2014-му Оленівку і Молодіжне окупували.
— З Азовсталі нас одразу привезли туди. Забрали особисті речі, нібито на зберігання. Але те, що більш-менш могло їм знадобитися, то крали. Приміром, айкоси. Хоча складалося враження, ніби вони їх ніколи в житті не бачили, бо почали вставляти в них звичайні сигарети. З одягу позрізали всі металеві елементи, навіть на білизні. Розселили. І почалися допити, — розповідає Анастасія.
У камеру, розраховану на шістьох, помістили 28 жінок. Спали фактично одна на одній — на підлозі, на лавці, під лавкою. Влітку там було особливо нестерпно через задуху.
— Територія колонії чимала. Але було помітно, що цим місцем довгий час не користувалися, — каже Анастасія. — Там, напевно, колись працювала школа (в установі і справді колись були 9–12 вечірні класи. — lb.ua), то вони навіть розклад уроків, у якому й українська мова була, не прибрали зі стіни. Але ж вони так ненавидять українців. Мабуть, не додивилися.
Протягом літа окупанти за рахунок полонених приводили територію до ладу. Анастасію разом з іншим дівчатами, приміром, відправляли рвати траву. Хтось мав обробляти город або працювати в пекарні.
— Дівчата дуже не хотіли пекти хліб для них. Ми їх переконували, що то ж і для нас, і для наших хлопців. Ми рвали бур’яни. І я сприймала це як можливість побачити світ не через ґрати. Побачити, як трава зеленіє, як щось квітне. Якось одна дівчинка з "Азову" сказала: “Дівчата, сприймайте цю працю нормально. Подивіться на землю, це ж наша, українська, вважайте, що то ми для себе робимо”. Мені сподобались ті слова, — каже Анастасія. — І праця якось допомагала, дні минали швидше. Інакше постійно хотілося закрити очі й уявити, що все це тільки здається.
У дворі стигла черешня. Вона стояла аж чорна. Дівчата часто проходили повз неї.
— Я старалась не дивитися в її бік. Бо їсти дуже хотілося, тим паче, свіже і так близько. Але нам заборонили її рвати. Пам’ятаю, як одного разу хлопець підняв з землі яблуко, то його за це сильно побили. А мені пригадались розповіді про те, як колись за колосок забивали до смерті, — каже Анастасія.
Черешні не можна було чіпати полоненим, але їх не збирали і самі наглядачі. Ягоди просто гнили на дереві.
— Мабуть, то був такий психологічний прийом. У їхніх головах діється щось дивне і страшне. На городі ми саджали помідори, огірки, кабачки, дині. Мріяли, що, може, нам щось перепаде, — усміхається Настя. — Але ні. Нам вони запарювали каші. І чай, хоча важко його так назвати. Ми жартували між собою, що Оленівську колонію на рекомендуємо. І рівень обслуговування такий собі, і харчування бідне.
Насті снилися солодощі.
— Дівчата весь час щось “готували.” І якщо чесно, то через це ми навіть почали сваритися, — каже вона. — Коли ти лежиш, тільки-но заспокоїв себе: “Все, не думай про їжу”, аж знову чуєш: “я ставлю запікатися, туди додаю крем...” – “Дівчата, або тихіше, або взагалі помовчте!” Хлопцям, мабуть, ще важче було. Бачила, як одного разу їх завели в клітку, принесли якийсь обід. І в одного руки тремтять. Він бере той шматочок хліба, потроху відламує від нього і їсть, щоб розтягнути це задоволення.
Анастасія: “Багато кому снилося довге біле волосся. Волосся — то дорога. Дорога додому”
— День за днем ми намагалися знаходити, чим себе зайняти, якусь розраду, щоб не втратити глузд. Бо часу в тебе максимально багато. Єдине, що його в тебе забирає — це допити. Ми, наприклад, з дівчатами грали в карти, які зробили з коробки від прального порошку. Одна дівчина дуже гарно малювала, і ці карти — то взагалі витвір мистецтва.
Або брали з подругою по аркушу і писали свої плани чи складали різні списки. Вона з Маріуполя, усе там втратила. То писала, що їй треба купити на перший час. Ми тримались за майбутнє.
Скажу так: не треба було проводити ніякого тестування суїцидальних ризиків – одразу стало видно, що багато людей насправді дуже хочуть жити. Я неймовірно сильно хотіла повернутися з того “існування” до життя. Щоб можна було просто вийти в магазин щось купити, прогулятися по вулиці, не опускаючи голову, і не йти по команді.
На День Незалежності піднімались до віконця з видом на клітку для прогулянок, щоб тихенько привітати дівчат. Потім так само тихо співали гімн. А була навіть одна така зміна, що ми співали в камері українських пісень і нам за те нічого не зробили. Там є такі “переобуті”, яким начхати, що буде — Україна чи Росія, аби було що поїсти.
Якось в Оленівку привезли хлопців. Один конвоїр почав їх бити з усієї сили під час прийомки. Інший намагався його відволікти: “Глянь, там прорвало трубу” (нічого такого насправді не було). — “Погоди, щас”. — “Они подождут, идем”. Траплялися і такі.
А по інших, навпаки, було видно, що вони працювали в колоніях, бо ставилися до нас як до зеків. Такі максимально погіршували умови. Влітку могли позакривати все, щоб ми сиділи в задусі. Або коли в когось з дівчат боліла голова і вони просили ліки, то, зрозуміло, що нічого не давали. Ще й насміхалися.
Але найсильніше знущалися з хлопців. Ми прокидалися вночі від їхніх криків. Це було найважче — чути крик і не мати змоги допомогти. Одного разу вони забрали хлопців удень. І спочатку в одній камері дівчата почали стукати і кричати, що комусь погано, щоб відволікти і припинити ті знущання. Потім підхопила інша камера, а за нею наступна. Зчинили ґвалт. Нам почали закривати “кормушки”. Але все ж на певний час ми їх зупинили.
Хотілося повернутися додому. Бо ти розумів, що пройшов уже чималий шлях і прикро померти в полоні. Не занепадати духом допомагали дівчата поруч. Доходило до смішного. Часто і багато кому снилося довге біле волосся. Волосся — то дорога. Дорога додому. Тільки хтось побачив уві сні волосся, обов’язково казали: “Це до обміну”. То була наша коронна фразочка.
Хоча, звичайно, були і важкі моменти, не те що зневіри, але якогось затемнення. Якось розговорилась з одною дівчиною, питаю в неї: “А ти раніше цікавилася питанням полону?” Бо я про таке навіть не думала. А виявилося, що поруч з нами в колонії були жінки, які в полоні провели вже по кілька років. І я переживала, що з нами теж може таке трапитися. Знала, що рано чи пізно нас обміняють. Я просто дуже боялося, щоб то було не пізно.
Звільнення
Після Оленівки Анастасія перебувала у двох колоніях на території Росії. Це був інший досвід й інші правила. У камері заборонено сідати на ліжко. Підйом о 6-й ранку, відбій о 22-й – і тільки тоді можна було нарешті лягти. Якщо з камери ведуть у якесь інше місце, то очі заплющені, голова опущена, а руки при цьому вгору.
— Водили, як серійного вбивцю, — каже Анастасія.
Двічі на день перевірка камери.
— Теж непросто було її пережити. Бо наглядачі з псами і вони цькують їх на тебе. Вибігаєш з камери якомога швидше, стаєш в “растяжку”, так вони це називали, і навіть якщо собаки не кидаються на тебе, ти їх чуєш, вони зовсім поруч, гарчать, — розповідає вона.
Тим часом в камері наглядачі все скидають на підлогу зі всіх поверхонь і треба швидко все поскладати на місце.
При кожному переміщенні на нове місце Настю запитували одне й те саме, чи хоче вона залишитися в Росії чи повернутися в Україну. "Звідки ти?" — "З Миколаєва". — "Куди повертатимешся?" — "У Миколаїв". — "Миколаїв — це вже Росія". — "Не Росія". — "Ну а якщо Росія?" — "Повертаюсь у Миколаїв".
У жовтні Анастасію вивели з камери і разом з іншими жінками посадили по машинах. Далі літак і знову пересадка на автобус. Спочатку більшість з них думали, що це чергове переміщення. Бо не може ж так пощастити. Повірити в те, що це все ж обмін, було важко.
Зрештою машини зупинилися на порожній дорозі. Здавалося, що так вони стоять уже цілу вічність, аж побачили як з-за рогу виїжджають автобуси. “Дівчата, підніміть голови, ви більше не затримані”.
— Нарешті ми почули українську мову. Всередині стало так тепло. Ми підняли голови, я дивлюсь на того хлопця, а в нього прапорець блакитно-жовтий. І думаю: “Слава богу”. Назустріч нам йшли ті, на кого нас обміняли. Такі нормальні вгодовані створіння. З валізами. Чесно, ми були трохи шоковані. Почали голосно кричати “Слава Україні” і співати гімн. Вони щось там намагались теж співати. Але ми ще гучніше, щоб їх і чути не було, — пригадує Анастасія.
Перший дзвінок зробила мамі, та голосила в трубку: “Жива!”
Час, який вона мала на реабілітацію, Анастасія використала, щоб побути вдома з батьками і друзями. Декому цього достатньо, пояснює вона.
— У перші тижні відкривала для себе світ наново. Багато було дивовижного. Особливо те, наскільки всі згуртувалися. Напевно, я цього не очікувала, бо раніше багатьом здавалось, що захист України — це справа лише військових і лише їм брати в цьому участь. Але ж якщо вся країна не почне чинити опір, то нічого не вийде, — каже вона. — Ще я зраділа тому, що є більш-менш спокійні міста. І ця можливість жити є безумовно завдяки зусиллям і життям наших хлопців і дівчат. Загалом враховуючи війну, то Україна дуже добре тримається.
У грудні минулого року Анастасія повернулась на службу у Військово-морських силах як військовий психолог.
— Так у багатьох: ти повертаєшся і все ж плануєш продовжувати службу, — каже вона.
Зараз вона допомагає, зокрема, і тим, кого звільнили з полону.
— Я не думаю, що до людей з таким досвідом або до військових, які повертаються до звичайного життя після передової, треба ставитися як до кришталевих. З особистого досвіду скажу, що не всім приємна жалість. Приміром, я потрапила в ситуацію, в якій почувалась дуже незручно, — одна жінка розплакалась, коли дізналась, що я була в полоні. Або інша історія. Минуло два тижні, як стався обмін. Ми з дівчатами мали розмову з працівником одного закладу. Він глянув на нас і каже: “Це ви звільнені з полону? А по вас так і не скажеш”. А які ми мали бути? Ми трішечки привели себе до ладу, почали їсти, бо, скажімо так, зголодніли за пів року. Попри все, людям не вистачає емпатії і такту. Але ж нічого особливого не потрібно, на руках носити не треба. Просто треба мати повагу.
