Список «Азову»
— Ми до останнього не вірили, що в обміні не буде нікого з нашої бригади (йдеться про обмін 3 січня. — LB.ua). Сподівалися, що хоча б когось, можливо, з вразливих груп випустять, — каже Ольга.
У патронатній службі «Азову» вона опікується родинами полонених і зниклих безвісти, а також «азовцями», які вийшли на волю.
У полоні залишаються поранені, зокрема з ампутаціями, жінки, ті, кому минуло 60 і 70 років, військові з хронічними захворюваннями.
Коли ми говоримо, що зараз у полоні 700 «азовців», пояснює вона, то йдеться не лише про тих, хто в травні вийшов з Азовсталі.
— До цієї цифри треба додати вертолітників, які летіли як підкріплення в оточений Маріуполь, доставляли важливе забезпечення. До того ж є певна кількість колишніх «азовців», які на момент потрапляння в полон не були в списках особового складу, але жили в Маріуполі. Є хлопці з інших підрозділів, які долучилися до виконання задач з нашими групами, їх теж позиціонують як «азовців», — розповідає Ольга.
Відправною точкою для бази полонених, яку вона впорядкувала, було фото аркушів зі списком прізвищ, який командування склало ще на Азовсталі. Уже після перших обмінів стало зрозуміло, що в ньому є розбіжності. Приміром, хтось, хто потрапив до списку, загинув перед самим виходом. Так само були люди, які в цей час залишалися в інших бункерах чи з якоїсь іншої причини не потрапили у списки, але вийшли із заводу. Усе це вимагало підтвердження, опитування свідків, збору інформації для службових розслідувань.
Ольга гортає на телефоні документ з прізвищами й кольоровими позначками. Зелений колір — звільнені, білий — не вдалося знайти жодної інформації. Здається, вона скролить той файл безконечно.
Олег
Анна прокинулася близько сьомої ранку. Коли дитині лише півтора місяця, то про нормальний сон тільки мрієш. Телевізор працював без звуку. Унизу картинки бігли слова: у Миколаєві горить аеродром. Анна, зайнята ранішніми клопотами з немовлям, пригадала, що прокидалася від страшенного гулу. Увімкнула гучність і дізналася, що почалася велика війна. Одразу кинулася переглядати телефон. Від чоловіка нічого, у телеграмі востаннє був о шостій ранку. Подзвонив Олег тільки за кілька годин.
— Сказав, що вони будуть у Маріуполі, що справи не дуже добрі. Запитав, як ми, чи все гаразд, пообіцяв за змогою виходити на зв'язок. І все, — пригадує Анна.
«Азов» з'явився в житті Олега задовго до одруження.
— Чому він прийняв таке рішення, я не знаю. Думаю, це був такий юнацький максималізм. Наприклад, на питання, чому обрав цей шлях, відповідь була коротка: «Ну хтось же має». Його брат, з яким служили разом, відповідав так само, — ділиться вона.
Поки Олег був під Маріуполем, Анна з донькою Марією тільки планували переїхати в місто, але чоловік наполягав трохи почекати — хвилювався за малечу через тамтешню не дуже хорошу екологічну ситуацію. Крайнього разу вони бачилися напередодні повномасштабного вторгнення. Анна з малям їхала до родичів на гостину, й Олег вирвався зі служби провести їх.
— Ми пішли в парк випити кави, і я почула, як пенсіонери обговорюють співвідношення рубля до гривні. Чомусь звернула на це увагу. Кажу чоловікові: «Ну хай би обговорювали можливу війну, але чому вони говорять про гроші?» Він віджартувався. Зараз, згадуючи його поведінку, я розумію, що він знав, до чого все йшло. Але змовчав. Беріг наш спокій, — каже Анна.
Вони були на зв’язку до початку березня, а потім лише зрідка. Олег ніколи не жалівся. У жодному повідомленні не згадував, що не вистачає їжі, що справи кепські. Її ж увага була прикута до новин тільки з одного міста — Маріуполя. Усі інші ніби зникли з мапи.
15 квітня Олег був серед тих, хто проривався з облоги на Азовсталь. Після цього Анна отримала повідомлення з чужого номера, але не звичне «ми норм», яке означало, що і з ним, і з братом усе добре. Тоді він уперше написав тільки про себе. Так Анна дізналася, що його брат, імовірно, загинув під час прориву. Відтоді звістки від чоловіка приходили ще рідше. Щось Анна дізнавалася з невеличкого чату родин, у якому була дружина друга Олега.
— Ти дивишся в новинах, як горить завод, чекаєш, щоб тобі хоч хтось написав, як вони там. Це було дуже важко, бо на руках дитина, а це свої проблеми — кольки, плаче. Але водночас розумієш, що відповідальна за цю маленьку людину. І як би тобі не було важко й погано, мусиш зібратися. Вона й до сьогодні — це стимул прокинутися зранку й почати щось робити, — зізнається Анна.
Їхня маленька Мрія. Так вона називає доньку Марію. Від народження тато бачив її трохи більш ніж тиждень. Передати йому фото й відео малечі в заблокований Маріуполь не було можливості.
— Тому для нього в пам'яті вона — це та крихітка, — каже Анна.
17 травня Олег з чужого номера написав: обіймаю тебе й доньку. І ні слова про полон. Далі — невідомість. Анна переглядала відео виходу оборонців Маріуполя з Азовсталі, розуміла, що за цей час і в тих умовах Олег міг дуже змінитися, вдивлялася в обличчя, але чоловіка не побачила. Потім стався перший обмін, у якому були бійці Маріупольського гарнізону.
— Тоді повернули багато важкопоранених. У принципі, як і обіцяли. І ми вирішили, що нам треба просто чекати. Думали, що всі сторони, причетні до процесу, дотримаються озвучених домовленостей. Мені здається, хлопці так само в це вірили. Бо «Азов» і полон — це несумісні речі, — зазначає Анна.
У неї ніби календар за 2022 рік перед очима. Тепер на ньому 29 липня і новини про вибух у колонії. Тоді дружина друга Олега, який був з ним в Оленівці і якого звільнили, записала Анні повідомлення: «Не хвилюйся, у тому приміщенні (де стався вибух. — LB.ua) не утримували полонених». Це на кілька хвилин пригасило її паніку.
— А потім ти розумієш, що є рештки тіл. Тобто там усе ж хтось був, — каже Анна.
Вона прокинулись десь о другій ночі, зайшла в інтернет, а там в одній групі обговорюють списки військових в Оленівці, опубліковані російською стороною. Першим Анна побачила той, у якому загиблі. Про існування якогось другого ще навіть не здогадувалася. Почала читати, наткнулася на два знайомі прізвища, потім побачила прізвище чоловіка.
— «Такого не може бути». Це перша думка, — розповідає вона. — Потім мені скинули список поранених. І знову його прізвище. Ми жили надією: один день ти гаснеш, іншого знову це «такого не може бути».
Болючі гойдалки тривали. Анна переглядала одне за іншим відео, які викладали росіяни. Це було просто чергове. Вона навіть не відразу вирішила ввімкнути, бо щоразу доводилося слухати історії хлопців, пережите ними. І все ж почала промотувати. На п’ятій хвилині побачила його, страшенно схудлого. Але ж очі, міміку — їх неможливо було сплутати. Проте Анна все одно не йняла віри. Зробила скриншот, розіслала рідним у надії почути від них: це він.
— Потім той запис мені надіслала дружина друга Олега: «Аню, дивися, це ніби відео з того світу». Так його і можна було сприймати, — згадує Анна. — Спочатку мене охопила радість. Я сподівалась, що туди поїдуть місії ООН, Міжнародного комітету Червоного Хреста, що вони рятуватимуть людей, хоча б важкопоранених заберуть з лікарень, хай навіть у треті країни.
Ну а далі очікування й розчарування. Востаннє звістку про чоловіка Анна отримала взимку минулого року від хлопця, який лежав з ним у палаті. Відомо, що після того їх почали вивозити з лікарні.
— Куди їх повезли, де утримують, я не знаю, — каже вона.
Оленівка
Під час теракту в Оленівці в бараці №120 були 193 військових.
— 191 — це «азовці». І ще двоє з інших підрозділів. Вочевидь, назвалися бійцями підрозділу, — припускає Ольга Кравченко. — Бо в Оленівці відразу відбувся розподіл. Спитали: «Хто "Азов"?» Усі, хто підняв руку, перейшли на один бік, і туди потрапили люди з інших підрозділів, які виконували завдання з «азовцями» і відповідно асоціювали себе з ними.
Тоді загинули близько 50 військовополонених. Інші були поранені.
— З контузіями були абсолютно всі, з вторинними осколковими — абсолютно всі. Частина хлопців отримали дуже важкі поранення. Ампутації, чималі опіки, — описує Ольга. — Ми й досі не розуміємо, за якою логікою люди опинилися в бараці. Бо бачимо серед них бійців різного віку, з різними посадами, званнями, стажем. Ніби жменю висмикнули. Але однозначно те, що ця показова страта є свідченням нелюдського обличчя ворога, жахливим злочином і публічним порушенням прав людини.
ООН тоді створила моніторингову місію, щоб розслідувати події в Оленівці. Але вона так і не прибула в Україну, а в січні 2023-го її розпустили. Для родин поранених і загиблих це стало поштовхом зібратися, щоб домогтися розслідування хоча б усередині країни.
— Бо чули відмовки. Дійсно, сталася трагедія, дійсно, хтось загинув, хтось поранений. «Установити нічого неможливо, ми не маємо доступу до місця злочину. Треба чекати звільнення території». Але коли той доступ буде і що там можна буде знайти? Проте є відеофакти, є частина звільнених. Давайте шукати, там же залишилися люди. Рік пішов на те, щоб нас хоча б почули. Це було морально важко, оскільки кожного разу ти маєш щось доводити, у чомусь переконувати, — каже Анна Лобова.
Навіть верифікацію оприлюднених Росією списків військових, які перебували в бараці №120, довелося розпочинати родинам.
— На сьогодні зі 193 людей ми не знайшли десятьох. У списку загиблих виявилося двоє поранених (крім чоловіка Анни, ще один боєць. — LB.ua). А у списку поранених — троє загиблих. Їх не довезли до лікарні. Один з них під питанням. Наша експертиза підтвердила збіг, але родина робитиме незалежну експертизу, — розповідає Анна.
Минулого року Медійна ініціатива за права людини реконструювала події 29 липня 2022 року. І тільки після цього Генеральна прокуратура України і СБУ погодилися з родинами, що справи необхідно об’єднувати в одну за статтею 438 (порушення законів та звичаїв війни. — LB.ua), яка є шляхом до Міжнародного кримінального суду.
— Не можна мовчати, бо про цей злочин просто забудуть. І згадуватимуть лише в такі трагічні моменти, як історія з літаком. Бо час минає, а це нові трагедії, нові полонені. А ми ж і досі не розуміємо, чому це сталося, чому в той барак відвели саме тих людей, що з ними відбувається далі, — акцентує Анна.
Восени представники Координаційного штабу передали незалежній міжнародній комісії ООН з розслідування порушень в Україні дослідження терористичного акту, вчиненого Російською Федерацією в Оленівці. Його автори — Регіональний центр прав людини, Українська Гельсінська спілка з прав людини, Медійна ініціатива за права людина та Спільнота родин Оленівки.
Артем
— Напередодні виходу оборонців Маріуполя з Азовсталі нас, родичів, попросили про тишу, сказали, що відбувається евакуаційна місія. І ми мовчали. Аж поки не відбувся теракт в Оленівці. Можливо, якби не мовчали, то цього не сталося б, — каже Євгенія Синельник, одна з учасниць Асоціації родин захисників Азовсталі.
З плакатів, які залишились у Євгенії після кожної акції родин військових, у яких вона брала участь, можна було б зробити цілу музейну експозицію. Вона не рахувала акцій. Мабуть, усіх і не загадає. Так вона спочатку рятувала життя брата, а тепер намагається витягти його з полону.
— Це якось смішно звучить: “для мене це дуже важливо”. Але це саме так. У нас не було великої родини, коли навколо тебе бабусі, дідусі, тітки, дядьки. Тільки наші батьки. І вони завжди казали: ви маєте розуміти, що б не сталося, ви є одне в одного, — розповідає Євгенія. — У нас з Артемом лише два роки різниці. Власне, з дитинства в нас такий міцний сестринсько-братерський зв’язок. Мені було 18, коли батьки сказали нам «па-па» і поїхали жити на дачу. А ми з ним жили разом, училися заробляти гроші, облаштовували побут. Тому для мене брат — найближча людина. І він моя найбільша мотивація.
В «Азов» Артем пішов у 2018 році. Хотів потрапити туди ще з часів Революції гідності, коли познайомився з хлопцями-«азовцями». Тоді був одним з тих, хто з Майдану виносив поранених і вчив самооборони охочих.
— Йому був лише 21 рік, і він казав: «Ми боремося за свою свободу, за самоідентифікацію», — згадує Євгенія.
Улітку 2021-го Артем приїхав з бази «Азову» в Урзуфі на кілька днів у відпустку до Києва. Повторював сестрі: «Росія на нас нападе. Якщо нападе, то я буду там, оборонятиму. Ти маєш це розуміти».
— А я мала піклуватися про батьків. Це наша з ним важлива домовленість. Я тоді сприйняла це не дуже серйозно. Але тепер усвідомлюю, що він, маючи весь той свій досвід, усе розумів, — зазначає Євгенія.
На початку повномасштабного вторгнення Артем був в Урзуфі. Вони висувалися в Маріуполь. Коли виходив на зв’язок, то нічого особливо не казав, натомість питав, як там кішка.
— Ти не їси, не п’єш, у тебе осколкове поранення, багато контузій, ти виходиш з оточення, а питаєш про нас... Артем дуже переживав за здоров’я батька. Батько тоді пішов у тероборону, і ми всі дружно казали Артемові, що все добре, — пригадує Євгенія.
Вона часто жартує, що була на акціях, як і деякі інші родичі, ще до того, як це стало мейнстримом. У родичів військовополонених особливий гумор. Особливо сумний.
Навесні 2022 року, коли з новин дізнавалася про жахи в Маріуполі, виходила разом з десятком інших людей на вулиці Києва, щоб сказати: Маріуполю потрібна деблокада.
— Пам’ятаю, як під час другої акції в Києві поліція вимагала, аби ми розійшлися. Одного чоловіка хотіли заарештувати, а він звертався: «Там мій син, він поранений, в оточенні». «Зараз ти туди теж поїдеш», — такою була відповідь поліцейського. Це сталося на моїх очах. Люди ще не розуміли, що коїться, і не мали жодної поваги та співчуття, — каже Євгенія. — Потім наші дівчата їздили до Папи Римського й містами Європи. Ми надіялися на екстракшн Маріупольського гарнізону. Але цього не сталося.
Коли оборонці Маріуполя виходили в полон, аби зберегти життя, то була надія на дотримання Росією Женевських конвенцій.
— Цього було б достатньо хоча б для подоби спокою родичів, — зауважує Євгенія. — Якби ж це працювало в Росії, як це відбувається в нас. Російські полонені мають щотижня право на дзвінок і навіть відеодзвінок. І родичі можуть бачити, що в їхніх рідних зуби на місці та під шкірою щось ще є.
Проте цього не сталося так само.
— Ми постійно чуємо цю відмовку Міжнародного комітету Червоного Хреста: «ми нічого не можемо зробити, нас не пускають» (до українських військовополонених. — LB.ua). А ти ж не дізнаєшся, як вони намагались це зробити. Приходили, питали: «Вибачте, будь ласка, можна зайти?» — «Ні, не можна». — «Вибачте, до побачення». За півтора року можна було змінити тактику, якщо та, що є, не працює. Цього літа ми з Катериною Прокопенко були в Європарламенті й розповідали про це одній європарламентарці. Вона тоді відреагувала: «Але ж вони не приходять і не говорять про це». І в мене питання, чому вони на міжнародному рівні не визнають: «у нас є проблема з нашою місією: до українських таборів ми можемо потрапити, а до російських — ні»?
У червні 2022-го Артему вдалося подзвонити сестрі. «Ми вийшли. Може бути що завгодно. Заблокуй карти, телефони. Якщо дзвонитимуть просити викуп чи ще щось, не ведись, нічого не передавай. Якщо є можливість, поїдь до батьків. Бо в них є вся інформація».
— І це саме те, що відбувається зараз. Росіяни виходять на близьких, просять викуп або пропонують зливати інформацію про місця розташування ППО чи ще щось в обмін на те, щоб поговорити з рідною людиною в полоні; або погрожують, що вб’ють її, якщо родина відмовиться співпрацювати. Координаційний штаб постійно закликає в таких ситуаціях одразу повідомляти їм, аби вони допомогли правильно поводитись, і, звісно, нічого не робити самотужки, — каже Євгенія.
Уже рік вона нічого не чула про брата, не знає ні його місцезнаходження, ні стану здоров’я, за який переживає особливо сильно.
— Хай його поранення нескладне, але півтора року в полоні стан не покращує. І це я не кажу про можливі катування. Тим паче, що після поранення в нього були головний біль і судоми, — розповідає Євгенія.
Звісно, вона зверталася до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Вони зв’язалися з нею раз — за рік після виходу Артема з Азовсталі, щоб уточнити, чи знає вона, що Артем у полоні.
— Коли є обміни, то думаєш: ось-ось в одному з них буде брат, — каже Євгенія. — Бо процеси йдуть і надія залишається. Навіть якщо немає в обміні жодного «азовця», то ти розумієш, що те, що ти робиш, якось наближає повернення й інших. А потім ця довга пауза (із 7 серпня 2023 року по 3 січня 2024-го обмінів не було. — LB.ua). І ти взагалі не уявляєш, що там могли з ними зробити. Тільки сподіваєшся, що вона спричинена якоюсь підготовкою більшого обміну. Тому ми всі дуже чекали побачити наших хлопців 3 січня. Але їх не було.
Немає звісток
Поруч з кожним прізвищем у базі, яку веде Ольга Кравченко, — уся інформація, яку вдалося зібрати про людину. І за змогою хоча б дві світлини — до полону й у полоні. Тому в патронатній службі постійно моніторять соцмережі, телеграм-канали, російські сайти, на яких виставляють фото бійців.
— Зараз відкрию першу людину в списку і покажу вам обидві фотографії. Дивіться, це просто два різних хлопці! — Ольга демонструє світлини і продовжує: — Я до того, що коли родичі показують звільненим бійцям фотографію рідної людини до полону в надії щось почути, то ті можуть вагатися, не можуть з упевненістю упізнати обличчя. Тому мусимо перестраховуватися, щоб уникнути помилок. На жаль, траплялось і таке, що родичі загиблих чи безвісти зниклих не вірили в найгірше, продовжували шукати інформацію про своїх бійців, і хтось помилково казав, що бачив їх у полоні. Це найбільш травматичні для родини випадки, кількість яких ми стараємося мінімізувати.
Що більше звільнених з полону, то більше інформації про тих, хто там ще залишається. Це шанс отримати таку жадану звістку про рідних.
— Наша особливість у тому, що зазвичай бійці між собою знайомі. І коли вони кажуть «я цього бачив», то ми впевнені, що це дійсно так. Якщо хлопець сумнівається, то питаємо ще когось. Це допомагає зменшити плутанину, — зазначає Ольга.
Але біда в тому, що за останні 9 місяців жоден «азовець» не повернувся додому з полону. Останній обмін, у який потрапили бійці «Азову», що боронили Маріуполь, був ще на початку травня минулого року. За таких умов скласти якусь актуальну картину фактично неможливо.
— Якісь дані про «азовців» можна дізнатися тільки від самих «азовців», — пояснює Ольга. — Я можу на пальцях перерахувати випадки, коли наших бійців бачили хлопці з інших підрозділів. З цього роблю висновок, що їх тримають ізольовано. А про тих, хто потрапив у полон 2023 року, ми взагалі не маємо жодної звістки. Є, приміром, два бійці з Третьої штурмової, які в полоні вже майже рік. Але про них ні разу ніхто й ніде якоїсь інформації не виклав. Тобто вони там ніби за сімома печатями заховані. Напевно, росіяни це роблять спеціально, щоб тримати в стресі, щоб родичі, яким нічого невідомо, піднімали тут бунти, скаржилися на наші військові частини, на керівництво і так далі. Деякі «азовці» сидять в одиночних чи подвійних камерах. Їм психологічно дуже важко, і вони не можуть нічого розповісти про інших, коли їх випускають.
Тож часто інформацію доводиться збирати по крихтах. Приміром, переглядаючи відео із судових засідань.
— Ось у нас є фото хлопця з Оленівки, там він стоїть у строю зовсім схудлий, замучений. А потім бачимо його ж на відео із суду. Коли спілкуюся з родичами, питаю: «Як він вам?». А вони: «Схудлий, звісно, але вже не виглядає таким змореним». Або влітку таке траплялося, що бачимо засмагу. Ну така в бійця кофтина, що це видно. Значить, вони бувають на вулиці. Ми намагаємося кожну зачіпку продивитися, щоб зробити якісь висновки і хоч трохи цю мозаїку зібрати, — каже Ольга.
За її словами, «вироки суду» отримали вже 126 «азовців». Переважно це від 18 років ув’язнення до довічного.
— Це колосальні терміни, особливо враховуючи вік. Бо серед засуджених багато молодих. Абсурдом ще є те, що російська судова система засуджує навіть загиблих, не кажучи вже про тих, хто вийшов з полону. Тобто логіку дуже важко знайти. «Вироки» отримали й жінки, які навіть не мають бойових посад: кухарки, комірниця, санітарка, радіотелефоністка, хімік-біолог, — перераховує Ольга. — Загалом росіяни чіпляються до будь-чого або вибивають покази, катують. Не всі можуть терпіти катування, але є і такі, які неможливо стерпіти.
Хоч якісь згадки, зазначає Ольга, змогли зібрати про більшість «азовців». Але є й такі, кого за півтора року полону ніхто ніде не бачив.
— Ми не знаємо, що із цими людьми. Їх більш ніж 10%, — уточнює вона. — Вони фактично безвісти зниклі. Але ж немає такого поняття, як безвісти зниклий у полоні.
Після обміну на початку січня начальник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов прокоментував відсутність у ньому «азовців»:
«Росія веде свою звичну гру, вона намагається розіграти карту, скажімо так, соціально складних, у їхньому розумінні, верств нашого населення, до яких можна віднести питання «Азову». Тому що натягнуто дуже сильно це питання, у суспільстві сприймається дуже болісно. І вони мріють про те, що гра на цій тематиці дасть їм якусь користь у дестабілізації нашої країни».
— Я розумію, що дістати «азовців» складно, — констатує Євгенія Синельник. — Але ж ми маємо кейси, коли ці обміни все-таки відбувалися. Брали в тому участь і інші держави, і ГУР. І коли дружини, мами, діти виходять на мороз, продовжують говорити і в межах своїх можливостей роблять понад це, я не розумію, чому люди, у яких є більший вплив, не роблять так само.
Водночас, за її словами, певний прогрес є. У вересні до України приїжджала спецдоповідачка ООН з питань катувань Еліс Джилл Едвардс, яка зустрілася з Координаційним штабом. Вона збирала факти тортур. У березні родини чекають на її звіт.
— Коли говоримо про рідних, ми так боронимо їхнє життя. Полон для наших бійців — це жах. Росії не важко їх убити. Цей розголос усередині країни і на міжнародному рівні, нагадування про хлопців і дівчат, не дає росіянам це зробити. І іншого виходу в нас немає. Звісно, ми говоримо про своїх, але завжди порушуємо тему полону глобально, бо ніхто від нього не застрахований. І мені здається, що загальна увага до військовополонених недостатня.
Тому родичі знову й знову виходять на акції. Як каже Євгенія: уже на третьому диханні.
Ігор
Ксенія Прокопенко розповідає історію брата не перший, не другий і не третій раз. Їй це дається непросто. Вона ставить склянку з водою поруч. Робить ковток, коли треба заспокоїтися, а потім продовжує.
Ігор долучився до «Азову» за місяць до повномасштабного вторгнення. Його дуже надихнула ця подія, тим паче, його друзі з Нацгвардії теж перевелися туди. Батьки сприйняли новину з пересторогою. Бо про жодне інше формування не було стільки розмов, як про «Азов». Але не відмовляли. У родині так прийнято — підтримувати одне одного. Не те, щоб він мріяв з дитинства про військову кар’єру, але вона органічно вписалася в його життя.
Востаннє всією сім’єю зібралися вдома, в Мелітополі, на новорічні свята. Потім діти роз’їхалися, хто куди. Ксенія повернулася в Стокгольм, куди переїхала разом з чоловіком, а Ігор подався в Урзуф, на тренувальну базу «Азову».
— Особливих розмов про можливу велику війну в родині не було. Мені здається, що частіше мене питали про це у Швеції. Я підозрюю, що коли Ігор поїхав на навчання в Урзуф, то вони вже готувалися там до можливого повномасштабного вторгнення. Але він того прямо не казав батькам, боявся, що переживатимуть, — розповідає Ксенія.
Уже коли в Мелітополь почали заходити російські війська, Ігор вийшов на зв’язок: у Маріуполі бої. Але в деталі не вдавався. Про те, що відбувається, рідні дізнавалися з новин. Там і побачили, що Маріупольський гарнізон зібрався на Азовсталі. За всю оборону міста Ксенія поспілкувалася з братом зо п’ять разів.
— Десь у квітні я запитала в нього про ситуацію з їжею та водою, бо в новинах казали, що вона критична. Ігор відповів, що якусь їжу, воду їм доставляють вертольотами. Він сподівався на домовленість про виведення гарнізону, бо всі розуміли, що ніякої деблокади не буде, — каже вона.
Ті 86 днів згадувати найважче.
— Ти прокидаєшся вранці й не розумієш, чи живий твій брат. Бо немає постійного зв’язку. І ти читаєш новини: загинуло стільки-то людей, були обстріли на Азовсталі, обвалилася стіна, багато поранених. І, звичайно, що немає такої оперативної інформації, бо там хаос. Зараз психіка намагається весь цей період забути.
З Азовсталі від Ігоря прийшла звістка за місяць до виходу в полон. І жодної інформації аж до самого 30 липня, коли на російських ресурсах Ксенія побачили списки загиблих і поранених в Оленівці.
— Після новин про вибух у колонії я дуже погано спала, — розповідає вона. — Потім ці списки виклали в якійсь групі. Я почала переглядати їх. І спочатку не помітила в них Ігоря, кинула мамі. Сказала: «Ось, дивись, Ігоря там немає». А потім побачила: він був під другим номером серед загиблих.
Повірити в це було неможливо. Рідні почали писати в Національне інформаційне бюро, у військову частину, патронатну службу «Азову», Міжнародний комітет Червоного Хреста і Координаційний штаб. Усюди отримували ту саму відповідь: у списку є помилки, не вірте, чекайте інформацію. І вони чекали.
Батьки передали зразки ДНК з окупованого Мелітополя: частинки зрізаних нігтів і волосся сховали в одяг, і так з перевізником вони дісталися до подруги Ксенії в Дніпрі, яка віднесла їх слідчим.
— Звісно, у нас була надія, навіть сильна надія, що він не загинув, — каже Ксенія.
Але минуло десять місяців — і родина отримала збіг ДНК.
— Батьки відмовляються вірити. Тому ми звернулися до Міжнародної комісії зі зниклих безвісти. Я здала свій зразок ДНК. Я не можу сказати їм: «Ні, ми не будемо це робити». Краще пересвідчитися другий раз, ніж потім чекати все життя, думати, що це якась помилка і він повернеться. Поки що результатів немає, але, скоріше за все, збіг буде знову.
Вона залишається на зв’язку з побратимами Ігоря. Вони розповіли їй про те, як він почувався в полоні.
— Сказали, що катувань не було. Йому пощастило, у нього немає татуювань, невисоке звання. Тільки він переживав, що їх не обміняють. Зрештою, так і сталося.
А ще вона отримала від них деякі братові речі. Під час виходу з Азовсталі Ігор виносив пораненого. Вони мусили довго чекати на вулиці на автобуси, було холодно, Ігор віддав йому куртку. Того хлопця обміняли у вересні 2022-го. Куртку він передав Ксенії.
У січні минулого року Ксенія приєдналася до інших родин військових, які постраждали в теракті в Оленівці.
— Ситуація була критична. Пів року після теракту, а в нас тільки кілька збігів ДНК і немає поховань. Не було обмінів, треба було щось робити і краще робити це гуртом, — каже вона.
Після того як ООН розпустила свою моніторингову місію, родини вирішили звертатися до українських служб, зокрема до омбудсмана, який може говорити про це на міжнародній арені. І так само самостійно зустрічалися з представниками ООН і Міжнародного комітету Червоного Хреста, щоб вони посприяли розслідуванню та поверненню поранених.
Ксенія впевнена, що від родичів, від того, наскільки вони наполегливі, багато чого залежить. І вона знову і знову розповідає про брата — ООН, Міжнародному комітету Червоного Хреста.
— Тому що мені хочеться, щоб якомога більше людей знали про Ігоря, бо я вважаю його героєм. Мені здається, що людям, особливо тим, хто за кордоном, так легше зрозуміти, що ті, хто стоїть на захисті України, — це не якісь абстрактні воїни, а воїни, у яких є обличчя. Зі своїми історіями, яких чекає або чекала родина, які хочуть повернутися додому.
Ігор був дуже добрий, зазначає Ксенія. Любив батьківський будинок у Мелітополі, який побудував ще його дідусь. Ксенія завжди хотіла кудись поїхати, спробувати десь пожити. А він завжди хотів жити саме там. Хотів відремонтувати дім. І ремонт навіть почали. Тільки от потім сталася велика війна. І зараз батькам доведеться виїжджати. На цих словах Ксенія знову просить пробачення і робить ковток води.
Де тато?
До 29 липня 2022-го Анна Лобова показувала ще зовсім крихітній Марії світлини тата й розповідала про нього, записувала йому разом з нею відеопривітання з днем народження. А після замовкла. Марія зараз може знайти якісь плакати з акцій родин військовополонених і, побачивши знайоме обличчя, промовити: «Тато».
— Я їх поки що забираю в неї. Тому що вона його кличе. І коли вона почне питати, де тато, я дуже хочу, щоб він відповідав на це запитання сам, бо я до цього не готова і не знаю, як правильно їй щось сказати, — зізнається вона.
Марія дорослішає. Коли Анна вперше почула в Координаційному штабі «робота йде» (зі звільнення. — LB.ua), донька тільки починала повзати. А сьогодні вона вже бігає і розмовляє.
— По собі цього не помічаєш, ти просто морально живеш постійно в тому 24 лютого. А по ній видно, як же багато часу збігло, — каже Анна. — Життя йде, не зупиняється.
31 січня 2024 року під час обміну рідні бійців, які тримали оборону Маріуполя у складі полку «Азов», знову не побачили у списках звільнених імен своїх близьких.
