Ми маємо сильний опір тому, що хто не брав участі в захисті країни, не може претендувати на всі соціальні блага й можливості в Україні. Це ускладнюється традиційним рівнем соціальної несправедливості й вибіркового ставлення до корупції та свояцтва в усіх сферах соціальних відносин. Зокрема і щодо військової служби.
Неприємно це визнавати, але тест мобілізації для нас також стає тестом на те, якій кількості наших громадян ця країна не потрібна. Відповідно — на рівень цинізму суспільства, який ми воліємо просто не помічати. Тобто мова про свідомий вибір, а не, скажімо, страх загинути на війні. Є способи працювати зі страхом. Є ціла наука поведінкових комунікацій і можливість поєднувати адміністративні заходи з позитивним і негативним впливом. Натомість працювати з тими, хто не вагається, а має чітко визначену позицію, як, скажімо, дніпровський «беркут» — це інша річ. Виникає питання, чи варто витрачати енергію, щоб переконати їх.
Аргументи про те, що це екзистенційна війна і що альтернатива мобілізації в ЗСУ — це мобілізація в окупаційну російську армію й загибель десь на західному кордоні як витратний матеріал у подальшій російській агресії, вони надто раціональні, щоб мати достатньо масовий ефект в сьогоднішніх умовах. На жаль, дискусія в суспільстві щодо цього зайшла в глибоко ірраціональну емоційну площину. Росіяни дуже активно хитають ситуацію в нашому інформаційному полі — мають шалений досвід, який розвинули 2014 року, під час попереднього вторгнення, і під час пандемії.
Тим часом страх служити й воювати йде поряд із самозаспокоєнням в стилі «дурні росіяни кидають своїх військових на штурми, де ЗСУ їх масово знищують». Ці конструкти існують поряд з безапеляційними тезами, які масово поширюють боти й особливо вразливі до російських наративів громадяни, мовляв, у росіян безмежний мобілізаційний потенціал, тож нам їх усе одно не перемогти, бо їх більше.
Що ж, можу лише сказати, що причин для переможної бравади з приводу втрат у росіян зараз справді небагато. Так, вони платять непропорційно високу ціну в кількості загиблих у боях за Авдіївку, а до того — Бахмут. Але цінність для керівництва РФ того людського ресурсу, який вони приносять у жертву, певно, сумнівна. Якщо ми припустимо, що росіяни справді мобілізують 1–1,5 тисячі чоловіків щодня, то для того, щоб лише обнулити це поповнення, потрібно знищувати 30–50 тисяч окупантів щомісяця. Інакше ми можемо дійти висновку, що навіть нинішній темп втрат дозволяє противнику не зменшувати, а навіть нарощувати чисельність особового складу. І дає їм варіанти, як вводити в бій резерви — поступово чи масово в короткий проміжок часу. Це також підкріплює ймовірність того, що в бій кидають не найбільш якісні та професійні війська. Професіоналів, якісний людський потенціал супротивник усе ж намагається більш-менш оберігати й застосовувати обдуманіше. Ворог вчиться і пристосовується. І робить це постійно. Натомість наш якісний людський потенціал виснажується.
Тут ми підходимо до ключової особливості, яку має містити наша мобілізація. Окрім поповнення, це ще й забезпечення найбільш всеохопної системи військової підготовки максимальної кількості громадян, щоб вони могли брати участь в обороні країни, щойно це буде необхідно. Хоча тут мова радше про майбутнє. Адже коли було необхідніше, ніж зараз? Тому так, нам потрібне поповнення і нам слід замінити багатьох з тих, хто заслужив на відпочинок. Це поповнення мусимо навчити, озброїти, одягнути, нагодувати, посадити на якусь техніку. І з приводу додаткових витрат ми часто чуємо незадоволення з вуст політиків і чиновників. Їх можна зрозуміти, оскільки знайти цей ресурс непросто. Однак яка альтернатива? Дочекатися, поки армія поступово втратить здатність спочатку до наступальних дій? Потім і до оборони?
Окрема тема — це спекуляції навколо наших втрат. Серед проблем, які намагаються вирішити уряд і військове керівництво — не тільки поповнення армії, але й зупинка відтоку кадрів. Хоча спосіб консервативний — обмежити перелік підстав для звільнення зі Збройних сил. Тим часом конче необхідно пропрацювати рішення, які будуть діяти не лише як заборона й обмеження, але й як позитивна мотивація. Це може йти одним комплексом з мотивацією приходити до армії для нових і залишатися там для тих, хто вже робить цю роботу.
Отож поряд з убитими й пораненими є такі показники, як кількість звільнених з різних підстав. Усе це призводить до неукомплектованості підрозділів, які за штатом повинні виконувати певний обсяг завдань. Тепер цю роботу робить менша кількість людей. Це додаткове виснаження військових. Фізичне й моральне.
Запит на мобілізацію певної кількості людей не відповідає показнику втрат.
Мобілізація, окрім формування нових підрозділів, має вирішити проблему некомплектності наявних. Це питання боєздатності окремих частин і всієї армії. Цю проблему частково закривають переведенням військових з менш боєздатних частин в ефективніші. Що вже показує — проблема поглиблюється. Можливо, і справді варто проводити щось на зразок ревізії, хто й де воює, але глобально проблему поїдання себе зсередини це не вирішить. Можна відправити на бойові посади всю логістику, усі штаби, інженерів, ремонтників, послати в окопи саперів й артилеристів. Але це проблеми явно не зніме. Точніше навпаки.
Ситуація з державними комунікаціями в питанні мобілізації цілком відповідає управлінським рішенням. Комунікація — частина менеджменту, а не лише його публічний виразник. Низи не дуже хочуть в армію, верхи перекладають відповідальність і з'ясовують між собою, хто ж має її нести. Це стосується всіх трьох суб'єктів законодавчої ініціативи й почасти військового керівництва.
Навколо мобілізації має бути політика одного голосу. Усі спірні питання давно мали бути вирішені за зачиненими дверима. Бачення політиків і Генштабу повинні бути узгоджені й реалістичні.
Ключова помилка полягає в тому, що ми не взялися готувати мобілізацію, коли Путін розпочав свою «часткову». Хоча б як гіпотетичний сценарій. Зміни в законодавстві потрібні були давно. Як і вишкіл заміни для тих, хто воює. Нині пізно посипати голову попелом. Треба діяти. Швидко.
Небажання приймати рішення веде до поразки. Озиратися, чи буде подальша допомога від США, і зволікати далі — та сама дорога. Улітку в нас була надія. У південному степу ми вийшли на стежку невизначеності. Будемо зволікати далі — нашу долю визначатимуть без нас.
А ще — зволікання й різні неоднозначні заяви про мобілізацію від тих, хто має голосувати за зміни в законодавство, для військових в окопах починають виглядати як зневага до них. Дехто вважає, що майбутні учасники якихось виборчих перегонів (поки що цілком гіпотетичних) вирішили, що мають вибір. І вони обрали уникати сварок з тими, хто ще не пішов до армії та не особливо поспішає. Натомість чимало нинішніх захисників вирішили принести в жертву. Останнє я чув від багатьох військових, зокрема тих, хто, як і я, пішов до ЗСУ в лютому 2022-го. Вони не можуть зрозуміти, чому вони змогли прийняти рішення покинути своє життя й піти воювати, тоді як держава не поспішає дати їм хоча б визначеність, скільки часу треба намагатися вижити, щоб повернутися з війни.
Крім цілком практичних задач, є і більш філософські. Це робота над помилками й адекватний підхід до комунікації недоліків ЗСУ. Їх треба виправляти, а не просто констатувати чи, тим більше, використовувати у з'ясуванні стосунків. Адже для ефективної комунікації з метою залучення людей на військову службу треба не лише виглядати гарно, але й бути.
Про комплексні реформи краще, звісно, скажуть ті, хто має відповідні компетенції. Але є речі, які, вірогідно, здатні послабити страх і непевність для потенційних нових бійців. Наприклад, вирішення питання відповідальності командирів за застосування особового складу. І мова не про командирів відділень чи взводів, які йдуть у бій зі своїми підлеглими. Це може бути відповідна оцінка старших офіцерів, які повинні дотриматися певних вимог у своїй роботі, щоб мінімізувати втрати, наскільки це можливо. Це складна історія. Війна — це екстремальна соціальна подія, де за планом йде приблизно нічого. Але розуміння того, що може бути відповідальність, ймовірно, змусить якогось комбрига витратити час і подумати, які рішення він приймає, коли на кону стоїть збільшення кількості втрат.
Це також питання компетентності. Складно розраховувати, що офіцери запасу, які отримали звання через кафедру в роки найбільшого занепаду армії і, скажімо, не пройшли через АТО/ОСС, потрапили в армію 2022 року, будуть повсюдно якісно командувати підрозділами. Винятки, звісно, є. Таланти є. Але є багато сумних випадків. Система не хоче розбиратися, кому в запасі «накрапало» звання, проте не компетенція. А варто було б проводити таку оцінку етапами. Адже в нас існує система прив’язки посада — звання. Тим часом як полковник може не мати компетенції командувати бригадою в бою, натомість міг би бути хорошим ротним. От тільки звання не дозволяє призначити його на таку посаду.
Це не означає, що в армії немає соціального ліфта, проте є над чим працювати. Зрештою, треба розуміти, що мусимо бути об’єктивні в очікуваннях і вимогах до армії, на яку ми забивали 30 років. А зараз бачимо, як на фоні мрій про багато зброї, про суперзброю і багато суперзброї на задній план відходить питання розвитку якості людського потенціалу. Простіше кажучи, робота з людьми. Навчання, розвиток компетентності, раціональне застосування фахівців, призначення їх на ті посади, де вони будуть найефективнішими. До речі, раціонального застосування матеріальних ресурсів теж ніхто не відміняв. Це окрема болюча тема.
Отже, без людей жодна суперзброя не подіє. Натомість про роботу з людським потенціалом на всіх рівнях ніхто так не мріє, як про «вундерваффе». Користь від фахівця із застосування БпЛА на конкретній позиції може різко впасти, якщо ним керує некомпетентний командир, який виконує задачу доказування, що він розумніший, а не намагається навчатися. Це лиш один приклад.
Парадоксально, але поки що у справі мобілізації людей тема людини лишається на задвірках. Це потрібно виправити.
