Найгірше, що "невидимими" є десятки тисяч дорослих людей, які отримують догляд у інтернатних закладах. Люди з інвалідністю проживають своє життя в інтернатах, де по суті залежать від персоналу, не мають вибору, що їсти, як проводити дозвілля, куди ходити. Люди у таких закладах не мають приватного простору, їхні права нерідко порушують. Правозахисники прирівнюють інтернати до місць несвободи, адже людина роками перебуває під опікою держави.
Відмова від інтернатних закладів та перехід до системи підтримки проживання людей з інвалідністю у громадах є однією з вимог щодо вступу України до Європейського Союзу. Зокрема, у 2022 році Комітет ООН з прав осіб з інвалідністю ухвалив Рекомендації щодо деінституалізації, у яких державам-учасницям радять позбутися всіх форм інтернатних закладів.
Перейти від інституційного догляду у сфері психічного здоров'я до служб підтримки у громаді рекомендувала і Європейська комісія в документі "Союз рівності: стратегія з питань інвалідності на 2021–2030" для країн ЄС.
У грудні 2024 року український уряд ухвалив Стратегію реформування інтернатних, психоневрологічних закладів для дорослих до 2034 року. Цей документ передбачає, що для людей з інвалідністю будуть створені умови для незалежного проживання в громадах. Йдеться про розвиток системи надання соціальних, медичних, освітніх послуг. Люди з інвалідністю житимуть окремо та зможуть інтегруватися у соціальне та економічне життя – ходитимуть у магазини, працюватимуть, спілкуватимуться з людьми на вулицях, обиратимуть, як проводити дозвілля.
Громадські організації, які займаються допомогою людям з інвалідністю, застерігають: спершу треба буде провести роботу з населенням. Адже вже зараз деякі мешканці у громадах висловлюють острах, що люди з ментальною інвалідністю можуть нести загрозу. Тож, з одного боку, людям треба буде пояснювати, що це не так, а з іншого – оцінити, хто з тих, хто проживає в інтернатах, зможе перейти на незалежне проживання у громадах.
З мого досвіду, однією з причин стигматизації щодо людей з ментальною інвалідністю є відсутність взаємодії з ними. Бо якщо люди закриті у закладах і "невидимі", то автоматично щодо них виникають стереотипи. Наприклад, у Києві психоневрологічний інтернат для чоловіків кілька років тому огородили триметровим бетонним парканом. Тепер ні мешканці мікрорайону, ні мешканці інтернату не бачать одне одного. Раніше паркан був "прозорим". Чоловіки з інвалідністю підходили до нього зсередини, могли розмовляти із перехожими, а ті пригощали їх чимось, ділились цигарками. Що спонукало адміністрацію закладу закрити цю взаємодію зі світом, невідомо. Але тепер чоловіки з інвалідністю стали повністю "невидимими" для жителів району.
Водночас видимість людей з ментальною інвалідністю розвіює стереотипи про їхню небезпечність для оточуючих. Моє дитинство пройшло у селищі міського типу на Вінниччині, де на ближніх вулицях проживали юнаки з ментальною інвалідністю. Вони ходили вулицями, здоровались із людьми, цікавилися справами. Їх ніхто не боявся, бо їх знали – вони були видимі.
Один із цих хлопців жив у сім'ї своєї мачухи, яка забрала його з інтернату. Він няньчив молодших дітей у родині, допомагав у господарстві. Ходив вулицями селища збирати горіхи, які сипалися восени за парканами у людей. Він помер дорослим від ускладнень коронавірусу. Я пам'ятаю його за усмішкою, з якою щоразу гукав "Як справи?" з іншого краю вулиці. Цей чоловік був частиною громади і прожив значно краще життя, ніж якби йому довелося існувати в інтернаті.
Попри складний для України період, у який запроваджується реформа інтернатів, маю велику надію, що завдяки євроінтеграції люди з інвалідністю, які були змушені перебувати в інтернатах, все ж отримають можливість жити самостійно у громадах.
Автор: Ольга Маджумдар, журналістка Центру прав людини ZMINA