Тлумачні словники стверджують, що:
А. Легальність (від лат. legalis – законний) — це політико-правова категорія/поняття, що означає відповідність певних політичних і політико-правових явищ чи подій (діянь, рішень) чинним законам, а також позитивне ставлення (розуміння та усвідомлення) людини, груп людей, громадськості до діючих у країні/державі інститутів влади, визнання правомірності їх повноважень і діянь. З формального погляду легальність визначається як дотримання певних процедурних правил, що стосуються формування та виконання власних рішень з боку органів влади – як державної/публічної, так і приватної та/або громадської.
Основною ознакою легальності є відповідність рішень і діянь правилам поведінки людини та її спільнот, встановленим у суспільних відносинах/державі.
Б. Легітимність (від лат. legitimus — правомірний, законний) — це здатність того чи іншого політико-правового режиму держави або людської спільноти досягати суспільного визнання та виправдання обраного курсу/напряму своєї діяльності, прийнятих ними політико-правових рішень, кадрових або функціональних змін у структурах і повноваженнях влади.
Легітимність - складна категорія/явище, що виражає зв'язок інтересів людини/спільноти з її внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх тверджень, світосприйняття та умов і обставин повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.
Основною ознакою легітимності є довіра, побудова на основі спільних і суспільно важливих моральних цінностях та оптимальній справедливості.
Відмінність між легальністю і легітимністю полягає в тому, що рішення і діяння людини/влади можуть буть легальними, але не завжди – легітимними.
В. Валідність (англ. validity, фр. validité — придатність, від лат. validus — «сильний, здоровий, гідний») — це основна міра, якою висновок, рішення або вимір соціального явища є обґрунтованими і, оптимально ймовірно, відповідають реальному стану речей і явищ. Валідність означає відносну точність (надійність) вимірювання того чи іншого явища або діяння.
Не зважаючи на те, що категорія «валідність» належить до сфери статистики, вона широко використовується й в інших сферах життєдіяльності людини, зокрема у різних дослідженнях та тестуванні здібностей людини. У судовій систем США, наприклад, використовується оцінка валідності і надійності доказів оцінюється за стандартом Daubert’а, який передбачає, щоби експертні висновки надані суду гуртувалися на перевірених та визнаних у науковому співтоваристві результатів досліджень, а не лише на думці та оцінці конкретного експерта.
Видається що судові рішення, що ухвалюються судами України, безумовно, є легальними, хоча й не завжди легітимними. Найбільшу критику з боку суспільства і правничої спільноти зокрема викликає якраз валідність таких рішень, що й ставить іноді під сумнів їх легітимність.
Практика ухвалення, сприйняття суспільством та практична реалізація/виконання судових рішень в Україні, а також запропоновані вище словникові тлумачення зазначених у заголовку категорій, дозволяють зробити висновок-припущення, що далеко не всі судові рішення відповідають таким критеріям. Судові рішення, ухвалені суддею одноосібно, мають більш високий та гармонійний рівень легальності, легітимності та валідності, ніж рішення ухвалені простою більшістю голосів членів судової колегії.
Цей мій висновок-припущення ілюструють наявні, хоч і не багаточисельні «Окремі думки» окремих суддів, опубліковані ними за результатами ухвалених колегіальних судових рішень у складі судових колегій, в роботі яких вони брали участь. Зокрема, нещодавно опублікована «Окрема думка» судді Конституційного Суду України пана Василя Лемака щодо рішення КС України яскраво висвітлює цю проблему.
Робота суддівських колегій з ухвалення ними колегіальних рішень – це ще одна проблема, яка потребує свого осмислення та розв’язання. Процедура ухвалення таких рішень передбачає реалізацію принципу «більшість завжди права»: Двоє суддів у складі колегії з трьох суддів проголосували за певне рішення – вони праві. Один суддя у складі цієї ж колегії не погодився і не голосував за рішення «більшості» – він неправИй. Але, суддя повинен підписати судове рішення «більшості», навіть, якщо він з ним не згоден – повністю або частково. Таке правило – це що: лише процедура, чи й легітимація й легітимізація такого рішення усім складом колегії?
При цьому закон надає незгодному судді право й можливість висловити (сказати або, краще, написати) свою «окрему думку», яка не впливає і не може вплинути на саме рішення та його виконання. Як суддя скористається цим правом – це вже окреме питання і чи скористається взагалі?!
Така можливість написати «окрему думку» – це, на мою думку, спосіб отримання незгодним суддею моральної сатисфакції у власних очах і в очах суспільства: «я підписав рішення, але я не згоден і не несу моральної відповідальності за рішення, ухвалене «більшістю голосів»..?! Я, так би мовити, морально - чесний і чистий…» До речі, «окремі думки» окремих суддів щодо мотиваційної частини судового рішення за умови схвалення його резолютивної частини мають лише суто правознавче рішення з позиції належної/неналежної правової аргументації самого рішення, не впливаючи на його сутність та виконання.
У цьому ж контексті виникає запитання щодо ролі судді-доповідача у справі, який так чи інакше надає свою мовчазну згоду щодо своєї «персональної відповідальності» не лише за доповідь матеріалів справи і ведення судового процесу, але й де-факто за свої попередні висновки щодо ухвалення майбутнього судового рішення. Саме тому «бокові судді» (термін, здається запозичений, з суддівської практики спортивних змагань), як правило, відповідаючи на запитання щодо своєї позиції при ухваленні неоднозначного «колегіального рішення», традиційно заявляють: «Так я ж не був суддею-доповідачем у цій справі»… У реальному житті : сьогодні я - суддя-доповідач, а завтра – ти…!?
Такий механізм/процедура працює аналогічним чином у всіх колегіальних судових рішеннях, незалежно від організаційно-правового статусу колегії (апеляція, касація чи Велика Палата ВС, чи сенати/колегії КС і подібних інституцій та органів..) і кількості членів в ній.
То, можливо й доцільно, щоби колегіальні судові (і не лише - судові!) рішення, ухвалені не консенсусним рішенням, а голосами «більшості», підписувалися лише тими суддями-членами колегії, які проголосували «за» його ухвалення. А той/ті судді, які був/були не згодні з рішенням підписували його текст з обов’язковою приміткою «не згоден, висловив окрему думку». Для судді, на моє переконання, не повинно бути опції «утримався». Таким чином легальність і легітимність колегіального рішення набуватиме іншого, більш високого рівня, значення й ролі у правовому порядку суспільства ?!