Для того, щоби більш менш аргументовано відповісти на ці запитання в межах одного авторського блогу має сенс зупинитися на кількох базових політико-правових та організаційно-управлінських моментах теперішнього функціонування держави у цій сфері:
По-перше, система органів антикримінальної юстиції включає такі структурні елементи, частину з яких традиційно не коректно чомусь називають «правоохоронними»: МВС/НПУ, СБУ, ДБР, НАБУ, БЕБ, Митна і Прикордонні служби. Прокуратура; Суди; Адвокатура. В ній перетинаються всі гілки державної влади і громадянського суспільства, що створює додаткові проблеми і ризики. Адже, «правоохоронними» мають бути всі, без виключення, органи державної влади та управління, оскільки їх основна місія і завдання – охорона/захист прав і свобод людини від будь-якого свавілля. Саме для цього суспільство й створює державу та утримує її.
По-друге, Прокуратура, Суди і Адвокатура за Конституцією України додатково, чи у першу чергу, включені в окрему систему державного устрою під назвою «Правосуддя». Крім того, одночасно «функціонує» ще одна інфраструктура держави – так звана «антикорупційна»: НАЗК, НАБУ, САП, ВАКС. Чи не забагато організаційних політико-правових структур, щоби вони діяли ефективно?
По-третє, законодавче поле (правила правомірної поведінки) для суб’єктів і учасників сфери антикримінальної юстиції, яке є непомірно розгалуженим, «ораним-переораним» різними «пахарями» і, часом, достатньо суперечливим та не оптимальним у своєму соціальному призначенні – вирощувати якісні «продукти» - правила співжиття - для суспільного споживання.
Реальна практика функціонування цих елементів свідчить, що всі вони разом узяті зав’язані у тугий вузол функцій і повноважень, що часто-густо перетинаються, конкурують і, навіть, таємно або явно заважають один одному. Система належним чином не працює, періодично «глючить» і призводить до тяжких, іноді непоправних, наслідків хронічної хвороби всього суспільно-державного організму.
Окремими, відносно дієвими елементами протидії злочинності взагалі та корупції зокрема є діяльність «профільних» інститутів громадянського суспільства (наприклад, ЦПК та йому подібні) та ЗМІ (журналісти-розслідувачи). Діяльність цих елементів, хоч і корисна, але, на жаль, також далеко не завжди – достатньо прозора, оптимально справедлива та ефективна.
Здається, що в нас достатньо організаційних, владних, інтелектуальних, законодавчих ресурсів, щоби ефективно і надійно протидіяти злочинності.
Насправді – все значно складніше й не ефективно, про що свідчать так звані «публічно резонансні» кримінальні правопорушення, що мали і мають місце у нашому реальному житті при усіх шести президентах держави, народних депутатів дев’яти скликань Верховної Ради, міністрів двадцяти двох Урядів, кількох десятків очільників «незалежних» органів системи антикримінальної юстиції та небайдужих «лідерів/експертів» громадської думки і активістів.
Прикладів таких «гучних кримінальних справ» за всі роки сучасної державності України можна знайти в глобальній інтернет-мережі достатньо.
Приклади ж реального впливу на зниження рівня злочинності (корупції у тому числі) в країні в цілому (як результату розслідування кримінальних правопорушень і належного покарання винних осіб) знайти далеко не завжди легко й просто.
Відповідаючи на перше поставлене мною запитання, зауважу, що, на мій погляд, існуюча система антикримінальної юстиції (елементи якої перелічені вище) не здатна ефективно протидіяти злочинності у всіх її проявах, включно з корупцією, оскільки залежить від прозорості, прогнозованості, оптимальної стабільності, функціональної та організаційно-правової самостійності їх діяльності - які дотепер далекі від свого оптимального стану.
Моя відповідь на друге з поставлених вище запитань полягає у тому, що сталої і прогнозованої державної правової та зокрема антикримінальної політики протягом усіх понад 30 років сучасної державності в Україні – не існує. Аргументи для такого висновку містяться у багаточисельних спробах державного апарату сформулювати таку єдину політику, не говорячи уже про належне виконання концепцій і планів.
От, наприклад, не повний хронологічний перелік письмових актів держави у цій сфері, зокрема:
- «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» (закон України, 1993 року)
- «Про Концепцію розвитку системи Міністерства внутрішніх справ» (Постанова КМУ,1996 року)
- «Концепція формування системи безоплатної правової допомоги в Україні» (Указ Президента України, 2006 року)
- «Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів».
(Указ Президента України, 2006 року)
- «Концепція Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006—2008 роки» (Постанова КМУ, 2006 року)
- "Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів", яким була затверджена відповідна Концепція. (Рішення РНБО та Указ Президента України, 2008 року)
- «Про Концепцію державної політики у сфері боротьби з організованою злочинністю на 2011-2017 роки» (Указ Президента України, 2011 року)
- Про Стратегію сталого розвитку "Україна - 2020"
(Указ Президента України, 2015 року)
- «Про схвалення Стратегії боротьби з організованою злочинністю» (Розпорядження КМУ, 2020 року)
- "Про прискорення судової реформи та подолання проявів корупції у системі правосуддя" (Указ Президента України, 2023 року)
- «Про Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки» (Указ Президента України, 2023 року)
Мені особисто за всі минулі роки аж дотепер не доводилося читати аналітичну інформацію про виконання всіх цих актів державної влади щодо протидії злочинності взагалі та корупції – зокрема. А вам, шановні читачі, доводилося?
У державі відсутня система і культура тяглости/правонаступництва органів державної влади та управління та їх періодичної звітності перед суспільством за виконання власних рішень. Представники кожного «нового покоління» державної влади, так би мовити, розпочинають свою діяльність з «чистого аркушу паперу»! І звідки ж в суспільстві може з’явитися віра і довіра до інститутів та персоналій органів державної влади та управління, адже кожен з них впевнено заявляє: «так ми ж не відповідаємо за папєрєдніків, а політична опозиція до влади у складі тих самих владних структур – взагалі то й не є владою»?
Відповідь на третє з поставлених запитань прозора, як денне світло: Ефективно та надійно протидіяти злочинності взагалі й корупції, зокрема, лише силами органів антикримінальної юстиції – апріорі не можливо. Оскільки причини й мотиви злочинності (корупції у тому числі), на мою думку, системні й комплексні:
а) низький рівень правової культури (правової свідомості) переважної частини нашого суспільства, включно з відсутністю традицій правонаступництва у сфері державного і суспільного управління;
б) незадовільний рівень економічної культури та відсутність інституційної пам’яті у сфері бізнес-відносин і розвитку довгострокових бізнес-програм, спрямованих на задоволення не лише особистих, а й суспільних інтересів;
в) пріоритетність швидкого накопичення особистих матеріальних статків всіма верствами та соціальними групами суспільства усіма можливими й доступними методами і засобами;
г) перевага патерналістської філософії у відносинах з державою на тлі всілякого посилення методів та інструментів державного примусу/покарання замість виховання належного рівня особистої відповідальності людини (можновладця у тому числі) за свої думки, слова і вчинки;
д) відсутність реальної (а не декларованої) рівності кожної людини, незалежно від її суспільно-економічного статусу, перед власною честю та гідністю, а також – перед законом і судом.
Перелік причин і мотивів можна й продовжити, але, думаю, що й названих цілком достатньо, щоби переконатися у необхідності багатоаспектного, системного й комплексного підходу до розв’язання проблеми протидії злочинності на тлі формування розвинутої правової свідомості та культури демократичного управління державою і суспільного життя.
Існуючі форми і методи протидії злочинності взагалі, а корупції – у першу чергу, нагадують мені ракетно-шахедні обстріли ворогом нашої цивільної інфраструктури у триваючій війні: «десь не збили і попали десь збили і не попали. Там, де попали – руїни і пожежа, з під завалів яких рятівники спасають живих і знаходять тіла загиблих. Якщо вибиті лише двері та вікна – ремонтуємо і продовжуємо чекати нових пострілів і можливих попадань. Повезло тим, в кого не попали».
Такі от роздуми викликала в мені операція «МІДАС».