Для мене відповідь проста й водночас складна: тому що кіно – це спосіб фіксувати реальність, говорити зі світом про себе і формувати майбутнє, навіть коли теперішнє нестабільне. Для Української Кіношколи 2025-й став роком, коли ця відповідь перестала бути абстрактною. Вона набула дуже конкретних форм, цифр і людських історій.
Освіта в умовах нестабільності
У 2025 році через усі програми Української Кіношколи пройшли 472 студенти. Це люди з різних регіонів України – від Києва й Одеси до Херсона, Сум і Чернігова. Наймолодшому з них 16 років, найстаршому 52. Така різниця у віці дуже точно описує запит часу: кіно сьогодні не лише для «молодих і амбітних», а для тих, хто шукає нову мову осмислення реальності.
Протягом року 59 викладачів і лекторів провели понад 3000 годин навчання. Близько 100 годин пройшло в укриттях під час повітряних тривог. Це не деталь для драматичного ефекту, а буденність, у якій формується нове покоління кінематографістів. Людей, для яких нестабільність – не виняток, а середовище роботи.
За цей час студенти річних програм зняли 26 короткометражних фільмів. І це, на мою думку, одна з найважливіших цифр року: 26 спроб зафіксувати власний досвід, власний погляд, власну правду.
Дебют як відповідальність
Окремо хочеться говорити про кінодебюти. У 2025 році ми вдруге провели День дебютного кіно – подію, яка з кожним роком стає все більш показовою для стану українського кіно. Цього разу на участь було подано 55 фільмів (порівняно з 42 у попередньому році). З них експертна комісія відібрала сім робіт, які були показані на великому екрані в Українському домі в День українського кіно.
Для нас цей захід – не конкурс заради нагород. Це сигнал молодим авторам: перший фільм важливий не тому, що він ідеальний, а тому, що він зроблений. Саме тому День дебютного кіно вже другий рік поспіль стає одним із ключових інструментів підтримки молодих режисерів і сценаристів, які лише входять в індустрію.
Від навчання до реальних історій
Щоб зрозуміти, навіщо кіноосвіта потрібна саме зараз, достатньо подивитися на конкретні траєкторії студентів та випускників Кіношколи – не лише як на «успішні кейси», а як на приклади того, як освіта перетворюється на голос.
Один із найпоказовіших прикладів – проєкт «Вітя». У 2023 році це була короткометражна дипломна робота режисера Максима Сусіди, створена в Українській Кіношколі. У 2025-му вона перетворилася на драмеді-серіал — перший original-проєкт Київстар ТБ. Серіал вийшов також на Netflix і вже у перший тиждень потрапив у топ-3 українських серіалів платформи. Для нас це не історія «швидкого успіху», а приклад того, як освітній проєкт може отримати довге життя й масштаб, якщо автор має підтримку і можливість розвивати ідею.
Є й інші, не менш важливі історії. Короткометражний фільм «Місто з вікна» режисера Нікіти Макусева, створений у Кіношколі, у 2025 році отримав спеціальну відзнаку Honorable Mention на European Independent Film Festival у Словаччині. А стрічка «Обережно, життя триває!» режисера Антона Штуки, випускника Української Кіношколи, була серед восьми українських фільмів, поданих на національний відбір до 98-ї премії «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».
Ці приклади важливі не самі по собі, а як свідчення процесу: студенти не зникають після випуску, їхні роботи живуть далі – у фестивалях, у прокаті, в індустрії.
Те саме стосується акторів. У 2025 році випускники акторської програми Української Кіношколи активно працювали в кіно, театрі та на телебаченні. Дмитро Павко знявся одразу в кількох повнометражних фільмах («Каховський об’єкт», «Мавка. Справжній міф», «Потяг «Червона рута»), Слава Бабенков став актором Театру на Лівому березі й виконав головну роль у серіалі «Ховаючи колишню», а Сергій Кисіль був номінований на Національну кінопремію «Золота Дзиґа» за роль у фільмі «БожеВільні». Для нас це не «зоряні імена», а підтвердження того, що системна освіта дає можливість входити в професію не епізодично, а надовго.
Окремо варто згадати й тих, хто працює за кадром або в суміжних сферах. Студентки Кіношколи долучилися до дубляжу великих міжнародних релізів, інші – до рекламних, музичних і соціальних проєктів. Це менш помітні, але дуже важливі шари індустрії, без яких кіно не існує.
Саме з таких історій і складається відповідь на запитання «навіщо». Кіноосвіта під час війни – це не про миттєві перемоги. Це про створення умов, у яких люди можуть залишатися в професії, говорити зі світом про свій досвід і поступово формувати культурний ландшафт майбутнього.
Говорити зі світом про себе
Кіно під час війни – це не втеча від реальності. Це спосіб говорити зі світом про себе без посередників. Про фіксацію досвіду, який інакше може бути втрачений. Про формування культурного майбутнього, яке не виникне автоматично після перемоги.
Саме тому кіноосвіта сьогодні неабияк потрібна Україні. Поки є люди, які готові вчитися, знімати і розповідати історії – у нас є голос. А поки є голос, ми залишаємося видимими й почутими.