Тоню, памʼятаєте момент, коли ви зрозуміли, що гратимете?
Мабуть, з дитинства таке відчуття. Пригадую, мені було близько 10 років. Дивилася якийсь голлівудський фільм по телевізору, і одна сцена мене особливо вразила. Стала цікава природа людських почуттів, синтезована на екрані так, що виникає ілюзія, що це по-справжньому. Ця магія, мабуть, мене захопила ще тоді. Моя творчість і присвячена тому, щоб мати вплив на глядача саме через синергію багатьох людей, які знаходяться поза кадром. В кадрі ми бачимо лише акторів, але я знаю, скількох зусиль варте кіно. Це моя величезна пристрасть в житті.
Але ви починали як акторка лялькового театру. Що вам дало лялькарство?
Не кривитиму душею: я вступала на акторку драматичного театру, але не вступила. Мені, тим не менш, сказали, що я невисокого зросту, то чи не хочу спробувати на лялькове. Пам'ятаю, посміялася з цього. Але ж треба на бюджет, або пропущу рік. Я вступила і швидко зрозуміла: ставлення до ляльок як дитячого жанру глибоко помилкове. Театр масок у давній Греції, театр тіней – теж театр ляльок і задумувався він для дорослих. Це вже потім прийшов Радянський Союз і наказав усім ставить «Петрушку», оцю всю белібердень – тільки для дітей.
Наприклад, у Харкові дуже сильний театр ляльок імені Афанасьєва, і в них дуже круті вистави для дорослих. Загалом, лялька класно розвиває координацію тебе як актора. Також навчання на ляльковому дало нам фору в дубляжах і озвучках, тому що ми ще в університеті навчилися комусь іншому дарувати свій голос. Ти аналізуєш персонажа, і це розширює фантазію, розширює твій інструмент, ти набагато чутливішою стаєш до засобів виразності. В театрі ляльок величезний простір для фантазії, величезна палітра. Це завжди синтез різних засобів. Тому я вважаю, що мені пощастило навчатися в той час, у того майстра, на такому курсі. З багатьма однокурсниками ми не просто дружимо, а вже майже родичі. Я дивлюся, що багато вихідців з лялькарства мають успіх і в кіно, і в театрах, і в дубляжах. Тож мені пощастило отримати таку школу.
З приводу вашого метода: ви вживаєтесь у персонажа чи удаєте його?
Мені здається, я ще не дійшла до того рівня майстерності, щоб жонглювати цими термінами. Мабуть, мені ближче по природі пропускати все через себе. Але завжди є до чого прагнути, і це буде level up, якщо я навчуся маневрувати між різними манерами існування. Акторство – взагалі така професія, де треба вчитися все життя. Немає такого, що ти прийшов і розслабився, все. З кожним новим проєктом відкриваю щось нове. І продовжую підшукувати класну профлітературу: режисерські замітки, спогади, щось по драматургії підчитую, все, що стосується кольору, операторського мистецтва, лінз – вчу себе постійно, і питаю у своїх колег, щоб краще розуміти процес ізсередини, щоб наша співпраця була більш плідною.
Я маю відчувати спиною, де оператор, бо раптом він захоче зараз отак повернутися, і я теж так дограю сцену, більше відкриюся. Треба розвивати всебічну чуттєвість, тримати об'єкти уваги, тому що в кіно половина майстерності акторів – чисто технічна робота. Пам'ятати, де точка, тому що камера бачить все під певним кутом на певній крупності, і ти теж маєш враховувати ці моменти, бо на різних крупностях твоя фізика теж змінюється. Плюс партнери, плюс світло, нікого не перекрити, тому що зазвичай кіно – це дороге задоволення, треба знімати швидко, але якомога краще. Тому це робота на все життя.
У вашій фільмографії переважно комедійні ролі. Ви схильні до такого репертуару, чи то режисери вас бачать саме в такому амплуа?
Якось так виходить. Багато хто думає, що актор сидить і обирає, де йому зніматися. Це ілюзія. Насправді, ти просто собі живеш, тобі пише кастинг-директор: чи не хочете спробуватися? Ти: окей, спробую. Потім, або затвердили тебе в ролі, або ні. І ти знімаєшся з тим матеріалом, що за тебе обрали. Це не означає, що комедії подобаються мені більше, ніж інші жанри, хотілось би ще себе в чомусь спробувати. Проте, інших пропозицій нема.
Як ваше життя змінив серіал «Спіймати Кайдаша?»
Кардинально. Це запуск кар'єри. До того були якісь нещасні епізоди. Не хотіли знімати, тому що не медійна. А як стати медійною? Замкнене коло. Це професія без будь-яких гарантій. Мені, буває, люди пишуть: у мене дочка або син хочуть вступати; а через скільки вас почали запрошувати в кіно? Але тут не вирахуєш, що саме треба зробити, щоб через стільки-то років тобі запропонували те чи інше.
Якщо не любити акторство всією душею, то краще підшукати запасну професію. Бо це можна схибнутися: роками – жодних пропозицій, граєш якісь епізоди, то жертва маньяка, то подружка жертви маньяка, і по суті – все. Дуже важко згадувати ті роки, було не солодко. Я з подружкою знімала в Києві убиту квартиру на Героїв Дніпра, де повно алкоголіків під вікнами. Намагалася поїхати в якийсь день додому, то не вистачало 10 грн на маршрутку. Я прекрасно розумію, хто я, звідки я. Але найбільше мені хотілося творчої реалізації.
Батьки вас підтримували?
Вони в мене завжди вірили. Ніколи не закидали, що от, бачиш, ми казали, ти стільки років витратила, а може знайдеш нормальну роботу. Я знаю, що мої колеги з таким стикалися, але мої батьки на мене ніколи не тиснули і не вимагали швидких результатів.
В «Спіймати Кайдаша» після одного кастингу ми зробили дві сцени. Наталка Ворожбит щось у мені розгледіла, а я, прочитавши сценарій, відчула, що це мій матеріал. Якби не цей проєкт, то не думаю, що все склалося б так, як зараз склалося.
А можете пару слів сказати про вашу героїню в Кайдашах, Мотрю?
Не знаю, що сказати нового. Мотря – грамотно виписаний персонаж, мені було все зрозуміло. Я подивилася кіно ще до того, як воно вийшло, всередині себе, в своїй голові. Все склалося, я розуміла, що це за людина, її психофізику, її рівень енергії. Все знайоме. Я бачила таких людей в житті. Просто з життєвого багажника ти береш і набираєш м'яска на цього персонажа, який був на папері і виріс в живу об'ємну людину. Такі ролі мені цікаві.
Вона вийшла у вас незалежною, досить харизматичною.
Я була здивована теплою реакцією глядачів, бо думала, що її ненавидять, бо вона відверта антагоністка. Просто мені хотілося зробити її не такою однобокою, як в оригіналі у Нечуя-Левицького, ближчою до сучасних реалій, не позбавленою якихось людських слабкощів. Тому було дуже цікаво працювати над цим. І це поки що єдиний сценарій, до якого в мене не було питань. Дуже грамотний.
А що з «Потягом до Різдва»?
Боже, дайте згадати... Зйомки почалися пів року тому, наче в минулому житті. Було літо, дуже спекотно. Назар Задніпровський (виконавець однієї з головних ролей. – Ред.) пітнів так, що в нього ті вуса постійно відклеювалися. Але це було весело, тому що команда мені знайома, з режисером ми вже працювали разом, з новими людьми теж без проблем. По-людськи ми всі зійшлися. «Найтепліша комедія року» – мені здається, цей слоган відповідає фільмові.
А що то була за історія з вашим фото в американському рекламному відео? (Білий дім оприлюднив відео під назвою Time. Grit. Reward з рекламою податкової ініціативи президента Дональда Трампа, в якому використане зображення Хижняк. – Ред.)
Та там нема чого обговорювати, вже все зʼясувалося, і це зображення офіційно куплене зі стокової платформи. І після того я зробила такий ролик смішний, типу, давайте обмін: ми вам Хижняк, ви нам п'ять «Петріотів». Реально згодна летіти в Америку, говорити з ким завгодно, аби нам дали ще засоби захисту.
Стокові платформи – це один зі способів заробітку для акторів?
Так. Ти офіційно передаєш права на своє зображення. Це те, що ми робимо після кожного проєкту. Тобто ти знімаєшся в якомусь ситуативному ролику, відчужуєш права на своє зображення, воно завантажується на платформи і потім, якщо воно комусь подобається, то його купують. Але актор з цього вже нічого не отримує, бо в нас немає системи роялті. Багато людей думає, що актори щось отримують з переглядів свого кіно. Але ні, актори не причетні до цієї системи. Можливо, сценаристи, режисери, продюсери. Актор отримує гонорар за день знімання і більше ніколи ні на що не претендує. І скільки б разів не не крутили «Кайдашів», актори більше нічого з цього не матимуть. Якби у нас була профспілка, це питання піднімалося б. А так актор – це повністю проєктна робота. Закінчується проєкт – і все, ти чекаєш нового.
То яка ваша наступна велика роль?
Не знаю, чи можна вже про все говорити. З того, що ми знімали торік, три проєкти мають вийти. Зараз буде чотирьохсерійка «Викрадене Різдво» і комедія «Коли ти розлучишся», друга частина. І ще на СТБ вийде 16 серій, де я грала близнючок. Це, мабуть, технологічно найважчий серіал, який у мене був. Бо це великий об'єм роботи: придумати себе як двох різних персонажок. Плюс особливо часу там ніхто не давав на підготовку. Ти вчишся швидко думати, приймати рішення, готуватися, вчити багато тексту, орієнтуватися на місцевості. Я сама чекаю, як воно вийде. Що ми там назнімали, що намонтували, чи буде дійсно враження, що це дві різні людини. Я намагалася робити все від мене залежне. Але глядач головний, він усе скаже.
І останнє питання суто світське. Якщо не секрет, чи є у вас гобі?
В мене багато захоплень. Люблю шити. Коли почалася війна, дуже цим захопилася. Мені треба було щось робити руками. Вже пізніше я зрозуміла, що тут є символізм, бо моя бабуся по татовій лінії теж шила. Це теж ремесло, якому треба вчитися, і це дуже цікаво.
Люблю співати, люблю сноуборд, хоча поки їздила на ньому лише два рази. Люблю воду. Мені критично важливо, щоб десь поряд було озеро чи річка. Це найкращий спосіб відновитися.
