“Треба чесно сказати: не всі культурні інституції є цінними”
Оксана Дащаківська: Я хочу розпочати цю дискусію з думки нобелівського лавреата Дагласа Норта про те, що сьогодні ми живемо у світі, який наші інституції збудували вчора. Велика частина наших інституцій – ще радянські, але після Майдану, у намаганні перебудувати цю систему, виник ряд нових інституцій. На вашу думку, якіпотреби минулого вони закривають, і які потреби теперішнього не закривають?
Анастасія Образцова: Я би сказала, що закривають необхідність працювати за певними правилами. Це важливо, коли ми говоримо про стійкість і сталість. Але якщо спиратись лише на це, є загроза стагнації. Натомість, якщо є лише динаміка – це розхитує інституцію, потрібен баланс. Тож в цілому наші інституції закривають потребу в бюрократії, у хорошому сенсі, але не закривають потребу в адаптації до швидких змін. Хоча в УКФ, наприклад, є певні можливості гнучкості та рефлексії на нові потреби, які весь час змінюються.
Юлія Хомчин: Ми – нова інституція, створена вже в незалежній Україні. І ми закриваємо потребу у стратегічному підході, ми ініціюємо розвиток стратегій, змін знизу догори, закриваємо потребу реалізації културної політики на місцевому рівні у стратегічному вимірі.
Анна Погрібна: Я хочу сказати пару слів на захист інституцій, що вийшли з радянського часу – це, наприклад, наші музеї. Дуже важливо, що вони виконали функцію збереження, хай навіть у них нема інноваційних підходів, нема стратегії роботи з аудиторією.
Натомість усі ми тут представляємо інституції, які виникли нещодавно, і нам складно говорити про тяглість. Чого нам не вистачає: можливості гнучко реагувати на зміни, можливості бути суб’єктними, можливості ставити власні цілі, анадізувати свою аудиторію.
Ілона Демченко: Справді, є багато інституцій, які є радянським спадком – вони забезпечують тяглість, і це важливо. Та водночас треба чесно сказати: не всі ці культурні інституції є цінними. Я багато років працювала з грантовими програмами, оцінювала тисячі заявок, і можу впевнено сказати, що велика частина інституцій, які подають їх, не відповідають сучасним викликам. А подають заявки найбільш спроможні, то що вже казати про інші. Очевидно, назріла портеба реформи, яка дозволила би нам позбутися баласту.
Володимир Шейко (включається дистанційно): Найглибший розрив, який супроводжує нас усю незалежність – це розрив між надбудовою нових інституцій та їх радянським фундаментом, закладеним на принипах управління 1930-х. І це дуже небезпечний розрив, адже успіхи нових інституцій базуються на ентузіазмі їх керівників та команди, на підтримці культурної спільноти. Тобто це дуже крихка система, яку можна легко і швидко знищити. І при цьому, такі інституції в меншості серед тисяч інших в мережі закладів культури. І чи вони потрібні загалом культурній сфері – це питання.
У постмайданний час інституції перебрали на себе функції творення політик, адже органи управління були неспроможні їх виробляти. Це і розподіл ресурсів, і культаурна дипломатія, і музейні проєкти, і книговидання. Ми формулювали ці політики самі для себе і змусили органи управління прийняти їх – і це велике досягнення.
Оксана Дащаківська: Якщо говорити про культурну дипломатію – чи існував розрив між закордонним уявленням про Україну й Росію і тим, що ми хотіли розказати?
Володимир Шейко: Був радше розрив між тим, як Україна сама себе бачить, про що хоче говорити, і тим, що варто говорити для закордонної аудиторії, що вона готова почути. В кожній країні це щось відмінне, і те, що нам здається прекрасним, не завжди підходить для конкретної аудиторії. Бо культурна дипломатія – це не показати себе, це добитися зміни у ставленні та поведінці.
Ми ретельно досліджуємо аудиторію кожної країни, з якою працюємо, в нас є аналітичний відділ, який вже провів велику роботу. Ми вивчали ставлення до України, обізнаність щодо конкретних українських постатей, аналізували способи роботи Росії в цій сфері, досліджували корпус українських студій та коло їх потреб. Вивчали чутливі і заборонені теми, які є в кожному суспільстві і яких краще не торкатися, щоб не наробити помилок.
Оксана Дащаківська: На такі дослідження треба багато часу, а щоб зробити на їх основі культурний продукт – ще більше. Чи є в нас стільки часу? І чи вдається вибудовувати зв’язки?
Володимир Шейко: Насправді, щоб виправляти помилки, потрібно ще більше часу. Щодо зв’язків – тут я можу нависти нещодавній приклад нашої співпраці з Бразилією, Південною Африкою, Індонезією. Наші дослідження дозволили нам встановити тісний контакт з лідерами думок, інфлюенсерами, дипломатами: ми прийшли до них не розказати про себе, а розпитати про них, а це зовсім інший тип стосунків. Це вже наші партнери, і ми можемо розраховувати не на події в стилі “мы к вам заехали на час”, а на постійний діалог.
Оксана Дащаківська:Хочу запитати Анастасію. Ви зауважили, що інституції – це про рамки. Але ваша задача – провокувати мистецтво, розвивати спроможність творити нові форми. Як це поєднати?
Анастасія Образцова: Це була би прекрасна інституція, якщо було би потрібно лише провокувати, уявляю ці KPI! Але звісно, ми маємо виконувати правила: наші апліканти мають знати, що на нашу систему вони можуть розраховувати, а для цього потрібні зрозумілі рамки. З іншого боку, неможливо все регламенувати нормами, завжди має залишатися свобода самовираження: не можна робити держзамовлення на культурний контент.
Тому ми намагаємося диверсифікувати програми; наприклад, коли схлопнувся USAID, ми підтримали медіа. Ми намагаємося робити це так, аби не конкурувати з іншими програмами і не змушувати конкурувати між обою представників великих міст та малих громад.
“Окрема інституція, яка займається стратегією культури – це великий плюс, але це також і виклики”
Оксана Дащаківська: Ми вийшли на розмову про зв’язок між стратегіями, політиками та конкретними продуктами. Юліє, розкажіть про зміни знизу догори, згори донизу, і про роль інституцій у цих змінах.
Юлія Хомчин: У нас був досвід змін знизу догори коли ми працювали над тим, щоб інтегрувати нашу міську стратегію розвитку культури у загальнонаціональну. В інший бік це не дуже спрацювало – наприклад, ми говорили про необхідність мати регіональні фонди культури, але цю пропозицію не врахували. Ми багато говримо про локальні конексти, і ніби всі існуємо в одному законодавчому полі – але маємо при цьому дуже різні виклики.
Оксана Дащаківська:Кейс львівського інституту стратегії культури – унікальний. Чи думали ви про те щом басштабувати його на інші регіони?
Юлія Хомчин: Можливо, масштабувати варто, але важливіше пропагувати стратегічний підхід до культури. Львів може доволити себе окремий Інститут стратегії культури, бо це велике місто. Але не всюди потрібен цілий інститут. Ми мали запити на масштабування від Вінниці, Харкова, Одеси, Рівного – це міста, які мають власні стратегії чи почали їх напрацьовувати. Звісно мати окрему інституцію, яка займається стратегією культури – це великий плюс, але це також і виклики. Наприклад питання кадрів – навіть нам зараз складно знайти собі аналітика культури.
Оксана Дащаківська: Анастасіє, чи уявляєте ви собі окрему програму для підтримки стратегій культури в УКФ?
Анастасія Образцова: Уявляю. Нам взагалі дуже потрібні аналітика, дослідження, а не лише мистецькі проєкти.
Оксана Дащаківська: Хочу звернутись до досвіду Мистецького Арсенала. Це живий мультидисциплінарний простір. Як вам вдалося не стати новим Палацом культури?
Анна Погрібна: Я навіть не уявляю, яким чином ми могли би стати Палацом культури, такого сценарію в нас просто не було. Були сценарії, наприклад, “Українського Лувра”, або великого галерейного простору, або успішного держпідприємства (адже сами такий в нас поки що статус, а він передбачає очікування доходу).
У нас є місія, яку розуміє команда. Ми робимо проєкти у співзвуччі з нею, обговорюємо це в команді – це важливо для здорового інституційного розвитку. В нас є також музейна складова, що робить МА унікальним і накладає зобов’язання зберігати цю колекцію. Після початку повномасштабного вторгнення ми також набули функцію міжнародного представництва – це і проєкти Книжкового арсеналу на фестивалях, і виставкові проєкти в європейських музеях. При цьому ми зберігаємо фокус на міждисциплінарності та залученні різних професійних аудиторій.
Оксана Дащаківська: Поговорімо про Jam Factory. Ця інституція співпрацює і з муніципалітетом, і з багатьма міжнародними інституціями. Ілоно, як вам вдається залишатися простором різноманітності, коли в країні є такий сильний запит на цілісність?
Ілона Демченко: Почати треба з того, що Jam Factory– це приватна інституція, тому певні речі для нас набагато простіші, ніж для колег з державних інституцій. Але, звісно, ми не працюємо у вакуумі, ми залежні і від спільноти, і від міста, і від країни.
У нашому суспільстві зараз стрімко скорочується простір для дискусій. Виснаженість, яка мала би нас об’єднувати, навпаки, розділяє нас. Тому нашій нституції важливо залишатися місцем, де можлива дискусія на найболючіші теми, які не зачіпають в інших місцях. Нам це простіше зробити, але не можна також і відриватись від реальності навколо. Знаходження цього балансу – це процес. Ми відчуваємо, що зовнішній тиск на роботу кожного з нас все більшає, і в цьому є великий виклик.
Оксана Дащаківська: Які теми ви відносите до найболючіших? Адже цей майданчик, зокрема, теж був створений для обговорення таких тем, і ось щойно у попередній дискусії військовослужбовиці відверто говорили про свій досвід.
Ілона Демченко: Так, і я знаю щодо того була дискусія навколо цієї дискусії: як зробити її сенситивною, як подолати розрив між спікерками і аудиторією.
Щодо тем, які ми розглядали для роботи в Jam Factory – це, наприклад, тема призову, мобілізації і широкого спектру реакцій на неї в нашому суспільстві. Тут є виклик: як озвучити цей спектр, але при цьому залишитися в рамках.
“На початку повномасштабного вторгнення державний сектор показав боягузтво і аполітичність. І це велика втрата для всіх нас”
Оксана Дащаківська: Тут зібралися представники нових інституцій, які спираються не так на нормативно-правову базу, як на роботу очільника та його команди. Але для сталості інституцій потрібні ресурси, і під час війни їх довддиться шукати в партнерів. А це, в свою чергу, розмиває межі, робить природу інституцій гібридною. Тож як зберегти цю сталість, як виробити нові правила взаємодії?
Володимир Шейко: Моя задача: по максимуму ввести практики УІ (стратегію, відбір контенту, зовнішні комунікації, внутрішні процеси) у поле нормативно-правової бази, що регулює нашу діяльність. І тут є певна іронія, адже починали ми з боротьби із бюрократичними правилами, але зараз змушені займатись ними.
Ілона підняла важливу тему самоцензури і самообмеження: тут незалежний сектор набагато вільніший від державного, який на початку повномасштабного вторгнення показав боягузтво і аполітичність. І це велика втрата для всіх нас, бо де, як не в культурно-мистецькому секторі проговорювати складні питання – не у токсичному ж фейсбуці.
Анастасія Образцова: Ми б із задоволенням брали складні теми – ті, що вже перевірив недержавний сектор. Щоб посилювати їх бюрократичними рейками.
Юлія Хомчин:Дуже важливі зв’язок із суспільством та підтримка спільноти. Це основа інституції та можливість будувати нові партнерства, мережі. А вони, у свою чергу, допомагають втримати цінності – навіть якщо сама інституція з якоїсь причини зникне.
Оксана Дащаківська:Інститут стратегії культури якраз і демонструє таку тяглість – від “Дзиги”, першого українського культурного хаба.
Юлія Хомчин: Так, і ми відчуваємо певну місію продовжувати розвиток тих ідеї, що колись зародилися в середовищі “Дзиги”. І Конгрес культури теж є їх продовженням.
Анна Погрібна: Після початку повномасштабного вторгнення ми не знали, чи зможемо зберегти інституцію, не були впевнені, що держава зможе забезпечити стабільність. Тому вирішили зробити ГО працівників Арсеналу. Тепер ми включені в програму, яка працює зі спадщиною прифронтових територій, ми можемо надавати субгранти організаціям звідти. І коли в тебе є щотижневі онлайн зустрічі щодо конкретного проєкту – це створює надзвичайно міцну мережу, міцні зв’язки.
Ілона Демченко: Я погоджуюсь, що саме мережі – це те, що нам вже дуже допомогло і буде допомагати далі. Питання виживання стає все гострішим, а горизонтальні мережі – все важливішими.
Оксана Дащаківська: Напевне, у ці мережі треба додавати і заклади культурної освіти, і європейські практики: резиденції, креативну економіку. Адже зараз, здається, в нас не вистачає спроможностей для культурної євроінтеграції, якої ми прагнемо. І нам треба прийняти, що інституції будуть виникати і будуть зникати. Наприклад, що буде відбуватись з інституціями після війни? Досвід інших спільнот говорить, що будуть потрібні братства і цехи як спосіб відновити економіку. Коаліція дієвців культури є, мабуть, прикладом такого братства-сестринства. Але нам ще знадобиться багато-багато різних цехів.
Я хочу завершити цю розмову ще однією думкою Дагласа Норта про те, що інституції – це девіація людського суспільства, але саме вони роблять нас сильнішими і дозволяють нам виживати в лиху годину.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.