Історія 1. Тихе підкрадання
Назвемо його Н. Військовий, тридцять п’ять років. Поранений у липні 2023 року на Донеччині — мінно-вибухова травма ноги. На стабпункті, за протоколом, отримав морфін як швидке знеболення. Упродовж наступного місяця його кілька разів переводили між військовими госпіталями у східному й південному регіонах.
З медичного погляду ситуація складна: операцію відкладали — не вистачало обладнання чи фахівців. А біль тривав — і кожен госпіталь призначав морфін або його похідні. Через майже чотири тижні Н. потрапив у спеціалізований хірургічний центр. Його успішно прооперували. Але на той момент Н. уже став залежним від опіоїдного знеболення.
Залежність виникла непомітно, без надмірної драматизації і з його боку, і з боку медперсоналу.
Після виписки почав курс реабілітації. Але разом з фізичними вправами почалися пошуки препаратів, які могли б дати хоча б частку того ефекту, до якого організм уже звик.
Кодеїновмісні засоби, трамадол, декстрометорфан у великих дозах — усе це залишалося відносно доступним в аптеках. І жоден фармацевт не поцікавився, чому молода людина регулярно купує ці засоби.
Н. не пов’язував свою поведінку із залежністю. Казав про «рештки болю», «труднощі зі сном», «допоміжний засіб на період адаптації».
Проблема залишалася. У цьому її найбільша складність.
Залежність не завжди починається з ризикованої поведінки. Вона може виникнути як побічний продукт правильних, навіть життєво необхідних рішень, ухвалених в екстремальних обставинах.
Історія 2: Тиша після повернення
Вони чекали цю зустріч два роки. О. чи не щодня уявляла, як Т. повернеться і їхнє життя відновиться. Після поранення Т. демобілізували. О. знала, що будуть труднощі. Та не сумнівалася, що разом вони впораються.
Але коли він повернувся — не було радості. Він просто сидів біля вікна. Курив. Інколи гортав телеканали, не зупиняючись ні на чому. О. намагалась почати розмову — Т. слухав, не відповідав. Коли вона торкалась його — напружувався ще більше.
Спершу О. запідозрила зраду на фронті. Шукала натяки, ревнувала, перевіряла телефон. Нічого. Злякалася. Намагалась розмовляти, виводити його на прогулянку, згадувати спільні речі. Він і не пручався, і не включався. Що більше О. старалась, то більше втомлювалась. Почала погано спати, втратила апетит, перестала бачити сенс у буденних речах.
Щоб відволіктись, О. почала випивати — спочатку по келиху вина ввечері, потім більше. Відчувала, ніби це єдине, що вимикає внутрішній гул. Вона перестала реагувати на шкільні дзвінки про дітей, на подруг, навіть на власне відображення в дзеркалі.
Аж раптом стрепенулася й уперше замість звичного ковтка почала шукати, куди звернутись.
Історія 3. З вогню — у порожнечу
Назвімо його С. Йому трохи за тридцять. Ріс у містечку серед хлопців, для яких алкоголь був частиною щоденної ініціації в дорослість.
Почав пити ще підлітком — спочатку для «сміливості», згодом — «просто щоб бути з ними». У родині С. алкоголь теж на кухні був як хліб. Те, що його пʼють неповнолітні, нікому не здавалося проблемою.
Зміни сталися несподівано: хтось зі старших покликав у Пласт. Скаутський рух з його простими й водночас значущими ритуалами, символікою, фізичними випробуваннями, ночівлями в горах, командною дисципліною і розмовами про гідність, честь, відповідальність поступово став новою реальністю С.
Він залишив алкоголь. Навчився витримки. Знайшов сенс. Коли почалася велика війна, пішов добровольцем. Служив на сході. Завдяки досвіду Пласту швидко адаптувався до польових умов і взаємодії в групі.
Мав добру фізичну форму і високу мотивацію. Став молодшим офіцером. І тут, на рівні офіцерської відповідальності, він уперше зіткнувся з реальністю, яка не вкладалась у його уявлення про гідність і служіння.
Бачив дисциплінарну непослідовність, байдужість старших командирів, нездатність опікуватися бійцями, які залишилися «внизу», — усе це розчаровувало.
С. публічно мовчав, але поступово замикався. Відчував провину, що не витягує. Що не може бути для інших тим, ким колись були для нього пластові наставники. Тоді повернувся алкоголь. Спочатку як епізодичне зняття напруги, потім як звичний спосіб втамувати тривогу. Він воював, команди виконував, був присутній, але не залучений.
Після важкого поранення С. комісували. Він продовжив вживати. Для інших тут не було нічого дивного. Це ж суспільна «норма». С. формально ветеран, але не почувається повернутим у суспільство. У його випадку наркодопомога має бути не просто медвтручанням, а способом створити безпечний простір для переосмислення того, що втрачено, і ким він може бути поза службою, поза строєм, поза травмою.
Стигматизована загроза
Усі персональні дані в цих випадках змінені, незмінною залишилася проблематика, доволі типова для українських реалій.
Понад 300 млн людей у світі живуть з поведінковими та психічними розладами, пов’язаними з вживанням психоактивних речовин.
Це одна з найгостріших глобальних криз. Така залежність не лише підриває індивідуальне здоров’я, а й руйнує суспільні основи: безпеку, довіру, стабільність.
Щороку ці розлади забирають мільйони життів, руйнують сім’ї, створюють колосальний тиск на системи охорони здоров’я, соціального захисту та економіку. І водночас залишаються однією з найбільш недооцінених криз у сфері психічного здоров’я.
Сплетіння
На індивідуальному рівні залежність рідко існує у вакуумі. Вона глибоко переплітається з іншими психічними і фізичними станами: депресією, тривожними розладами, ПТСР.
Люди з тяжкими психічними хворобами вразливі до зловживання психоактивними речовинами. Це взаємопідсилювальне коло, в якому один розлад ускладнює інший і вихід здається майже неможливим без зовнішньої підтримки.
Фізичні наслідки не менш драматичні: залежність уражає органи, послаблює імунну систему, сприяє поширенню ВІЛ, гепатитів, загострює діабет, серцево-судинні захворювання, хронічні інфекції.
Та найбільш руйнівною часто є втрата внутрішньої цілісності — віри, що відновлення можливе.
Розлади, пов’язані з уживанням психоактивних речовин, також дестабілізують родини: провокують домашнє насильство, занедбаність дітей.
Можливо, найтривожніший аспект цієї кризи — її міжпоколінний ефект. Діти батьків з такими розладами мають найвищий ризик розвитку психічних розладів — навіть вищий, ніж діти з родин, де є інші психіатричні захворювання.
Уразливість тут багатофакторна: генетичні передумови, емоційна нестабільність домашнього середовища, засвоєні поведінкові сценарії — усе це разом формує ґрунт, на якому вразливість проростає в майбутнє.
Ці розлади підривають соціальні зв’язки — зростає злочинність, безробіття, бездомність. У довгостроковій перспективі ці розлади знижують продуктивність, підривають боєздатність армії, розмивають основу соціальної згуртованості, зменшуючи довіру, стійкість і відчуття спільності.
Іншими словами, йдеться не лише про індивідуальний біль, а про виклики для національної безпеки й суспільної тканини.
Стигма
Попри масштаб, залежність досі залишається одним з найбільш стигматизованих станів.
Протягом століть її сприймали не як хворобу, а як моральну провину, слабкість характеру. І хоча наукове розуміння змінилося, тінь цієї застарілої моделі досі впливає на закони, політики, фінансування та суспільні уявлення.
Ми продовжуємо реагувати покаранням там, де потрібне лікування.
Стигма має свою ієрархію. Депресія чи тривожність викликають співчуття й адвокацію. А залежність — часто осуд, байдужість або мовчазне виключення, коли людину позбавляють ресурсу, поваги та системної уваги.
Лікування залежності в багатьох країнах досі існує на периферії медсистеми — ізольоване від загальної психіатрії та соматичної допомоги. Така фрагментація заважає інтегрованому підходу, де тіло і психіку розглядають як єдине ціле.
У результаті політика боротьби з наркотиками досі здебільшого під орудою правоохоронних структур, а не медичних і соціальних установ. І це не просто структурна вада — це симптом глибшого нерозуміння природи залежності як хвороби людських зв’язків.
Вплив війни
У часи війни тягар залежності зростає. Війна — це не лише геополітика, це досвід масової травми. Вона руйнує звичні орієнтири, вибиває опори, стирає зв’язки. І в такому середовищі вживання психоактивних речовин часто стає спробою впоратися з болем, безпорадністю, втратою. Водночас війна послаблює самі інституції, які мали б реагувати: медицину, соцслужби, громади.
У результаті формується небезпечне замкнене коло: війна поглиблює залежність, а поширена залежність підриває здатність суспільства до відновлення, знижує стійкість, послаблює безпеку.
Історичний контекст
В Україні проблема залежності була гострою задовго до вторгнення 2022 року. Насамперед мова про алкоголь. Він у нас не лише легально доступний, а й культурно прийнятий.
Паралельно зберігався високий рівень наркозалежності, особливо опіоїдної. Попри це, доступ до ефективних, науково обґрунтованих методів лікування — таких як опіоїдна замісна терапія (метадон, бупренорфін) — залишався обмеженим, нерівномірним і часто стигматизованим.
На тлі повномасштабної війни вживання психоактивних речовин в Україні не лише зросло, а стало більш різноманітним.
Військовослужбовці, ветерани, ті, хто живе під постійним тиском травми, болю, втрати побратимів, дедалі частіше звертаються до алкоголю чи інших речовин як до форми самолікування.
У цивільних — особливо ВПО або чоловіків, які втратили роботу — рівень вживання алкоголю істотно підвищився.
Молодь, позбавлена звичного освітнього й соціального простору, потрапляє в зону підвищеної вразливості.
Що можна зробити
Відповідь України у сфері психічного здоров’я має передбачати повноцінну інтеграцію лікування залежності в ширші системи психіатричної та соматичної допомоги.
Ідеться не про окремі «наркологічні кабінети», а про комплексну модель: міждисциплінарні команди, спільні електронні системи, уніфіковані плани допомоги, що супроводжують людину від першого контакту до довгострокового відновлення.
Ефективне лікування залежності не завершується випискою зі стаціонару. Навпаки — саме після цього починається один з найвразливіших періодів. Без стабільної соціальної підтримки, без змін у середовищі, у стосунках, у можливостях — рецидив і повернення до вживання є надзвичайно ймовірними. Саме тому продовжена допомога має стати невід’ємною частиною лікувального шляху.
Одужання завжди вплетене в соціальний контекст. Воно залежить від багатьох чинників: де людина живе, з ким спілкується, чи має стабільне житло й роботу, чи відчуває себе частиною спільноти.
Величезну роль відіграє стигма — якщо людина відчуває осуд чи сором, вона з меншою ймовірністю звернеться по допомогу повторно, відкрито говоритиме про складнощі або триматиметься на зв’язку з фахівцями.
Продовжена підтримка включає кейс-менеджмент, участь у групах одужання, які очолюють люди з власним досвідом залежності, сімейне консультування, поступову й підтримувану соціальну реінтеграцію.
Відновлення — не лише медичний процес. Це соціальний і ціннісний процес. І без довготривалої присутності громади — присутності неформальної, стабільної, приймаючої — навіть найкраще клінічне втручання ризикує залишитися тимчасовим рішенням.
Супровідну статтю до цієї публікації можна прочитати тут: Silent Frontline.