У місті Лубни на Полтавщині живе простий хлопець Вітя (Віктор Дуфинець). Він працює автомеханіком на батьковій СТО, але мріє про кар’єру психолога. Він навіть здобув профільну освіту, щоправда, в лісотехнічному виші. Утім з мрією все не сильно клеїться: жителі Лубнів не дуже вірять у психологію, а батько напосідає, що треба викинути ті дурниці з голови і займатися розвитком сімейного бізнесу.
Серіал розпочинається як типовий ситком: Вітя працює на СТО і там же приймає клієнтів з психологічними проблемами, серед яких занадто сором’язливий продавець канцтоварів, працівник вторпереробки з алкоголізмом та родина клерків з химерним потягом до аб’юзу. У кожній серії Вітя розбирає якусь серйозну і реальну психологічну проблему, а сценарна група (Максим Сусіда, Катерина Холоденко, Віктор Дуфинець) доводить кожну сцену до гротескного абсурду завдяки гумору з регіональним виміром.
У такій сюжетній рамці можна було би витримати весь сезон, однак з другої третини сценаристи запускають одразу кілька додаткових сюжетних ліній. Тут і журналістка, яка намагається викрити Вітю, як “психолога-шарлатана”, і місцевий бандюк Локоть, який намагаться “піджати” під себе все місто та має з Вітєю невирішений конфлікт, і троп “швеця без чобіт”: виявляється, що психолог Вітя, який допомагає всьому місту, сам має невирішені дитячі травми. А ще з’ясовується, що колега Віті Льоша теж має свою особливу історію.
Надмірність сюжетних ліній призводить до хаосу: глядачеві треба слідкувати за низкою перипетій в житті головного героя, але водночас тримати в пам’яті історії пацієнтів Віті, які теж мають опуклі сюжетні арки, що тягнуться через весь сезон. При досить невеликому хронометражі серій (близько 25 хвилин) це стає досить втомлюючим досвідом.
Та водночас “Вітя” – це серіал, не позбавлений шарму та авторської вигадки. Сценаристи явно розуміють контекст в якому існує їхній персонаж: тут багато живого полтавського суржика і суто українського гумору. А також – безліч алюзій до різних голлівудських фільмів. Хоча темпоральна складова серіалу виглядає дивно: з одного боку, герої “Віті” начебто живуть в сучасній Україні, а з іншого, серіал повністю позбавлений багатьох характерних проявів часу – наприклад, соціальних мереж. Явним мінусом “Віті” видається і той факт, що серіал про Лубни знімали не в Лубнах, тож він не має візуальної ідентичності локації. Ще один мінус: будь-який хоч трохи емоційний момент автори обов’язково підігрівають саундтреком.
Акторська гра Віктора Дуфинця – однозначно найбільш сильна сторона цього фільму. Його харизмі явно тісно в образі простуватого Віті, проте актор створює дуже насичений позитивний, трішки сентиментальний образ. Вітя нагадує персонажа радянських ліричних комедій Георгія Данелії чи фільмів “міської прози” Романа Балаяна. Він занадто хороший для світу, в якому перебуває.
Цю романтичну та альтруїстичну натуру збалансовує образ батька Віті, який виконує Сергій Солопай. Класичний “батя”: він трішки жадібний, трішки приземлений, досить простий, але при цьому незлий і щиро любить сина. Солопай дає цьому насправді архетиповому для української культури персонажу не лише свої хвацькі вуса, але й багато ностальгійності та меланхолійної сентиментальності, ніби показуючи, в кого вдався Вітя.
Щодо решти центральних персонажів, як-то журналістка (Валентина Бондарук), Локоть (Олесь Терновий), Льоха (Владислав Мелешко) – хоч вони і мають продумані сюжетні арки, але їх акторське виконання лишається не більш як задовільним. Їм вдається рухати серіал заданою траєкторією, якою б заплутаною вона не була, але не більше. Другорядні персонажі пацієнтів (Вадим Лисяний, Артем Мартінішин, Костянтин Данлюк, Катерина Рубашкіна) – занадто гротескні та анекдотичні; утім, ця гіперболізація завдає необхідний комедійний темп, а тому цілком логічна.
“Вітя” – це перший власний серіал платформи Київстар ТБ, який зняли спільно з Film.UA. На рівні візуалу тут ще можна спостерігати естетичну спадщину телевиробництва 2000-х, однак у ньому видно, що автори вже намагаються шукати та створювати нові параметри української серіальної культури. В цьому шоу все ще є стереотипні образи та кострубаті діалоги, є багацько гумору різного калібру: від надто кавеенівських гегів до напрочуд влучних жартів. Та водночас щирість персонажів та загальний вайб шоу роблять його тонкою ліричною історією. Настільки, що починаєш чекати на другий сезон.
