Сюжетна зав’язка серіалу цікава: на похороні української військової та мисткині зустрічаються чотири чоловіки, які на різних етапах життя були її бойфрендами. Замість того щоб просто згадувати колишню, вони починають шукати якогось таємничого п’ятого бойфренда, який гіпотетично міг змусити дівчину піти на фронт. Щоб зрозуміти, хто був цей п’ятий, чоловіки протягом року періодично зустрічаються в барі, де згадують стосунки, паралельно обговорюють усі тригерні теми, які можна знайти в українських соцмережах: мобілізація, ЛГБТ-спільнота, політика, релігія; а також більш абстрактні: мужність, прощення, кохання, власні страхи, комплекси та радощі.
Кожен актор втілює стереотипного персонажа. В’ячеслав Довженко грає суворого й досвідченого мужчину за сорок, співробітника спецслужб. Слава Бабенков — доброго й надійного, утім нудного й не харизматичного сім’янина. Артуру Логаю дістався альфа-самець-темщик, який сповідує цинічну й дещо інцельну філософію в дусі Ендрю Тейта. А Олександр Рудинський перевтілився в типову хіпстерську сніжинку із Золотих Воріт, що підтримує всі ліволіберальні тренди. Єдина постійна жіноча персонажка, яка тут існує для того, щоб періодично якось розбавляти цю чоловічу компанію, — харизматична барвумен у виконанні Анастасії Король.
Акторська гра — найсильніша частина серіалу. В’ячеслав Довженко, якщо йому не давати ролей історичних персонажів, може створювати досить опуклі та міцні образи без надмірної театральної подачі. Слава Бабенков, можливо, не грає першу скрипку в цьому квартеті, але його персонаж власне і повинен бути сірим і «занадто нормальним». Артур Логай місцями трохи переграє, особливо в останніх серіях, де його персонаж проходить трансформацію, але в цілому створює досить дратівливий образ. Олександр Рудинський показує, мабуть, найкращу акторську гру з четвірки: місцями гіперболізуючи образ, йому вдається досягти необхідного вайбу розгубленості й інфантильності.
Однак сценарій серіалу здається відверто сирим і подекуди нелогічним. Насамперед дивує саме намагання чоловіків знайти когось винного, окрім росіян, у смерті дівчини, яка була доброволицею. Виглядає так, ніби добровільна мобілізація жінки апріорі не можлива з патріотичних відчуттів чи моральних переконань, мовляв, єдиний переконливий стимул лише чоловік. Ще більше питань (як логічних, так і юридичних) викликає фінал, який ніби намагається показати торжество життя над смертю та дієвість пам’яті, але при цьому максимально абсурдний.
Хронометраж усієї десятисерійки — близько 200 хвилин, що тягне на великий повний метр. Створюючи єдиність простору та персонажів, Кулибишев чомусь позбавляє свою історію єдності часу. Через це безкінечна балаканина чоловіків занадто розтягнута і просідає в динамці, яку постановник намагається врятувати різдвяною серією з бійкою, односерійною персонажкою (божествено харизматична Оксана Черкашина) і напрочуд щемкою сценою танцю в передостанній серії.
Правду кажучи, цей серіал іде шляхом міленіальського драмеді, на кшталт повнометражних фільмів «Справжній біль» Джессі Айзенберга та «Пробач, дівчинко» Єви Віктор. Кулибишев теж намагається говорити про серйозну тему — прийняття втрати близького на війні — і теж через гумор (місцями досить чорний) і соціальні висловлювання. У такому типі кіно (чи серіалу) головний рушій сюжету — діалоги. Деталізовані, з великою кількістю жартів, пасхалок і філософувань, вони мають не лише розкривати персонажів, але й ставати єдиним великим висловлюванням, де за іронією та гумором проявляється велика й важлива тема.
У «Ховаючи колишню» з діалогами буває по-різному. Місцями вони дуже влучні: герої серіалу сиплють (само)іронічними відсилками до попкультури, як-от: гурт «Бітлз, серіал «Секс і місто»; дивно, що не згадують культову п’єсу Леся Подерв'янського «Василіса Єгоровна та мужичкі», де так само стереотипні чоловічі персонажі обговорюють жінку, щоправда живу. Утім в інших місцях хаотичність вибору тем і поверховість їх обговорення перетворюють серіал на мамблкор і дошкульно уповільнюють темп оповіді.
«Ховаючи колишню» — один з небагатьох продуктів лінійки Originals від платформи SWEET.TV. На тлі досить невтішної ситуації з українським телевиробництвом, яке загрузло в тіні серіалів 2000-х, творіння Сергія Кулибишева, попри всі сценарні вади, видається досить свіжим й оригінальним продуктом. Складно сказати, чи стане він проривом для українського ринку. Але він точно помітне явище.
