Почати треба з безапеляційної заяви.
Сучасне кіно в тому вигляді, яким ми його знаємо, переважно виросло з одного фільму 1960 року: «На останньому подиху» Жана-Люка Годара.
«На останньому подиху» – стильовий і смисловий епіцентр французької «нової хвилі», що повністю виламувався з відомих на ту мить традицій. Радикальний розрив з «татусевим кіно», написання сценарію прямо в процесі зйомок, монтаж усередині сцен, а не між ними – це стало для молоді Новим заповітом. Впливовий американський кінознавець Роджер Еберт назвав «На останньому подиху» найкращим дебютом в історії кіно з часів «Громадянина Кейна» Орсона Велса.
Говорити про це можна довго. Але ж нам ідеться про «Нову хвилю» Річарда Лінклейтера, присвячену тому, як Годар робив «На останньому подиху».
До речі, відносно недавно вже виходив байопік про Годара: Redoubtable Мішеля Азанавічуса (2017) – історія стосунків Жана-Люка і його дружини, акторки Анни Вяземські. В обох випадках розповідати про головного кінореволюціонера в традиційно-біографічний манері було би як мінімум нерозумно. Тож і Азанавічус, і Лінклейтер робили свої картини як оммаж Годаровій манері. Перший позичав прийоми з різних періодів творчості протагоніста, другий обмежився 1959-1960 роками. «Нова хвиля» – чорно-білий фільм, наче знятий на тогочасну плівку, навіть з «дощиком» подряпинок перед монтажними склейками, звичайним для плівкових стрічок). Ракурси й ритми «На останньому подиху» старанно відтворені, а тогочасний Париж домальований за допомогою візуальних ефектів. На глибшу подібність претензій нема, та Лінклейтер і не збирається занурюватися в «нову хвилю», він просто описує її – з усім можливим захватом.
Захват цей відчувається з перших кадрів. Кожний новий герой чи героїня спочатку позує без слів перед камерою у супроводі титру. Від зливи великих імен регулярно підстрибуєш у кріслі: ось вони, прямо перед тобою, легенда на легенді, геній на генії. Клод Шаброль, Франсуа Трюффо, Жан-Поль-Бельмондо, Жак Ріветт, Робер Брессон, Аньєс Варда, Ерік Ромер, Жан-П'єр Мельвіль, Жан Кокто. Люди як люди, хоча Лінклейтер таки не втримується від спокуси вкласти в їхні діалоги відлиті в бронзі сентенції, щоб великі гарантовано здавалися великими. З другого боку, інколи Лінклейтер таки підсипає в сценарій трохи перцю: Роберто Росселліні запихує собі в кишеню хліб з тарілки на прийнятті після виступу, Годар тихцем краде гроші з каси журналу Cahiers du Cinéma аби чкурнути на Канський фестиваль, а Мельвіль, що велично дивиться в камеру в своєму білому крисатому капелюсі, смішний за визначенням.
Найкраще сентенції виходять у Годара, що він справді був їх великим майстром. Знамените «Все, що треба для фільму – дівчина й пістолет» звучить на 12-й хвилині на тлі плакату 12-го Канського фестивалю. У Лінклейтера просто безліч таких «пасхалок» для кіноманів, і мені особисто важко аналізувати його роботу як режисерсько-сценарно-акторський твір, бо, нема де правди діти, отримую від таких проявів сінефілії майже фізіологічне задоволення.
Але, заради обʼєктивності, найцікавіше у «Новій хвилі» – саме процес зйомок «На останньому подиху». Всі ці виверти, які команда придумувала, аби вкластися в 20 знімальних днів і скромний бюджет, їхні взаємні кпини, вправи з дотепності, конфлікти (аж до бійки Годара з продюсером), блискучі винаходи на льоту. А ще – відчуття новизни і революційності на кожному кроці, відмова від готового сценарію і мейк-апу і маса іншого, викладена в легкозасвоюваній формі. Все, що ви хотіли б знати про Nouvelle Vague.
При тому, варто повторити, це цілковито мейнстрімна продукція. Навіть титри наприкінці є – анонс того, в кого як життя склалося далі. Бельмондо став міжнародною зіркою, Годар понад 60 років продовжував свою революцію, Джин Сіберг розійшлася з чоловіком, зіграла ще в 35 фільмах і померла в 40 років. А загалом у Франції за 3 роки дебютувало 162 режисери «нової хвилі».
Тож так, це не експеримент і не нове слово – просто мила комедія про велетнів, на плечах яких ми стоїмо. Ті глядачі, хто нічого про них не знав – дізнаються чимало. Ті, хто знав – просто порадіють. Та й добре.