Ідея створити умови для розвитку філантропії, благодійності, меценатства — ровесниця незалежної Української держави.
На її шляху поставали такі перешкоди, як недовіра суспільства до альтруїстичних намірів заможних людей, хронічний дефіцит бюджету (який наповнюють з податків), пріоритетність інших насущних інновацій тощо.
Урешті 2013 року прийняли Закон України «Про благодійну діяльність та благодійні організації», останні правки до якого внесли в січні 2025 року. Власне, саме поступові зміни до цього закону легалізували великі потоки коштів на рахунки благодійних організацій і волонтерських банок від початку повномасштабного вторгнення, зробивши майже кожного українця донором і благодійником.
Зокрема, в цьому законі є й поняття «меценатська діяльність – благодійна діяльність у сферах освіти, фізичної культури і спорту, культури та мистецтва, охорони культурної спадщини, науки і наукових досліджень, яка здійснюється у порядку, визначеному цим Законом та іншими законами України».
Традиційно в західній культурі поняття «меценат» (patron) стосується покровителя науки, культури й мистецтв, а «філантроп» — соціальних змін. Наприклад, шейха Катару Al-Mayassa bint Hamad bin Khalifa Al-Thani є однією з найвідоміших меценаток сучасності, а Джордж Сорос є знаменитим філантропом.
Уже з цих прикладів вимальовується чіткий прототип покровителя, який має неабиякий вплив на процеси у сфері, інвестує в тектонічні зрушення і… не потребує заохочення. Бо меценатство — це покликання, шлях, внутрішня потреба плюс дуже солідні статки. На відміну від благодійника (bebefactor, well-doer), яким може стати кожен.
Власне, благодійність (charity) регулюється доволі суворо в усіх західних країнах. Лібералізація податків, як форма довіри між державою і громадянами, в більшості європейських країн дозволяє спрямувати частину податку з прибутку на певні напрямки суспільного життя (культуру, освіту, охорону здоров’я) через підтримку фондів і громадських організацій, які мають спеціалізацію і вагому публічну репутацію у своїй сфері. Саме тому діяльність цих організацій дуже прозора: вони публікують плани, фінансові звіти, списки донорів і бенефіціарів тощо.
Отже, коли йдеться про підтримку, то під пильним контролем опиняються саме отримувачі допомоги й посередники її розподілу. Бо донорів природно контролює фіскальна система. Власне, зміни до Податкового кодексу, лібералізація податків (коли частину можна самостійно спрямувати на дозволені законом сфери) здатні вплинути на суттєве збільшення кількості благодійників. Відкриваючи ті чи інші напрямки на вибір благодійників, держава реалізує політику стимулювання підтримки суспільством.
Нова ітерація адвокації закону про меценатство відбулася в липні 2024 року. Тоді команда Міністерства культури під керівництвом в.о. міністра Ростислава Карандєєва представила концепцію законопроєкту «Про внесення змін до деяких законів України щодо меценатської діяльності у сфері культури». Вона абсолютно ідентична нинішній, що все-таки свідчить про певну інституційну тяглість.
Підставою активізувати процес став катастрофічний брак коштів у сфері культури й розуміння, що розраховувати на збільшення державного бюджету на культуру безперспективно.
Проте як зараз, так і тоді законопроєкт не апелює до змін у Податковому кодексі. Водночас він і не створює можливостей для інституцій культури (бодай державних) бути грантодавцями. Єдиний легальний грантодавець на сьогодні — це УКФ. Та і як музей чи театр може стати грантодавцем або витратити меценатські кошти, якщо вони все ще заходять на казначейські рахунки, з яких можна оплатити тільки захищені статті витрат? Отже, всі інновації законодавчої ініціативи мають швидше промоційно-комунікаційний характер.
Не потрібно приймати закон, щоб пообіцяти меценату зробити вивіску з його портретом й ім’ям на стіні пам’ятки, яку він подарує музею. Меценати в сучасному світі не дуже й прагнуть публічності. А от спонсори такому були б раді, ще й грошей на вивіску дали б.
Та й для вручення державних нагород — ще один стимул за новим законом — потрібен указ президента і більш нічого.
У проєкті плану уряду на 2025–2026 роки, якого парламент так і не затвердив, була зазначена Операційна ціль 6 «Запровадження інституту меценатства в культурі». Критерієм її досягнення до 31 грудня 2025 року визначили подання до Верховної Ради проєкту закону про меценатство. Формально завдання виконано. Але чи буде вплив?
На жаль, економічних обґрунтувань, як змінить закон ситуацію з підтримкою культури, у публічному доступі не було.
Наразі є аж два закони, які дають визначення поняття «меценатська діяльність»: про культуру і про благодійну діяльність. Хоча, на мою думку, досить обмежитися змінами й доповненнями до останнього. А проте, це не звучало б так ефектно.
Маю припущення, що без лібералізації управління інституціями культури та можливості залучати гроші з різних джерел, без обліку й прозорої звітності всіх акторів, а також без довіри до громадян і бізнесів, які можуть голосувати гривнею за той чи інший соціальний або культурний пріоритет, ми не побачимо істотних змін у фінансуванні сфери культури.
Але не варто засмучуватися. Точно знаю, що в нас будуть свої меценати: Алчевські, Ханенки, Шептицькі. Не завдяки законами, інколи навіть наперекір. Тому що вони є в кожному поколінні — ті, хто має місію змінювати світ навколо і створювати нові цінності.