Не зневірюємось — перестаємо дивуватись: пояснює психотерпевт
«Ми можемо зрадіти влучанню по російському нафтопереробному заводу або успішній операції наших сил — це людська реакція. А коли прилітає до нас, ми впадаємо у відчай. Путін і розраховує на емоційний маятник нашого відчаю», — пояснює Володимир Станчишин. Тому ми й живемо в цих емоційних гойдалках.
Водночас, додає психолог, у нас уже сформувався інший рівень сприйняття — раціональний, глибший. Українці вже навчилися жити у війні: «Так, ми втомлені й виснажені. Але знаємо, що з генераторами зиму можна пережити, бо вже пережили не одну. Те, що колись здавалося якимось надзвичайним, навіть об’єднувальним, тепер стало просто черговою зимою, яку потрібно пройти».
Саме це, пояснює Станчишин, створює внутрішню стійкість: попри втому, суспільство стало стабільнішим, ніж на початку повномасштабної війни. Однак є нюанс: втома часто породжує цинізм. «Осмислювати складні явища — це потребує сил, а їх у нас мало. А от цинізм потребує значно менше енергії, тому він так легко проростає. Цинізм — це спосіб захиститися від емоцій. У цьому контексті він не є ні єдиним, ні навіть основним. Стійкість усе-таки відіграє значущу роль. Стійкість як вміння сприймати інформацію раціонально, а не емоційно».
Та це не означає, що нас розхитує більше, ніж раніше. Радше навпаки — ми дорослішаємо і перестаємо дивуватися тому, що у світі можуть траплятися погані речі. «Ми вже не запитуємо щоразу: “Як таке може бути?”. Відповідь проста: може. Чи дивина, що високопосадовець може красти гроші? Що американський чиновник може домовлятися з російським? Світ буває жорстоким — не лише в Україні».
Попри це, українці продовжують жити, народжувати дітей, підтримувати армію. «Ми все одно донатимо — хоч інколи й через силу. Люди всюди часом втрачають сенс, бачення майбутнього, перестають вірити у зміни, переживають моральні чи політичні кризи. Так, у окремих людей може виникати зневіра, але вона буває і в країнах, де немає війни», — каже Станчишин.
До того ж ми часто виливаємо емоції та втому в інтернет просто тому, що більше нікуди їх подіти. «Наш мозок схильний підсвічувати саме негатив. Тому навіть якщо таких повідомлень небагато, здається, ніби їх дуже багато. Ми реагуємо на них швидше — так працює психіка».
Також психолог радить враховувати існування російських інформаційно-психологічних операцій: «Значна частина наративів, які масово циркулюють у стрічках, зовсім не органічні українські думки. Їх створюють і вкидають далеко не українці». А українці можуть їх репостити чи повторювати не завжди тому, що роблять це осмислено. «Часто це наслідок того, що певні думки їм буквально вклали в голову. І тут ми стикаємося з низьким рівнем інформаційної гігієни. На людей обрушується величезний потік змішаних і маніпулятивних меседжів, які вони не завжди можуть критично обробити».
Тому важливо, щоб збалансовану, перевірену інформацію давали лідери думок, якісні медіа та професійні коментатори. «Коли інформаційне поле перекошене в бік “усе добре”, у відповідь завжди народжується “усе погано” як компенсація. Але це про екосистему інформації, а не про реальний стан суспільства», — зазначає Станчишин.
Якщо врахувати брак інфогігієни, загальну втому і спотворене сприйняття негативного, може скластися ілюзія, що українці масово зневірюються. Але це не так, каже психолог. Українці вже перейшли в інший психологічний стан — уміння жити довкола війни. «Ми почали будувати інфраструктуру життя навколо війни. Це важливий процес дорослішання суспільства. Українці сьогодні добре розуміють: війна триває, але ми вміємо жити в ній. І з відключеннями світла, і з тривогами, і з мобілізацією, і з економічними труднощами. Це вже фон життя. Особисті трагедії — наш індивідуальний біль, а не ознака колективного занепаду».
Так, люди донатять справді менше, але причина не у скандалах, а у тривалому виснаженні. «Донатити — це віддавати, а віддавати тяжко, коли в тебе самого мало ресурсу: фінансового, емоційного чи фізичного. Людям хочеться хоча б мінімального відчуття безпеки, стабільності, контролю. Це нормальна психологічна реакція на затяжну травматичну ситуацію».
Та є важлива річ, яка накладається на нашу втому.
Криза довіри
Українці постійно потребують нових доказів ефективності й відданості людей та інституцій. І якщо до Збройних сил чи волонтерів таких питань не виникає, то довіра до податкових, судових, правоохоронних та інших інфраструктурних інституцій системно провалюється, пояснює професорка Марина Стародубська.
За даними Інституту соціології НАНУ, у 2024 році понад половина опитаних — 51,6 % — вважали, що нікому не довіряти найбезпечніше. А установки людей щодо функціонування держави взагалі демонструють різке падіння — від 51,1 % позитивних у 2022 році до лише 8,7 % у 2025-му.
Тобто в Україні зросло відчуття недовіри до влади. «Але недовіра була й за попередньої влади. І все ж ми не зникли як суспільство, виходили на майдани. Тому нині те, що відбувається, наклалося на інше і виглядає тривожно».
Песимістичні настрої людей в соцмережах, які ми бачимо періодично — не просто злив емоцій, пояснює професорка. Це логічний наслідок того, що соцмережі стали основним джерелом новин. Їх читають 84 % українців, і майже 40 % отримують новини лише там. Лише близько 30 % користуються новинними сайтами. Тому саме в соцмережах відбувається не тільки споживання інформації, а й активне емоціонування.
Попри це, підкреслює фахівчиня, небезпечне явище аномії — коли суспільство втрачає причини для солідарності і старі суспільні правила перестають працювати — в Україні проявлене вкрай слабо, навіть на тлі повномасштабної війни. «За даними групи “Рейтинг”, після вторгнення рівень деморалізації та всепоглинаючої втоми зменшився. Частка людей з аномійним станом впала з 72 % до вторгнення до 48 % після». Залишкові аномійні настрої проявляються насамперед у низькій впевненості в майбутньому та руйнуванні попередніх уявлень про світ.
І це накладається ще на одну нашу рису. Українське суспільство історично відзначається недовірою, бо в нашій історії були на те підстави. Наш баланс між довірою до своїх і чужих залишається низьким — близько 28 %. А якщо врахувати ще й радіус довіри — коло людей, яким людина потенційно може довіряти, — показник падає приблизно до 18 %.
«Нам властивий менталітет criticism before appreciation, коли критика майже завжди передує схваленню, — пояснює Стародубська. — Щоб не виглядати заангажованим чи упередженим, ми скоріше знецінюємо, ніж відзначаємо позитив. Хвалити потрібно дуже обережно — особливо тих, хто не входить у наше довірене коло».
Через це, підкреслює Стародубська, навіть звичайній людині, «з вулиці», доводиться доводити свою лояльність і адекватність, перш ніж у спільноті їй почнуть довіряти, допускати до ухвалення рішень або просто відкрито з нею розмовляти. «У результаті відповідальні й складні завдання часто отримують не найбільш компетентні, а найбільш лояльні та передбачувані люди. А обережно негативний світогляд виконує функцію психологічного захисту, мовляв, "я ж казав, що все буде погано". Це спосіб зменшити ризик розчарування».
Це одна з причин, чому навіть обережні оптимістичні висловлювання лідерів думок чи позитивні матеріали у ЗМІ нерідко одразу сприймають як проплачені, якщо вони не несуть критичного або викривального тону. Винятками тут є великі потрясіння, як-от після початку вторгнення. Стрибок довіри тоді тривав трохи більше ніж рік. «Уже у 2023 році довіра до більшості державних і суспільних інституцій, крім ЗСУ і волонтерів, почала знижуватися. А у 2024-му повернулася до рівня 2021 року», — зазначає Стародубська.
Що робити
Марина Стародубська каже, що оскільки ворог має чіткий намір деморалізувати українців і підірвати суспільство зсередини, надзвичайно важливо не допустити повальної аномії. Високоаномійне суспільство втрачає здатність до колективної дії та єднання навколо спільних цілей, отже, стає вразливим до розколів та атомізації, «того стану, в якому росіяни перебувають уже кількасот років».
За словами Стародубської, аномійні процеси запускаються, коли громадяни втрачають мотивацію докладати зусилля для спільного блага, натомість переходять до спрощено примітивізованого погляду на життя — «мене нічого не цікавить, окрім себе, родини та здоров’я». Також ознаками аномії є зневіра в елітах і суспільних інститутах, що проявляється в типових узагальненнях: «усі погані», «все одно нічого не вийде», «усі повально крадуть».
Володимир Станчишин додає, що нам потрібно зіткнутися з реальністю того, що ми всі втомлені й це нормально. Поки триває війна, ми не можемо просто взяти й перестати бути виснаженими. Тому прийняття власної втоми — адекватний і здоровий крок.
Усвідомлення втоми відкриває шлях до пошуку способів підтримати себе. «Перший і найпростіший спосіб — сон. Сьогодні найважливіше, що можемо собі побажати — добре висипатися. Настільки добре, наскільки дозволяють наші неідеальні обставини. Там, де я хоч трохи відпочив, там уже зранку з’являється відчуття надії».
Другий ключовий аспект — інформаційна гігієна, це одна з найважливіших умов психічної стійкості. «Треба знайти такі джерела, яким справді можеш довіряти. Це нормально — не мати в телеграмі жодного новинного каналу. В мене їх немає. Якщо мені треба подивитись новини раз на день, заходжу на LB.ua чи інший перевірений ресурс. Цього достатньо».
Надлишок анонімних каналів, які щохвилини б’ють по увазі емоційно зарядженими повідомленнями, виснажує нервову систему: «Мозок не може постійно обробляти такі потоки. Офіційні медіа намагаються передати суть, а телеграм-канали — утримати інтерес. Тому заголовки там часто не відповідають змісту, але мозок реагує саме на заголовок і сигнал небезпеки спрацьовує миттєво».
Коли людина визнає реальність, помічає власну втому, знаходить способи про себе подбати й контролює інформаційне середовище, її внутрішній стан вирівнюється. «Україна не програла. Це далеко не кінець. У Трампа свої процеси, у Путіна свої, вони постійно щось вигадують. Але Україна все ще стоїть. Ми не підписали капітуляцію чи будь-які принизливі “умови”», — додає Станчишин.