ГоловнаБлогиБлог видавництва Stretovych

Уривок із роману «Мантикора» Робертсона Девіса

«Мантикора» — друга частина «Дептфордської трилогії» канадського письменника Робертсона Девіса. Це історія Девіда Стонтона, успішного адвоката, який після смерті батька переживає нервовий зрив, вирушає до Цюриха й проходить юнгіанський аналіз. Через сеанси терапії автор досліджує архетипи, сили підсвідомого й ті родинні тіні, що визначають наші вчинки. Актуальність роману сьогодні — у розмові про травму, тиск успіху та відповідальність дорослої людини за власне життя.

Українському читачеві «Мантикору» вперше пропонує видавництво Stretovych у перекладі Єлизавети Болотової. Далі — уривок, що відкриває внутрішню подорож Девіда Стонтона від рольової маски успішності до небезпечних, але необхідних для зцілення територій власної уяви.

День був виснажливий, а з нагальними справами я впорався, тож вирішив дозволити собі трохи випити після обіду. Пообідав у своєму клубі, тоді, як і обіцяв, випив, але, на мій подив, паскудного настрою те «трохи» ніяк не заглушило. Я не з тих, кого випивка бадьорить. Не співаю, не жартую, не бігаю за дівчатами, але й ні ноги, ні язик у мене не заплітаються; я ніби віддаляюся — можливо, очі стають дещо засклілими. Утім, зазвичай вдається-таки притупити лезо тієї важкої сокири, що ніби повсякчас длубає коріння мого єства. Того вечора було не так. Я пішов додому й запив уже серйозно. А сокирі й на те було байдуже, вона трощила методично, як і завжди. Урешті-решт у тому-таки паскудному настрої я ліг спати.

Називати те сном було б смішно. То було довге безрадісне марення, від якого хвилинно визволяли проміжки забуття. Якоїсь миті я забився в риданні, що мене налякало, тому що я не плакав уже тридцять років: Нетті з батьком хлопчики-рюмси були не потрібні. Лякав той лемент тому, що так само був частиною неспинної руйнації розуму: щось дробило мене до якогось дуже примітивного рівня, наді мною запанували геть абсурдні почуття й грубі, незбагненні емоції.

Ви тільки уявіть: сорокарічний чоловік плаче, бо батько його не любив! Тим паче, що це навіть неправда — він вочевидь мене любив і напевне дуже через мене непокоївся. Я впав так низько, що захотів до матері, хоч і розумів: якби навіть та бідолашна й змогла явитися переді мною тієї хвилини, то не знала б ні що сказати, ні як зарадити. Але чогось я таки хотів — а за матір нічого ліпшого не знайшов. І отой бевзень із розквашеними губами був не хто інший, як містер Девід Стонтон, юрист на службі Її Величності, людина з темною репутацією, продиктованою високою думкою злочинного світу, людина, яка цілком цю репутацію виправдовувала, яка в залі суду потайки уявляла себе фокусником. Однак, зауважте, виступала завжди в інтересах правосуддя, із постійним і непереборним бажанням кожному віддати по заслузі.

Другого ранку сокира розшалілася вкрай, а я почав із пляшки на сніданок, чим розлютив і засмутив Нетті. Вона промовчала — тільки лиш тому, що колись уже так втрутилася, а я дав їй кілька смачних ляпасів, які в її розповідях переросли в «побиття». Це Нетті ще не бачила, з якими побиттями приходять до судів, інакше не кидалася б отак словами. Їй Простий стиль так і не підкорився. Авжеж, за ті удари мені було соромно, тож я вибачився Простим стилем, але вона собі закарбувала, що ліпше не втручатися.

Отже, того суботнього ранку вона вирішила замкнутися у своїй кімнаті, підкреслено пораючись біля дверей, коли мені було чутно, що за ними відбувається. Навіть ліжко присунула. Я розумів навіщо — щоб потім сказати Керолайн: «Коли він у такому стані, мені тільки й лишається, що барикади зводити, бо якби він знову як з гіллі зірвався, як минулого разу, то святий його знає, що зі мною прилучилося б». Нетті частенько розповідала Бісті з Керолайн, буцімто ніхто не знає, що їй доводиться терпіти. Вони досить проникливо здогадувалися, що більшість стерпленого існувала лише в її палкій уяві.

На ланч я пішов до клубу й, дарма що бармен старанно рухався до мене якомога повільніше й повертався за стійку якомога менше, встиг-таки перехилити доволі скотчу ще до рішення обмежитися кількома келихами до обіду. Зайшов один мій знайомий співклубник на прізвище Фемістер, і я почув, як бармен пробурмотів до нього щось про «чіп», і зрозумів, що це він про мене.

Чіп! Та що вони тямили. Коли я стаю до роботи, то однісінького чопа забракне: доведеться порівнювати з цілою бочкою. От тільки цього разу нічого особливого так і не ставалося — лише речі виднілися ніби здалеку і в загальних рисах, а сокира знай рубала й рубала. Фемістер, славний чолов’яга, сів поруч і завів розмову. Я ту розмову підтримав чітко й зв’язно, хіба, може, трохи закрутисто. Він запропонував пообідати разом, я погодився. Він їв ситний клубний обід, а я квацяв їжу виделкою й намагався не думати про запах, для мене нестерпно задушливий. Фемістер був зі мною люб’язний, але мої ґречні алогізми чудово виконували своє завдання і, як я й сподівався, до кінця обіду цілком віднадили його від ролі доброго самарянина.