У нашій бібліотеці в Роузберн-гаусі була брошура «Найогидніші злочини Шотландії» з її кресленням. Але вона стояла на високій полиці, з якої мені категорично заборонялося брати книжки, тож я лазила туди, лише коли нікого не було поруч. Машина для страти з дерев’яною рамою і залізним лезом. «Страшна конструкція заввишки у два людські зрости. Вона призначена для відсікання голів знаті; вважається, що її швидкий механізм менш болісний, ніж сокира, але жодна з її жертв, звісно, не може цього засвідчити». У брошурі був наведений перелік тих, хто пав жертвою її леза.
Жах. Я засунула книжку назад на полицю і весь обід просиділа, мов закам’яніла, а Джоанна розпитувала: «Що з тобою коїться, Крістіан?». «Ви холоднокровно вбили лорда Джеймса Форрестера».
Тому що зрештою було абсолютно неважливо, що я говорила на суді. Мені ніхто не повірив.
А тепер тисячі їх прийдуть і стоятимуть біля ешафота перед в’язницею. Кожна накручена перука, кожен жебрацький картуз, всі як один дивитимуться вгору.
У вухах дзвенить. Цей пронизливий виск, що супроводжує шок і провіщає черговий напад блювоти. Не можна, щоб мене знудило. Охоронець знову захоче мене роздягнути, як вже було в день мого прибуття сюди. Я відчувала його гаряче дихання на своїй шиї. Мій красивий плащ. Моя зачіска. Моя шовкова нижня сорочка. «Вам тут ці шикарні лахи не знадобляться». Мені потрібне повітря. У камері смердить вмістом нічного горщика. Я притуляю голову до холодної решітки вікна й ніби чую слова, якими мене сварила матінка: «Крістіан, ні. Ти потрапиш під сонце. Леді не личить мати ластовиння».
І ось вона я. Досі леді. Це єдине пристойне слово, яке мені залишилось.
Знизу долітає неприємний звук шльопання чобіт із доброї шкіри по холодній кам’яній підлозі. Крізь заґратоване віконечко у дверях я спостерігаю, як мій адвокат, містер Далхозі, знімає капелюх. Його борода розкуйовджена, бо в залі суду він постійно її тріпав і смикав, затинаючись і заїкаючись над своїми розлогими записами. Він кладе руки на ґрати. Я підходжу до нього.
— Ми більше нічого не можемо вдіяти, — каже він. — Я поговорю з тюремним священником. Він прийде помолитися з вами.
Його голос зривається й западає десь у горлі.
— Містере Далхозі, — шепочу я, стискаючи його кулаки так міцно, що біліють кісточки пальців, й відчуваючи кислий присмак у роті, — звісно, ми ще можемо щось вдіяти.
— Боюся, що ні, — відповідає він. — Вашому захисному слову ніхто не повірив.
Він обережно добирає слова. Цікаво, чи він сам мені вірить, бо здається, що його кошлаті брови завжди питально підняті.
— Тюремний священник зазвичай відвідує інших засуджених, міледі. Його присутність допоможе вам віднайти спокій.
— Я не хочу, щоб ви приводили до мене священника, — проказую повільно, щоб до містера Далхозі дійшло.
Я занадто пізно зрозуміла, що він не найкмітливіший із людей, навіть незважаючи на стоси книжок і документів, які загрожували придавити його помічників у судовій залі. — Підіть до мого чоловіка й скажіть йому, що я досі кохаю його, попри те, що сталося. І якщо він ще хоч трохи кохає мене, то зробить мені останню послугу. Чи він воліє пережити привселюдне приниження й побачити голову своєї дружини на колоді?
Імовірно, містер Далхозі ніколи не чув, щоб леді говорила так відверто. Він нервово ковтає, і видно, як смикається його кадик. Мабуть, сморід екскрементів, який долинає із центральної вигрібної ями в’язниці, не дуже йому до душі.
— Я не дуже розумію, що може вдіяти зараз ваш чоловік, — шепоче він. — Містер Німмо й без того витратив цілий статок на вашу судову справу, а він геть не зобов’язаний був це робити. А ще й витрати на ваше утримання тут: вас добре годують і тримають подалі від всяких злочинців, а це коштує недешево, міледі. Боюся, вам треба змиритися зі своєю долею.
Я стискаю його руку й шепочу:
— Перекажіть моєму чоловікові, що я хочу дати охоронцеві хабар і спробувати втекти.