ГоловнаБлогиБлог видавництва Stretovych

Уривок із книги «Пʼята Фігура» Робертсона Девіса

Один із центральних класиків канадської прози, Робертсон Девіс — романіст, драматург і блискучий есеїст, чиє ім’я насамперед пов’язують із «Дептфордською трилогією».

Роман «П’ята фігура», що нещодавно перекладений у видавництві Stretovych, відкриває цю трилогію і вибудуваний як інтелектуальна сповідь оповідача-історика, який повертається до витоків власної біографії, аби зрозуміти роль випадку, провини й відповідальності у формуванні людської долі. Сюжет рушає з нібито дрібної події — підліткова сніжка, що спричиняє низку наслідків і назавжди переплітає життя трьох дітей із маленького містечка. Поєднуючи провінційну хроніку з міфопоетикою, іронічний реалізм із юнгіанською символікою, Девіс створює такий текст, в якому таємниця розкривається не стільки у фактах, скільки в пам’яті.

Публікуємо уривок із книги.

Мій зв’язок із місис Демпстер, що тривав усе життя, почався о 17:58, 27 грудня 1908 року — мені тоді було десять років і сім місяців.

Я можу датувати цю подію з такою точністю, бо у той день катався на санчатах зі своїм одвічним другом і ворогом Персі Бойдом Стонтоном, і ми сварилися, бо ж його чудові нові санчата, подаровані на Різдво, відставали від моїх старих. У наших краях ніколи сильно не сніжило, а втім, того Різдва насипало достатньо, щоби майже повністю вкрити найвищі сухі травинки у полях; високі полози й дурнувате кермо його санчат у такому глибокому снігу поводилися незграбно й застрягали, а мої низенькі й старі були ладні й по траві без снігу ковзати.

Той день видався для нього принизливим, а принижений Персі починав мститися. Завдяки заможним батькам одяг у нього був справним, а рукавиці — шкіряними, ще й з крамниці в місті, тоді як мої вовняні зв’язала мати; тож було геть неправильно, що його розкішні санчата не могли обігнати мої, і коли ця несправедливість стала очевидна, Персі роздратувався. Він зневажливо відгукнувся про мої санчата, пирхнув на мої в’язані рукавиці, а тоді й узагалі сказав, що його батько кращий за мого. Замість врізати йому — а з цього почалася би бійка, яка цілком могла закінчитися нічиєю, а то й моєю поразкою, — я сказав: ну й добре, я пішов додому, а він може лишатися в полі сам. Це було винахідливо з мого боку, бо ж я знав, що вечеря вже близько, а в нас було заведено нікому й ніколи до столу не запізнюватися. Таким чином я дотримувався домашнього правила і водночас лишав Персі ні з чим.

Тож я пішов назад до селища, а він — слідом за мною, вигадуючи все нові образи. Дражнився, що я не йду, а гойдаюся, як стара корова; моя вовняна шапка — блазнювата понад міру; дупа у мене величезна й хилитається з кожним кроком — і так далі й у тому ж дусі, бо уява в Персі була не надто багата. Я не відповідав, бо знав, що це йому дошкуляє більше за будь-які взаємні образи, і з кожним новим вигуком він ганьбиться все більше.

Наше селище було таким маленьким, що починалося одразу ж, без шляхетної передмови околиць. Набираючи швидкість, я помчав вулицею: перед тим напоказ глянув на новенький доларовий годинник, теж отриманий на Різдво (у Персі годинник був, але надто хороший, тож носити його не дозволяли), і побачив на ньому 5:57 — тільки й вистачить часу забігти додому, вимити руки з гучним хлюпанням, як подобалося моїм батькам, і рівно о 6:00 сісти на своє місце за столом, схиливши голову в молитві. Персі на той час уже зовсім оскаженів, і я розумів, що зіпсував йому вечерю, а то й увесь вечір. А потім сталося непередбачуване.

Вулицею попереду мене йшли превелебний Амаса Демпстер з дружиною; він тримав її попід руку і горнувся до неї у звичний спосіб, наче оберігав. Я звик до цієї картини, бо ж вони завжди прогулювалися о цій порі, коли опускалися сутінки і більшість селян сідала вечеряти: місис Демпстер була при надії, а у нашому селищі вагітні жінки зазвичай не розгулюва ли вулицями, якщо вони посідали вагоме місце в суспільстві, як-от дружина баптистського священника. Персі час від часу кидався у мене сніжками — і жодного разу не влучив, бо я вчасно пригинався: у мене було істинно хлопчаче чуття на сніжки, і я добре знав Персі. Я був упевнений, що він спробує востаннє принизливо зацідити мені межи лопатками, перш ніж я зникну за дверима будинку. Тож я швидко — не бігом, але й не барячись — обігнав Демпстерів саме тоді, коли Персі жбурнув сніжку, і та влучила місис Демпстер у потилицю. Вона скрикнула й ковзнула на землю, чіпляючись за чоловіка; і він встиг би її підхопити, якби одразу ж не озирнувся на того, хто ту сніжку кинув.

Я збирався чкурнути до будинку, але рознервувався: ніколи до того не чув, щоб дорослі кричали від болю, і звук цей видався мені жахливим. Падаючи, вона нервово розридалася, і от уже лежала на землі, а чоловік опустився поруч із нею на коліна, обіймав і говорив до неї ніжно, що було дуже дивно й ніяково для мене, бо я ніколи не чув, щоб одружені — або й будь-які інші — люди так безсоромно виражали свою любов. Я розумів, що спостерігаю справжню «сцену», а батьки завжди застерігали мене від сцен, бо ж це серйозне порушення правил пристойності. Я витріщався на них, а тоді містер Демпстер мене помітив.

— Данні, — мовив він (а я й не знав, що він знає моє ім’я), — позич свої санчата — відвезти дружину додому.

Мене сповнювали провина й каяття, бо я знав, що сніжка призначалася мені, але Демпстери, схоже, взагалі про це не думали. Пастор підняв дружину, що було неважко — вона була мініатюрною жінкою, схожою на підлітку, — поклав на санчата, і поки я тягнув їх до дому Демпстерів, він ішов поряд, незграбно нахилившись до неї, підтримував і белькотів ніжні й підбадьорливі слова, бо вона ридала, наче дитина.