«Шопен, Шопен!» (міжнародна назва Chopin, a Sonata in Paris — «Шопен, соната в Парижі») має другий за величиною кошторис в історії польського кіно (після екранізації Quo vadis Сенкевича 2001 року) — 17,5 мільйона доларів. Фільм зняв режисер Міхал Квечинський, у продюсерському доробку якого такі історичні постановки, як «Катинь» (реж. Анджей Вайда) і «Варшава 44» (реж. Ян Комаса). Оператором працював Міхал Собоцінський (серіал AppleTV+ «Новий погляд»), а художницею-постановницею —Катажина Собанська, серед робіт якої є номінований на «Оскар» фільм «Холодна війна».
Ваговитий бюджет відчувається з перших кадрів. Фільмували у Франції, з французькими акторами (зокрема, роль короля Луї-Філіпа зіграв Ламберт Вілсон («Матриця: Воскресіння»). Людні костюмовані масовки, вулиці з каретами й возами, палаци й цілі квартали, де відтворено дух епохи — усе на місці.
Головна проблема таких проєктів — інтерʼєри й костюми, здається, забирають усі сили в постановочної групи, і на притомну роботу з акторами сил просто не лишається. Тож виконавці будують ролі на дешевих мелодраматичних штампах. Квечинський цієї халепи не уникнув. Майже весь другий план у нього зливається в пістряве тло. Жінкам належить бути різного ступеня оголеності, чоловікам — просто вішаками під костюми, що здатні балакати. Ференц Ліст (Віктор Мьотеле) схожий на кепсько сконструйований манекен. На щастя, Жозефін де ла Бом уклала достатньо характеру у свою Жорж Санд, хоч її лінія здається прикро недописаною. Тут є і мелодрама, і надмірні шмарклі в ліричних сценах, і явний перебір з показом наслідків сухот — весь кров і слиз обовʼязково слід вивергнути на камеру, великим планом. У фізіологічних сценах немає нічого поганого — але за умови, що вони самі по собі не перетворюються на штамп. Фільм загалом у другій половині втрачає темп, видається затягненим.
Але Квечинський мав козир, яким скористався як слід.
Шопен за життя безумовно був зіркою: піаніст-віртуоз, геніальний композитор, улюбленець королів, коханець Жорж Санд, перший ловелас і гуляка Парижу. Згорів від туберкульозу в 39 років. Чистий рок-н-рол — живи швидко, помри молодим. Отаким рок-героєм Квечинський його і робить. І для цього в нього є майже ідеальний актор — Ерік Кульм, який уже працював з Квечинським у драмі «Філіп».
Кульм робить Шопена легким, поривчастим, сяючим, суперечливим романтичним генієм. Ефектний профіль, великі виразні очі, заворожлива усмішка — і при цьому колосальна амплітуда станів. Що б не грав Кульм: глибокий розпач, палку закоханість, нарцисичну байдужість, мистецьку одержимість — йому завжди віриш. У тому числі тоді, коли він в останню хвилину все з тією самою усмішкою промовляє в камеру: «Ось і все» — безумовно рятуючи фінал.
Тож у Квенчинського і Кульма вийшов отакий моноспектакль «Фридерик Шопен — суперзірка». Для оновлення інтересу до замусоленого по хрестоматіях митця згодиться, а то вже немало.
