Українське поетичне кіно – унікальне явище в українській культурі. Хвиля українського кіно, що виникає на межі 1960-х та 1970-х років, стала втіленням національного кінематографу в межах безнаціонального радянського кіно. Режисери українського поетичного кіно (Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Борис Івченко, Микола Мащенко) намагалися використовувати міфопоетичну форму для того, щоб говорити про національну ідентичність та колективну пам’ять українців. Відійшовши від фольклорної концепції кінематографу сталінської епохи, який зображував українську культуру як шароварний лубок, ці режисери перейшли до принципів етнографічного кіно, яке осмислювало модерне через архаїчне.
Виставка “У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур” пропонує подивитись на явище українського поетичного кіно через тему танцю. Вірніше, через танець як форму візуального відображення тих чи інших сенсів в українському поетичному кіно.
Назва виставки відсилає до збірки поезій Івана Драча “Протуберанці серця” (1965), характерної новаторською мовою і поєднанням наукової термінології з міфопоетикою, та фольклором. Створюючи складно вибудовані образи, поезії Драча були асоціативно-абстрактними і вимагали від читачів певного рівня знань як базової точки входу для сприйняття збірки. Команда Довженко-Центру йде схожим шляхом, створюючи виставку, яка вимагає високого рівня надивленості поетичного кіно та розуміння історії українського кіно радянської доби.
Простір виставки не надто великий, це лише три зали – однак більшого вона не і потребує. Головна форма, з якою працює експозиція – це епізоди з фільмів. Їх демонструють на великих екранах, що створює певний гіпнотичний ефект.
Перша зала – вступна – містить невелику колекцію афіш та уривків з фільмів, які існують ще в парадигмі фольклорної концепції – це, зокрема, ранні стрічки Сергія Параджанова “Андрієш” та “Українська рапсодія”. Танець тут постає колективним та безособовим дійством, яке стирає індивідуальність та позбавляє героя його ідентичності.
Друга зала – основна – має кілька екранів, які транслюють різні сцени танцю з різними символічними значеннями. Наприклад, два запаморочливі танці з “Білого птаха з чорною ознакою”: Ореста (Богдан Ступка) з Даною (Лариса Кадочникова). Перший стає символом кохання попри шлюб з нелюбом; другий – фатальним танком прощання назавжди. Між екранами – експлікації з тезами про різні виміри українського поетичного кіно. Утім, без підписів до фільмів, відвідувачам може бути складно розібратися у візуальній містерії, сплетеній з десятків сцен танців: якщо не знати достеменно фільми, з яких взяті сцени, залишаєшся сам на сам із власними асоціаціями.
Третя зала також страждає від непроясненого контексту. Експозиція містить яблука та гранати, які явно є натяком на зв’язок між Олександром Довженком (культова сцена з яблуками з “Землі”) та Сергієм Параджановим ( гранати у “Кольорі граната”). Однак розуміння цього зв’язку, знов таки, потребує певного рівня знання історії кіно. Наступна частина експозиції третьої зали – композиція Максима Ходака “Покладені на полицю”. Це металевий стелаж з привареними до нього металевими коробками для плівки. Композиція відображає принцип радянської цензури “покласти на полицю” – тобто, не допустити стрічку до прокату і залишити в архівах. Ще одна деталь експозиції – стилізований під радянське радіо програвач, що транслює радіоспектакль “Нездійсненне інтермецо”. Його створила команда “Радіо Культура” на основі архівних документів; у ній ідеться про ідею Параджанова зняти фільм за повістю Михайла Коцюбинського “Intermezzo”, яку так і не вдалося реалізувати.
В цілому виставка “У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур” пропонує свіжий та неординарний підхід. Відмовляючись від класичного наратива про історію кіно, вона пропонує візуальний відеоряд, дає можливість отримати кінематографічний досвід, а через нього – певні асоціативні відчуття. Та водночас розповідає історію злету та падіння українського поетичного кіно, відкриває ще один вимір цього культурного феномену та розширює простір його осмислення. Однак більша проясненість контексту могла б зробити цю виставку більш цікавою та зрозумілою для тієї частини відвідувачів, які мають побіжне уявлення про українське поетичне кіно.
Виставка “У грандіознім сонцетанці, в космічнім клекоті тортур” є частиною шостої Київської бієннале. Куратори виставки – кінознав(и)ці Альона Пензій, Станіслав Битюцький та Олександр Телюк.
