Я не фахівчиня в галузі кіно, і тим більше не фахівчиня з Параджанова. Так само я не спеціалізуюся на сучасній музикальній попкультурі й на музичних кліпах зокрема. Усе це не є простором моєї експертизи. Але стосовно цього кейсу є одна царина, в якій я точно маю експертну позицію просто через те, що я працюю, пишу тексти і створюю проєкти в просторі української культури. Ця експертиза в тому, щоб мати змогу якщо не відповісти, то принаймні поставити просте питання: як фільм і те, що з ним пов'язано, ми сприймаємо й описуємо? І чому саме так?
В історії цієї стрічки є два етапи. Перший — власне фільм, який Параджанов зняв у 1968 році під іншою назвою, «Саят-Нова» (вікіпедія пише, що це кінопритча про духовний світ вірменського поета і музиканта Саят-Нови, який писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами). Далі зі стрічкою відбувається історія, типова для радянських дисидентських кінокартин. Параджанов зняв її в підкреслено антирадянській стилістиці — як і інші параджанівські твори, це фактично збірка естетських листівок, сповнених метафор і довершених візуальних образів. Показувати таке радянським людям точно було не можна. Тож фільм як могли перемонтували, додавши туди трохи хронології з життя поета і вставки з його цитатами (вочевидь, саме тому офіційною датою створення стрічки в деяких джерелах вказують наступний, 1969 рік). Утім це не допомогло, і фільм багато років, вже у спотвореному вигляді, пролежав на полиці, звідки вийшов до людей вже після розпаду СРСР.
Етап другий теж типовий, але не всім радянським шедеврам так щастить. У 2013 році фонд World Cinema Foundation, заснований Мартіном Скорсезе, аби зберегти шедеври світового кінематографу, вирішив відреставрувати фільм, повернути йому первісний колір і максимально наблизити його до оригіналу, за змогою прибравши пізніші перемонтування. У 2014-му, на 90-річчя Параджанова, відновлений фільм показали в Каннах у програмі Cannes Classic, про нього дізнались фахівці й синефіли, він став фізично доступним для перегляду.
Власне на цьому мої нефахові нотатки про фільм закінчуються, докладно про нього розкажуть фахівці. Мене ж цікавить геть інше питання: якими очима дивимося ми із сьогоднішньої України на цей фільм і на доробок Параджанова взагалі? Що ми в ньому бачимо?
Тут треба коротко згадати про місце Сергія Параджанова в українському культурному пантеоні й те непересічне значення, яке мають для нас його фільми, зокрема «Тіні забутих предків». Параджанова вважають майстром, що зміг глибоко осягнути велич і красу традиційної культури (як вірменської, так і української) та розказати про неї мовою модерного медіума — кінематографу. Причому розказати так, щоб справжня народна культура, звільнена від багаторічної імперської пейзанізації та накладених поверх неї радянських кліше, знову явила глядачу свою «справжню, первісну красу».
Але традиційна народна культура ніколи не живе в професійному мистецтві в первісному вигляді. Як будь-яка культура, вона насамперед є функцією, тобто існує для розв'язання певних задач. У кіно її первісна функція вочевидь не працює, як не працює вона і в модерному світі загалом. Натомість виникає нова функція, і саме її показує режисер. Те, як працював з традиційною культурою Параджанов — яскравий зразок так званого дозволеного мистецтва, території радянського ескапізму, зачарованого простору, де зупинився час і рух і який творці буквально переносили і в кіно, і у візуальне мистецтво з 1970-х.
З багатьох причин упродовж наступних 50 років у нас, правду кажучи, не відбувалася ревізія цього типу роботи з традиційною культурою, і доробок Параджанова досі вважають у цьому сенсі ідеальним зразком. Натомість сучасне життя потребує нової художньої мови, зокрема: кіномови, нових сучасних способів переконструювати українську традиційну культуру відповідно до актуальних потреб нашого драматичного часу.
І така нова мова потроху проростає в низці фільмів — від «Памфіра» до «Довбуша». Але розмови про «справжність» й аутентичність, що голосно лунали під час обговорення цих фільмів, демонструють, що оцей механізм естетизації народної культури задля її актуального функціонування тут і зараз, свого часу яскраво продемонстрований Параджановим, для нас усе ще є неочевидним.
В історії стрічки «Колір граната» є ще один змістовний епізод: це «вплив на музичні кліпи Мадонни та Леді Ґаґи», як пише преса. Ця фраза сама по собі дуже характерна для нашого бажаного уявлення про самих себе.
Дійсно, якщо ми подивимося кліп Bedtime Story Мадонни (1995), то побачимо чоловічу ногу, що чавить гроно винограду — точнісінько так, як на початку стрічки Параджанова. У кліпі перетинаються й розходяться митрополичі посохи, дитинку так само накривають тканиною, як і у фільмі — але це лише кілька кадрів з довжелезного ланцюга інших. У відкритому доступі є докладний список джерел візуальних образів для цього кліпу, і їх понад десять.
Та сама ситуація з кліпом Леді Ґаґи «911» (2020): частина з цього калейдоскопу справді нагадує кадри з «Кольору граната» (у кінці в кадрі на секунду навіть з’являється будівля з написом Armenian Film Festival). Але решта запозичена звідусюди, від Індії до Монголії, і все це дрібненько нашинковано в стандартний вінегрет кліпу.
Так, фільм Параджанова дійсно справив величезне враження на людину, яка стала режисером кліпу «911», і він прямо про це говорить у своєму інтерв'ю (цікаво, на якому показі або вечірці у просторі навколо попіндустрії раптом вигулькнув «Колір граната»). Але чи можна все це назвати впливом?
У сучасній моді є стандартне питання, яке ставлять дизайнеру після показу: що надихнуло вас на створення цієї колекції? Інспірейшн, натхнення — ось термін нашого часу. Він є пристойною ширмою, за якою часто стоїть апропріація або й просто безсоромна крадіжка. Мудборд, калейдоскоп візуальних образів, натхнення, інспірація — так працює індустрія попкультури, і цей механізм далекий від терміна «вплив», бо вплив завжди має певний вектор і результат, а натхнення просто допомагає людині, що працює в індустрії створення візуальних образів, ще швидше створювати їх. Бо темп роботи такий, що придумувати щось з нуля немає часу. Та й не треба. Усе є похідним усього, і так по колу, треба просто надихнутися чимось відносно свіжим.
Але чому тоді ми говоримо про «вплив»? Бо вплив — це суб’єктна річ, якщо ти впливаєш, ти є суб’єктом. Натомість натхнення — це об’єктна позиція, тебе використовують, а деміургом тут є той, хто побачив образ. Вочевидь, зрозуміло, яку роль з цих двох ми воліємо обирати.
Але повернімося власне до фільму. Він весь одна велика стилізація, майже нерухома картинка традиційної культури, пропущена крізь рафіновану міську культуру й бездоганне око геніального митця. Зображення і звуки, страхи і забобони, легенди і пам’ятки. Якби в 1968 році був фейсбук, уявляю собі обурення етнографів на вихід «Кольору граната»: усі костюми переплутані, мережива взагалі недоречні, в одязі змішані різні регіони, і що це за взуття?! Килими взагалі незрозуміло які, просто натаскали для кольорових плям, хто ж так робить?...
І тут виникають питання: чим є традиційна національна культура сьогодні? Яку функцію виконує вона в нашому метамодерному світі? Нарешті, яким є той модуль, та найменша частка, завдяки котрій візуальне зображення стає безперечно й усіма впізнавано українським, вірменським тощо?
Просто зараз, на наших очах українську культуру вкотре перевинаходять, вона починає функціонувати згідно з потребами нашого драматичного часу. Це природний процес. Єдине, що треба пам'ятати: якщо ми хочемо, аби наша культура була нашим повітрям, треба дозволити людям робити не тільки вдих, але й видих.