У фільмів на кшталт “Довбуша” небагато варіантів для наслідування, оскільки стандартів костюмних фільмів з батальними сценами наразі є лише два: голлівудсько-європейський і боллівудський. Тож вибору, за ким іти, наша індустрія ніколи не мала. Будь-який наш фільм про героїчні діяння намагатиметься відтворити зразки, які коштують у 5–20 разів дорожче, так, щоб різниця була помітна не з першого погляду.
Стрічка, що претендує на звання блокбастера, має демонструвати, як вона витрачає гроші. Не можна зняти блокбастер у стилі театру кабукі, так само як не можна намалювати крейдою на підлозі квадрат і сказати, що це фортеця. Можна піти третім шляхом: вдати, що в тебе власні стандарти, запросити на епонімічну роль американського актора, який був майже відомим десь 30 років тому. І якщо достатньо голосно кричати у вухо глядачам про цей фільм, вони на нього прийдуть. Що вони там побачать — уже інша річ. Так загалом лише кілька років тому робив, наприклад, фільм із зіставним з “Довбушем” бюджетом — “Захар Беркут”.
Проте “Довбуш” майже зовсім не має пластикового шику того ж “Захара Беркута”. Навпаки, цей фільм з перших кадрів не боїться бруду під нігтями. Його віковий рейтинг “16+” виглядає трохи незаслуженим, але лише трішки. Немає сумнівів, що за інших можливостей фільм Саніна підтвердив би цей рейтинг у більш ніж декількох сценах. Але сам принцип повертає багато дивідендів. Це не “Король поза законом” (Outlaw King) Девіда Маккензі, з його битвами по горло в багнюці, але в жодному разі і не “Пригоди Олекси Довбуша” у синтетичній перуці серед серіального реквізиту, що залишились нам від каналу “Тоніс”. У “Довбуші” Саніна речі виглядають ношеними, Карпати схожі на туристичну листівку тільки там, де треба, а якщо когось поранять, то фільм не ігнорує цього факту, не ховає його в кадрі, а дає роботу гримеру. “Довбуш” створює живе середовище, а це потребує зусиль. Це принаймні не лінивий фільм.
Про Олексу Довбуша, найвідомішого ватажка опришків, чия діяльність припала на 30–40 роки XVIII століття, немає канонічної історичної оповіді, тому фільм вільний від тиску можливих інтерпретацій його образу. З іншого боку, є багато міфологізованих наративів народної творчості, відшліфованих століттями. Самі вони не здатні дати фільму сюжет, але їхні окремі колізії в ньому присутні: ось любовна лінія й мотивація ворога Довбуша, ось конфлікт з братом, а ось напівмістичний легендаріум Довбуша, що складається із замовленої бартки, “печери Довбуша” і навіть зустрічі з майбутнім засновником хасидизму Баал Шем Товом.
Відібравши з корпусу народних текстів те, що йому до вподоби, “Довбуш” Саніна додає лише історичну рамку. Фільм починається з епізоду під час війни за польську спадщину (1733–1735), коли завдяки рекрутові Олексі Довбушу (Сергій Стрельников) військо Речі Посполитої успішно бере фортецю, а наш герой звитягою заслуговує на свободу. Утім його слава дістається польському капітану Пшелуському (Матеуш Костюкевич), а замість свободи на нього чекають кайдани та рудники. Він зникає так надовго, що в рідному селі батько ставить йому камінний хрест при дорозі, а Марічка (Дарія Плахтій), з якою він встиг обвінчатися щойно перед тим, як його забрали на чужу війну, вийшла за іншого.
Олекса, звісно, повернеться, причому вже і заряджений на особисту помсту, і здатний артикулювати риторику національної та соціальної боротьби — отже, готовий стати народним героєм. Але до того, як це станеться, фільм розлого представляє нам усіх дійових осіб. Брат Олекси Іван (Олексій Гнатковський) став опришком та грозою Покуття; наречена, як було сказано, вже за іншим чоловіком; нарешті, польський капітан зробив блискучу кар’єру в ліжку володарки Покуття княгині Яблуновської й тепер має чин полковника. Навіть після того, як Довбуш повернеться, фільм вибудовується не похапцем. Ця двогодинна стрічка має напрочуд багато справ для кожного з невеликої кількості персонажів фільму.
“Довбуш” має три сюжетні лінії для різних дійових осіб, три вирішальні для фільму конфлікти, декілька флешбеків, п’ять великих екшн-епізодів і безліч тих, що мусять пов’язати все це разом. Результат є задовільним: сюжет фільму можна переказати, а це вже досягнення. Однак є враження, що “Довбуш” у сценарному плані такий самий компромісний, як і в інших; тільки тут йому не вистачає скоріш не бюджету, а часу. Можливо, цьому фільму вартувало бути довшим хвилин на двадцять, і тоді він не справляв би враження демонстрації синдрому недостатньої уваги, забуваючи пов’язати епізоди, пояснити, що ж таки сталося та як. Те саме стосується і героїв, щодо яких фільм не завжди виконує дані ним обіцянки.
Найбільшою жертвою стає образ Марічки, коханої Довбуша. Жінка в героїчних епічних оповідях традиційно другорядний (хоча й бажаний) об’єкт і потенційне джерело небезпеки; але про “Довбуша” тут треба говорити як про згаяну можливість. Фільм сам створює ситуацію, яка могла б дати більш повнокровну героїню. Хоча на момент повернення Олекси Марічка має чоловіка, вона вже була повінчана з нашим героєм і саме йому “першому присягалася на вірність перед Богом та людьми”. Утім Олекса повернувся не в рідне селище, а в навколишні ліси та полонини; соціально герой Довбуша досі мертвий, адже він на нелегальному становищі та змушений переховуватися від поляків. Зрештою, парадокс із двома законними чоловіками героїні є одним з головних конфліктів фільму — але Марічка в ньому залишається тим-таки об’єктом, а не повноцінною персонажкою.
Деякі епізоди у фільмі, навпаки, абсурдно розтягнуті. Навіть попри технічну драматичну цінність, вони життєво важливі для створення видовища, а тому їх можна тільки радо вітати; але не всі. Наприклад, перша ж сцена битви під час облоги замку (з надмірним монтажем, сумнівною логістикою персонажів і каскадерами, що роблять кульбіти в будь-якій незрозумілій ситуації) змушує із сумом дивитися в майбутнє цього фільму. Проте “Довбуш” набагато ліпше дає собі раду в тих сценах, де менше хаосу та більше підготовки. Ба більше, у фільмі Саніна є, напевно, перший в українському популярному кіно останнього десятиліття приклад сцени, яку називають set piece: найретельніше прорахований епізод, що за своїм емоційним впливом має бути найсильнішим у стрічці. Він може бути простим і недорогим у виконанні чи масштабним і складним, але повинен стати тим, чим згадується кіно найперше — як сцена з ліфтом у “Сяйві” Кубрика, смерть героїні Джуліанни Мур в “Останньому нащадку Землі” (Children of Men), убивство в душі в “Психо” Хічкока. У “Довбуші” це сцена пограбування карети: вона абсурдно довга та надмірно складна для реального життя, але під час фільму це не спадає на думку, настільки захопливо та майстерно вона виконана.
Власне, весь фільм так і гойдається з досить великою амплітудою, але навіть його найнижчі точки переконують, що популярне кіно виходить кращим, коли ним керують люди з принципами, стандартами і, головне, з візією та ідеями. “Довбуш” не просто костюмний екшн про людину на ім’я Олекса Довбуш, де все треба сприймати за номінальну вартість. Це епічна розповідь про легенду, а не про людину; і це постійно підкреслюється тим, що герой є ані живим — у тому сенсі, в якому живуть звичайні люди, ані мертвим. Ще в дитинстві в нього влучає блискавка – і він помирає, щоб потім ожити; він прибуває до свого селища офіційно мертвим й існує далі поза соціальним життям; нарешті фінал підсилює прочитання, що ми маємо справу з фігурою, яка надихає навіть після своєї фізичної смерті, якою б вона не була. Адже як можна вбити те, що живе в уяві і пам’яті?
Але навіть тут “Довбушу” не вистачає балансу. Повністю метафорично розуміти його неможливо — це розповідь про конкретну людину, а не тільки про дух визвольної боротьби. І якщо впродовж майже всього часу фільм так-сяк може узгодити міфологічну та реальну іпостасі героя, у фіналі ці дві “ноги”, на яких він стоїть, роз’їжджаються. З одного боку, ми маємо блискучий фінал у міфологічному вимірі, особливо враховуючи те, що фільм виходить посеред війни у дату, яка є не тільки нашим Днем Незалежності, а й датою смерті Олекси Довбуша. З іншого боку, останні хвилини фільму не мають ніякого сенсу в його реальній модальності, як її не повертай.
І це теж проблема нестачі ресурсу — у широкому розумінні, не тільки грошового. “Довбуш” дійсно виглядає так, ніби має принципи, але йому не вистачає ресурсу їх дотримуватися. Це легко робити, коли ти Дені Вільнев, у тебе 200 мільйонів доларів та індустрія розважального кіно, що безперервно удосконалювалася останні 110 років; але не коли ти Олесь Санін з 5 мільйонами в середовищі, де об’єктивно не можна втілити все задумане і взагалі приємніше, простіше й, можливо, навіть прибутковіше зняти пласку халтуру. “Довбуш”, звісно, програє цей матч, але точно не насухо. Навіть у тому вигляді, в якому він вийшов — це все одно неабияка подорож.
