Анкер (постійний актор Єнсена Ніколай Лі Кос) повертається додому після 15-річного тюремного терміну. Удома на нього чекає брат Манфред (Мадс Міккельсен), який страждає на дисоціативний розлад особистості та вважає себе Джоном Ленноном. При цьому він єдиний, хто знає, де заховані вкрадені Анкером гроші.
Брати їдуть на стару ферму, де колись зростали, в пошуках скарбу. Паралельно з цим розгортається ще кілька химерно-абсурдних ліній: «возз'єднання» гурту Beatles з іншими хворими на дисоціативний розлад; токсичні стосунки сімейної пари; маніяк-переслідувач, що йде за Анкером. Утім ключем для розуміння фільму стають дитячі спогади Анкера й Манфреда, які виринають один за одним тригерними флешбеками.
Дитинство хлопців було важким — їх ростив батько-пияк, який знав лише мову насилля. Манфред вважав себе вікінгом — і з нього глузували через це, а батько «лікував» цю інакшість побоями. Діставалося і старшому Анкеру, який любив і підтримував брата. Травматичний досвід, що став великою спільною таємницею, заклав міцний зв’язок між химерним Манфредом і брутальним Анкером.
«Останній вікінг» відрізняється від стрічок, які зазвичай відносять до чорних кримінальних комедій на кшталт робіт Квентіна Тарантіно, Мартіна Макдони чи раннього Гая Річі. Це дуже скандинавське кіно. Пейзаж тут грає не менш важливу роль, ніж діалоги: Єнсен водить героїв прадавнім, вкритим мохом лісом. На деревах то тут, то там зринають видряпані в дитинстві Манфредом руни, які стають ключем до наступних флешбеків. Гумор у цій стрічці подекуди навмисно несмішний, а насилля почасти невиправдане. Окремі сюжетні лінії, здається, затягують динаміку фільму так, що дві години хронометражу відчуваються як усі три.
Драматургія стрічки тримається на стосунках між братами, де корисливий інтерес ніяк не може взяти гору над справжньою любов’ю та спільним досвідом. Лі Кос грає циніка, який з травматичного дитинства виніс некеровану агресію. Міккельсен видає переконливий образ хворого на дисоціативний розлад, який чудово маніпулює хворобою.
Андерс Томас Єнсен — мабуть, третій за важливістю данський режисер сучасності, після Ларса фон Трієра й Томаса Вінтерберга. Уся його творчість — це суміш чорного гумору, ультранасилля й абсурду, через яку він намагається дослідити тему травми. У попередній роботі — «Лицарі справедливості» —Єнсен розповідав про втрату й намагання прожити її, а також про поколіннєву різницю у сприйнятті цього явища. І це серйозне висловлювання він запакував в історію кривавої помсти, де кілька фриків виступають проти банди байкерів-неонацистів. Цього разу через кримінальний сюжет про повернення вкраденого з абсурдною вставкою про пацієнтів психіатричної лікарні Єнсен говорить про травми дитинства і їхній вплив на доросле життя.
Фільм «Лицарі справедливості» закінчувався різдвяним святкуванням, де за одним столом зібралися геть різні персонажі. Так само і в «Останньому вікінгу» концерт «відновленого» Beatles об’єднує героїв абсолютно різних, але однаково щасливих знайти одне одного в цьому буремному світі. Адже як вчить глядачів анімаційна вставка про стародавнє плем’я вікінгів, у світі, де всі травмовані, немає травмованих.
