Оббиваєш цвинтарну землю з взуття.
Важку землю, непоступливу, приставучу.
Те, що тебе не згадають завтра – називається забуття.
Напиши потім щось від себе – а я озвучу.
Якщо вагаєшся – напиши так, ніби нотуєш сни.
Адже доки вона читає – все і триває доти.
Ґрунт схожий на вірш – помітиш лише восени
скільки в ньому правок і скільки в ньому роботи.
Ґрунт схожий на вірш, що не відпускає ніяк,
в якому жіноче ім’я не хоче ні з ким римуватись.
Як вона тебе називає? Знайомий вояк.
Хто вона для тебе? Ще одна з винуватиць.
Скажи щось від себе, а я передам –
я звик заспокоювати і передавати.
Час для сміху, так само як час для ридань
трапляються рідко, їх можна вважати дивами.
Оббиваєш землю з взуття, ніби чужу,
оббиваєш, наче хочеш її забути,
а не виходить, і говориш про жінку одну,
і немає більшої радості і спокути.
В мові завжди є місце любові, і ось там
ти тепер і знаходишся, доки довкола зиміє.
Я все передам, ти ж знаєш – я все передам.
Ти ж знаєш – вона не погодиться. Але зрозуміє.